Джерела Поділля. Від захопливої краси до язичницьких святинь

Звісно, що на якусь повноту цей огляд не претендує, але для шанувальників внутрішнього туризму матеріал, сподіваємося, стане у пригоді.

Найкрасивіше джерело (тут пили воду єдинороги)

Найкрасивіше джерело Поділля (49°13'05.1"N 26°57'07.3"E) розташоване в селі Шарівка (колишнє містечко Шаравка), що на Хмельниччині. За всю історію мандрів Україною (і не лише Поділлям) автор нічого подібного не зустрічав!

Не виключено, що воно може претендувати на звання найкрасивішого джерела України. Уявіть собі скельний амфітеатр метрів 20 завдовжки та десь 2,5—3 метри заввишки, а з цієї скелі з півметрової висоти спадають півтора десятка сріблястих струменів. Такий собі грандіозний природний фонтан з дуже смачною та чистою водою.

Струмені утворюють невеличке озерце, з якого витікає чималий струмок. На жаль, фотографії не передають цього дивовижного видовища.

Головною родзинкою Шарівки є оборонна церква-фортеця XV ст. (є версія, що її звели в XIV столітті). Храм «мілітаризували» не дарма — тут проходив сумнозвісний «Кучманський шлях», яким кримці швендяли з завидною регулярністю, прямуючи в набіги на Поділля та Галичину.

Від початку церкву освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 1567 року під час чергового татарського нападу її незле потрощили. Храм відбудував колишній староста Барського замку Бернгард фон Претвітц (Претвич), якому тоді належало містечко.

Виходець із Сілезії Бернард Претвич (1500—1563) — особистість непересічна. Він був одним з найсміливіших тогочасних відчайдухів, і на чолі загону козаків давав прочухана татарам та туркам. У боях проти ординців його правою рукою був Дмитро (Байда) Вишневецький — фундатор першої Січі.

За Претвича татари на Поділля майже не потикалися. Ще за життя пан Бернард отримав прізвища «Murus Podoliae» (Мур Поділля), та Terror Tartarorum (Страх Татар).

Збереглась інформація, що саме Бернард фон Претвітц вполював останнього на Землі єдинорога. Вважаючи на місцеві краєвиди, легко повірити, що тут колись паслися ці казкові тварини, прибігаючи на водопій до джерела-фонтану.

Достеменно відомо, що 1530 року пан Бернард надіслав королю Сиґізмунду І Старому ріг власноруч впольованого останнього єдинорога Землі (принаймні, про це вояка написав у супровідному листі). За десять років по тому король подарував ріг імператору Фердинанду І Габсбурґу. Оздоблений різними витребеньками мисливський трофей Претвича сьогодні експонується в Художньо-історичному музеї Відня.

От тільки не треба нагадувати, що у Відні насправді виставлено ікло нарвала.

Тут паслися єдинороги

Під час реконструкції 1890—1892 років Храм дещо «русифікували» — вліпили на дах дерев'яного барабана з низьким наметом і прикрашеним невеличкою маківкою та наростили вежу-дзвінницю. Тоді ж розтесали у ширину та висоту вузькі вікна-бійниці та замурували стрільниці типу «замковий ключ» на вежі. У такому вигляді церква дійшла до нашого часу.

В Шарівці також варто оглянути старезний, майже 200-річний парк (біля костелу). Сьогодні він більше нагадує ліс, але там збереглося чимало цікавих дерев.

Найсмачніше джерело

Десь за 30—35 км від Шарівки лежить село Нове Поріччя (Городоцький район) з джерелом 49°14'02.5"N 26°35'37.8"E з найсмачнішою водою не лише на Поділлі, але й, можливо, в Україні. Це не суб'єктивна думка автора, а експертний висновок кількох чималих груп затятих мандрівників, які встигли об'їхати чи не усю нашу країну.

Якість місцевої води помітили дуже давно. У 1876 році власник села Генрик Скибневський звів тут велику броварню. Відомо, що якість пива головним чином залежить від якості води.

Щоправда, власним пивом пан Генрик насолоджувався недовго. Вже наступного року він продав свої новопорічанські володіння російській графині Катерині Ігнатьєвій — правнучці фельдмаршала Кутузова, того самого, який спалив Москву (яка хороша людина).

Графиня господарством не переймалася й одразу ж здала броварню в оренду, а по тому взагалі продала Леону Кляве. Леон Генріхович був відомим на все Поділля пивоваром. Згодом, продавши виробництво в Новому Поріччі, він збудував пивоварню в Проскурові (тепер Хмельницький). Нині пивні гурмани знають її під назвою «Хмельпиво».

Продукцію порічанської броварні знали не лише на Поділлі, але й у Києві, Петербурзі, Відні та Москві.

Льохи броварні, пляшки та етикетки місцевого пива

Пореволюційних часів броварня не пережила. Спочатку десь ділося обладнання, по тому хазяйновиті подоляни розтягли її споруди на будматеріали. Одночасно розібрали на цеглу та камінь величний палац Мнішхів-Скибневських — один із найкрасивіших палацових комплексів Поділля.

Від колись величного палацу на сьогодні зберігся лише невеличкий фрагмент фундаменту та старезний парк. Про красу споруди можна скласти уявлення з будинку управителя, зведеного наприкінці XVIII століття в неоготичному стилі. Сьогодні тут розташована місцева школа, яку в народі називають «рогатою».

Від броварні залишилися лише грандіозні та дуже мальовничі льохи.

Найбільш язичницькі джерела

«Тексти» вже згадували про Збручанський культовий центр (ЗКЦ). Коротко нагадаємо фабулу. По тому, як Володимир Великий вигнав з Києва волхвів, останні втекли аж на береги Збруча, де незабаром виникло унікальне релігійно-світське утворення, яке часто називають «Республікою волхвів». Ядром «республіки» були 4 священні городища: Звенигород, Ґовда та Богіт — на правому березі Збруча та Іванківецьке — на лівому.

У цих горах жили волхви

Городища були язичницькими аналогами християнських монастирів — там лише здійснювалися жертвопринесення та проводилися різні сакральні та містичні обряди. Широкому загалу найбільш відоме городище на горі Богіт, де колись стояв знаменитий «Збручанський ідол».

Своєрідною «столицею» ЗКЦ був Звенигород. У першу чергу цьому сприяли три священні джерела 49°13'06.0"N 26°11'24.4"E з цілющою водою (у кожному — різною).

Є версія, що авторитет звенигородських волхвів значною мірою базувався на володінні методиками використання місцевої мінералки для зцілення. Як добиратися до цих джерел, читайте тут.

Після джерел Звенигорода варто оглянути грандіозні вали самого городища та прилеглої до них Пущі відлюдника з напіврукотворною печерою та дольменами.

У сусідньому Сатанові варто оглянути руїни замку та міської брами (XV—XVIII ст.), оборонний монастир XVII століття з печерами, оборонну синагогу (XVI ст.), дуже цікавий єврейський цвинтар (XVI—ХХ ст.) та останній на Хмельниччині робочий водяний млин, що за сумісництвом є справжнім технічним музеєм.

Тут пив воду Вій

Продовжуючи тему Збручанського культового центру, перенесемося в городище між селами Іванківці та Голенищеве. Стоїть воно майже навпроти Богіту. Тут теж маємо три священні кринички 49°10'19.2"N 26°12'42.8"E. Вони локалізовані на невеличкій ділянці, й відстань між ними заледве у кілька десятків метрів, тож їх можна розглядати, як одне величезне джерело з кількома виходами води.

Самі джерела зовні нічим не вирізняються на тлі інших криничок цього регіону, зате утворений ними чималий струмок, що дзюркотить вздовж валів городища, — досить мальовничий. Проте славний він не цим.

На початку 1831 року па Поділлі перебував молодий військовий лікар, а згодом майбутній знаменитий лексикограф Володимир Даль. У селі Голенищеве він записав легенду про страшного чарівника Баняка (Буняка). Легенда стосувалася залишків давніх укріплень та джерела.

Селяни це місце називають Забутком, але пам'ятають, — пише Даль, — переказ, в якому істина переплелася з фантазією. У давнину, стверджують вони, тут стояв замок, що належав молодій вродливій княжні. Сусідніми землями володів сильний і страшний чарівник.

Ніхто і ніщо не витримувало його погляду, він руйнував очима все, на що б не звертав свій погляд. На щастя, вії у чарівника майже завжди були закриті, за що він одержав прозвище сплячого Баняка. Він навіть сам не міг відкрити очей. Два помічники, ставши за його спиною (щоб не зустріти страшного погляду), піднімали вії Баняка золотими підпорками.

Баняк, почувши про молоду красуню, відправив до неї сватів, але та дала гарбуза. Розлючений відмовою Баняк наказав своєму війську захопити княжну силою, але воно нічого не змогли вдіяти, бо в замку було достатньо оборонців, їжі та джерельної води. Тоді під стіни прибув сам Баняк та зруйнував усе поглядом, а його військо перебило захисників.

Персонажа упізнали? Так, саме цю легенду й використав Микола Гоголь, коли створював свого знаменитого «Вія».

Вхід до штолень

Що варто подивитися. Десь за 2,5 км від села Іванківці знаходяться грандіозні закинуті штольні 49°11'27.6"N 26°11'35.3"E загальною довжиною близько 10 км.

Коли тут почали видобувати вапняк — невідомо. Найстаріше з чисельних графіті, що прикрашають їхній вхід, датоване 1932 роком. Наприкінці 1950-х, коли внаслідок обвалу загинули робітники, штольні закинули.

Штольні — надзвичайний цікавий об'єкт, але серед туристів — маловідомий. Розташовані вони посеред густого лісу, й дістатися до них можна або пішки, або позашляховиком (та й то не кожним).

Хрест із «масонськими» символами, 1821 рік

Варто оглянути й стару частину іванківецького цвинтаря, де збереглося чимало цікавих архаїчних кам'яних хрестів першої половини ХІХ ст.

Прало, «панацея», чума та «трон» Божої Матері

У цьому куточку Поділля є ще два цікавих джерела.

Біля Сатанова лежить село-супутник Кам'янка, що притулилося до товтрини «Гусикова гора». Тут можна побачити найсправжнісіньке та дуже оригінальне «прало» (49°13'16.7"N 26°16'56.5"E) — спеціально облаштоване місце для прання білизни у доводогонну епоху.

Прала згадуються чи не в усіх дореволюційних звітах про села чи містечка — вони були важливим елементом інфраструктури. В найпримітивнішому випадку це були прості дерев'яні помости. Але такі вважалося «відстоєм». Вищим шиком були плоскі каменюки — їх можна було використовувати ще й як пральні дошки.

Закинуте прало, Кузьмин. Праворуч з берега виглядає «пральний» камінь

Доти автор лише раз бачив «антикварне» прало — в селі (а колись містечку) Кузьмин. Джерело там теж нівроку і досить цікаве. Те прало давно не використовується, і круглі «пральні» каменюки ледь виглядають з берега.

Як виглядає прало в Кам'янці, розповідати не будемо, — все добре видно на фото. Зауважимо лише, що плоскі каменюки, на яких селянки перуть білизну, за століття відполірувалися ледь не до дзеркального блиску.

Прало

Від прала, якщо ви вже сюди прийшли, варто прогулятися якусь сотню метрів до місця впадіння «прального» струмка у річечку Шондрова (вона ж Шмаївка), а по тому — стежкою проти течії вздовж потічка. Метрів за триста буде ще одне джерело. Не помітити його неможливо — поруч з ним встановлено фігуру Божої Матері.

Це джерело здавна славиться дуже цілющою водою. Ніна Нестерова, фармацевт-провізор Сатанівської аптеки, яка у 1972 р. відкрила світові знамениту «збручанську» мінеральну воду, завдяки чому сьогодні маємо знаменитий курорт «Сатанів», якось провела дослідження води з цієї кринички. Результат настільки її вразив, що вона дала цій воді назву «Панацея». За один раз не зцілишся навіть «панацеєю», але вода — смачна.

«Панацея»

Джерело розміщене біля підніжжя Гусикової гори, названої на честь колись знаменитого розбійника Гусика, який десь тут мав набиту скарбами таємну печеру (досі не знайдена).

З родзинок гори — каменюка, що називається «Трон Цариці Небесної».

Чи не біля кожного «товтрського» села вам покажуть відбиток стопи Богородиці, залишений Нею під час знаменитої мандрівки до Почаєва (химерні вивітрювання дозволяють побачити ще й не таке).

Гусикова гора

Якщо слідів ніг Божої Матері в Товтрах вистачає, то біля Кам'янки Вона (якщо вірити переказам) залишила відбиток ще однієї частини тіла.

Верхівку Гусикової гори прикрашає традиційний для Товтр скелястий гребінь та величезний залізний хрест. Тут у вічі впадає каменюка з мископодібною заглибиною. Це і є «Трон Цариці Небесної». Вважається, що на цей камінь колись присіла відпочити Богородиця — от після того й залишилася заглибина. Не виключено, що насправді то якийсь стародавній жертовник.

Дата на хресті позначена церковнослов'янськими літерами: «аз-псі-он-аз» – тобто 1771-й. Читається і «септембрія дня Л» (тобто, 30 вересня). Напис досить нерозбірливий, але можна прочитати, що «тут покояться тіла Рабів Божих... Василя та Агафії...».

З родзинок Кам'янки варто згадати камінні «чумні хрести», встановлені на могилах людей, які померли в 1770—1771 роках від пошесті. Хрести цього періоду й на цвинтарях — рідкість, а поза ними й поготів. Знайти ці унікальні пам'ятники минулого самостійно неможливо. Людей ховали просто на обійсті — тому всі хрести стоять на подвір'ях селян.

Найбільші джерела

Карстові провалля-воронки (вони ж «вікна») 49°20'58.3"N 26°04'03.6"E, через які на поверхню виливається добра підземна річка, можна побачити на околиці села Вікно (Тернопільська область, Гусятинський район).

Вікнина «Синя», позаду — товтра «Гостра»

Невеличкі озерця, що дали назву селу, цілком можна вважати велетенськими джерелами. Раніше їх було понад два десятки, але до початку 1980-х залишилося тільки п'ять. Незабаром ще три озерця знищили — місцеві розумники вирішили, що кілька зайвих соток ріллі важливіші. До сьогоднішнього дня збереглися тільки дві «вікнини» — Синє і Безодня. Води з них витікає стільки, що вона утворює невеличку річечку.

Крім карстових «вікон» родзинкою села є товтра «Гостра» — найцінніша перлина заповідника «Медобори». Про чисельні червонокнижні та ендемічні рослини, що ростуть на її схилах, пропустимо. Одразу перейдемо до головного. На межі весни й літа тут можна побачити дивовижної краси видовище — масове цвітіння ясенцю білого («неопалимої купини»). На «Гострій» знаходиться найбільша в Україні популяція цієї рідкісної рослини.

Якщо хтось хоче відвідати це місце, пам'ятайте: це заповідник. Зі стежки, навіть заради дуже ефективного кадру, сходити не можна. Як би ви акуратно не ступали — знищите не один десяток унікальних рослин. Звісно, що й рвати нічого не можна. Пам'ятайте також, що під час цвітіння «неопалима купина» небезпечна. Контакт з оголеною шкірою викликає важкі хімічні опіки. Тож в шортах чи міні-спідничках сюди зась. Як і торкати квітку руками. Нюхати зблизька теж не рекомендується.

Гусятини, прикордонники та Наливайко

Колись Гусятин був єдиним містом, що лежало по обидва береги Збруча. 1772 року річка стала кордоном та розрізала містечко на 2 окремих населених пункти з однаковими назвами. Джерело, що нас цікавить (49°04'31.5"N 26°12'52.1"E), розташоване в «східному» (Хмельницької обл.). Запам'яталося воно передовсім тим, що перед ним встановлено кам'яне корито-жолоб.

Для цієї частини Поділля це досить незвична річ, хоча для півдня Хмельницької області та Вінниччини — досить поширена. Такі, наприклад, можна побачити біля скельного монастиря в Бакоті.

Місцеві шанують джерело як цілюще та святе. Не виключено, що своїми коренями це сягає дохристиянських часів. Джерело цілком можна поставити в один ряд зі вже згаданими криничками Звенигорода та Іванківецького городища. Ще наприкінці 1970-х біля джерела можна було побачити великий круглий камінь-жертовник.

У «східному» Гусятині варто оглянути колишню російсько-совітську заставу та вколупаного перед нею обеліска. Видряпаний на бетоні напис сповіщає (орфографія та все решта – збережені): «Память Павшим Т.Т. (товаришам. — Прим. авт.) Циссусу и Биркусу в борьбе с врагами советской власьти в 1923 г.».

Хто були вищезазначені «товариші» та як вони героїчно загинули — ніхто в Гусятинах (обидвох) вже й не пам'ятає.

На самісінькому березі Збруча бовваніє найголовніша прикордонна «реліквія» обох Гусятинів та їхній неформальний символ — знаменита сталінська колонада. Звели цей шедевр архітектури ще у далеких 1930-х роках, аби продемонструвати галицьким пролетарям та галицькому ж селянству багатство та могутність Країни Рад. Колись її фасад прикрашало «миролюбне» гасло «Комунізм змете усі кордони».

Вважаючи на гасло, є версія, що колонаду звели в 1939 році на знак возз'єднання Західної та Східної України. Швидше за все — істина посередині. Колонаду звели як прикордонний знак, а напис могли зробити після вересня 1939 року.

З родзинок Гусятина назвемо оборонну церкву Св. Онуфрія (XVI cт.), оборонну ж синагогу (XVII ст.), Бернардинський монастир з костелом Св. Антонія, теж оборонні (XVII ст.). Ну і, звісно, пам'ятник найвідомішому уродженцю містечка, козацькому ватажку Северину Наливайку.

Камінні корита та фалічні ворота

Рудківці, що в Новоушицькому районі Хмельниччини, відомі як популярне місце відпочину на Дністрі. Але у світлі джерельного огляду прямуємо на протилежний «куток» села, де розкинулося величезне городище «чорноліської» культури.

Каньйон Матерки, залитий водами водосховища

Місця тут надзвичайно красиві. Тут до Дністра впадає річка Матерка, що колись протікала глибоким каньйоном. Після створення водосховища каньйон перетворився на дуже красиву, чимось схожу на норвезькі шхери, затоку.

Над яром-затокою, нижче від валів городища, стоїть дуже мальовнича криниця 48°38'20.8"N 27°22'17.4"E. Це трішки не по темі, але все одно дуже гарно! Вона цікава як мальовничим тлом, так і двома великими старовинними кам'яними жолобами для напування худоби.

Поруч, десь за сотню метрів, можна побачити вже справжнє джерело. Ця частина Поділля колись славилася своїми каменотесами, тож не дивно, що криничку тут заховано в складений з обтесаних блоків «будиночок».

Рекомендуємо також оглянути джерело в скельній капличці-гроті (48°38'04.3"N 27°21'03.7"E). Колись це була чи не найромантичніша джерельна капличка Поділля. На превеликий жаль, після «покращення» 2012 року вона втратила весь свій шарм.

Раніше тут був невеличкий грот під мальовничою скелею, з-під якої струменіло джерело з дуже смачною водою. На початку XX століття грот своїм коштом перетворив на капличку й освятив її місцевий селянин Микола Михайлюк.

Щоправда, невідомо, хто ж встановив два ідентичних кам’яних хрести обабіч підскельного джерела. Навряд чи Михайлюк. За стилем вони належать до хрестів, характерних для першої половини ХІХ століття, й майже ідентичні хрестам у надзбручанському селі Іванківці, про яке ми розповідали вище.

На жаль, місцеві православні чомусь вирішили, що унікальна капличка-печера – не те, що потрібно для їхнього села, і замість неї вліпили стандартну «часовєнку» під московською «луковічкою», яких є сотні (якщо не тисячі) від Донбасу до Закарпаття. Вірні, до того ж, сумлінно пофарбували давні хрести огидною «сєрєбрянкою», як якогось провінційного Лєніна.

Мандруючи Рудківцями, та й сусідніми з ними з ними селами, зверніть увагу на камінні стовпи, на яких кріпляться селянські ворота та хвіртки. Вони тут виконують не лише тривіальну функцію опор, але й грають роль оберегів і спеціально вирізані чи то у формі давніх ідолів, чи то фалічних символів (що часто одне й те саме).

Зауваження та рекомендації:

Під час мандрівки доречно наспівувати пісеньку: «Юний орел, юний орел — я іду від джерел, до джерел»...

Географічні координати вимірювались постфактум, вже на карті, тож можливі відхилення до 10 метрів, але об'єкти великі, примітні й до них ведуть добре втоптані стежки — не оминете.

Використано матеріал: «Легенди й перекази про Буняка і його переможців» А.Сваричевського. Офіційний сайт НПП «Подільські Товтри».

джерела поділля історія туризм