95 операцій в бліндажі за 9 діб. Легендарний медик ділиться спогадами та розповідає про нову військову медицину

Коли чотири роки тому молодий хірург Олександр Данилюк збирався на протести до Києва, він і уявити собі не міг, що йому судилося стати героєм української військової медицини. Сьогодні, в свої 29, він знову на передовій, на цей раз – реформ.

Дебальцево. Підземна операційна

З 9 го по 18 лютого 2015 року, коли перекрили трасу життя в Логвиново, ми потрапили в оточення. Так сталося, що на базі з хірургів був тільки я, три анестезіолога, два терпевта, фельдшер та водії, санітари, електрик, кухар.

Жили в бліндажі. Всього 13 людей. Усіх важких та середньої важкості поранених з усього Дебальцевського виступу звозили до нас. Почали робити операції в нашому підземеллі.

Просто взяти скальпель та почати оперувати пацієнта під землею, в глині почати робити хірургічні втручання – це жахливо складно. Я десь дві години налаштовував себе, що я маю це робити. Пам’ятаю, як я вперше усвідомив, що не зможу відправити пораненого в Бахмут. Я все думав: ну, зараз розблокують трасу і ми поїдемо. У нього було кульове поранення в поперек. І тут посипалися інші поранені бійці та місцеві мешканці. Бо Дебальцевську лікарню вже давно зруйнували.

Під землею за 9 діб я зробив 95 операцій. Хірургів більше не було. Нарколог, або водій. Довелось робити операції такі, яких я взагалі не бачив доти, бо я загальний хірург, і досвід в Ужгороді був не такий великий. Тут, на фронті, я робив усе: від ампутації пальця до операцій на шлунку, печінці. Легені, трахеї, поранення головного мозку, все що можна поранити – всюди доводилось щось робити.

Вже на другий день ми мали стільки поранених, що їм не було місця у криївці. Велика проблема – після операцій поранені залишалися в криївці. Ми вкладали їх всюди – в проході, на стелажах. Спали бочком, по черзі.

Я себе похоронив разів десять, думав не переживу. Навіть банальний похід в туалет перетворювався на героїчний вихід. Реанімобіль, у якому було все необхідне для операцій, який нам передали рівненські волонтери, розстріляли Градом вже на 2-ий день.

Військовий злочин росіян

Наша медична рота дислокувалася на цьому місці в Дебальцевому майже півроку. Росіяни чудово знали, що там стоять медики, вони навіть знали, скільки в нас людей, вивішували дані про нашу чисельність та місцезнаходження на свої сайти.

І те, що вони постійно стріляли по нам, медикам, – це порушення Женевської конвенції, тобто, міжнародного права. Це військовий злочин, який карається Гаагським трибуналом вищою мірою покарання.

Сподіваюсь, за ці злочини їх рано чи пізно покарають.

10 лютого росіяни почули через радіоперехоплення точний час, коли до нас підженуть машину для вивезення поранених. Не встигли ми вийти з під землі і перемістити всіх поранених на платформу вантажівки, як на нас падає пакет «Граду».

Я побачив, що на борту, де стояв мій побратим, санітар Олег, людська плоть. У мене тоді просто «зірвало дах». А поранені на борту тоді отримали нові, ще більш важкі поранення. На щастя, виявилося, що Олег живий і отримав легке поранення.

Помічник водія тієї вантажівки загинув на місці. Дивом не постраждали жінка і дівчинка років 15, які вже були на борту вантажівки. Вони місцеві мешканці, яким поранило ноги і яких привезли до нас як до єдиних медиків. Знаю, що їм пощастило – їхня колона прорвалася з оточення. Хоча десь третина всіх наших машин, що проривалися з пораненими, потрапила під обстріл.

Сміємося, бо живі

Імпровізована операційна в бліндажі. Олександр Данилюк – праворуч

Ця фотографія – майже всесвітньовідома. Якби не вона, я б зараз не повірив, що ми це робили – на колінах, де висота між стелажем і стелею десь метр, без апаратів, без нічого, оперуєш живіт, з’єднуєш шматки розірваної печінки, шлунка. Два стелажі – нижній та верхній, один над одним, на яких одночасно лежали поранені й чекали своєї черги на операцію.

Кров із живота пораненого вигрібаєш пластиковим стаканчиком, з якого ти ще нещодавно чай пив, бо у тебе нема відсмоктувача, потім цю ж кров ти віддаєш анестезіологу, і він заливає її назад у вену пораненого. При цьому медик вручну дихає за пацієнта, а той знаходиться у поверхневому наркозі.

Дехто мав смертельні рани, але ще жив, наприклад, із розбитим мозком. Я цих пацієнтів розсортовував до мертвих. Найважче брати на себе ніби функції Бога і приймати рішення про сортування важко поранених з відсутніми шансами вижити в категорію «чорні» (тобто мертві). Але без цього я б не врятував тих, хто мав шанс вижити.

Якщо ти кинешся робити операцію цьому майже безнадійному пацієнту, то ти, скоріш за все, життя йому не врятуєш – і за той час помруть ще троє поранених, які чекають, і які мають шанси. Це був важкий момент, коли мої побратими приносять такого пораненого, ти відмовляєш і кажеш – несіть іншого, а люди починають переконувати: «Саша, та він живий, давай роби!»

Ми сфотографувалися після останньої операції на 9-ий день. Ми посміхаємося, бо ми живі. За годину після цієї фотографії настане час Х, почнемо прорив з оточення. Я вперше попросив зробити фотографію – зафіксувати мить в нашій підземній операційній. Бо це, мабуть, з часів Другої світової ніхто не робив такі операції в таких умовах і з такими ресурсами.

На фото хлопчина Сашко Тарасюк з Волині прокинувся і показав знак перемоги. У нього осколкове поранення живота, проникаюче, більше половини крові було в животі, розвалена печінка, шлунок та підшлункова залоза. Я все зшив. На диво, шви і рани загоїлися без нагноєння, повторних операцій Сашку не робили.

Через місяць, як він виписався зі шпиталю, він приїхав до мене в Ужгород та написав мені лист вдячності.

Ми з ним стали хорошими друзями, і я з ним ось нещодавно зустрічався під час відпустки. Пізніше багато поранених, які пройшли нашу підземну операційну, знайшли мене. Чесно кажучи, цей лист – найбільший подарунок в моєму житті, його копія є тут, на роботі, вдома, у батьків. Це те, що дає наснагу до роботи та подальшої боротьби.

Опівночі ми загрузилися на вантажівку й почали прориватися. 26 поранених, з відірваними руками, ногами – катастрофічна картина. На морозі, 11 годин тривала евакуація. Пам’ятаю, як віддав Олександру свою курточку, на голе тіло натягнули, написали та поклали в кишеню записку для наступних медиків, які з ним працюватимуть, що саме ми зробили.

Що надихає після жахів війни

Надихають ці люди, з якими ми все це пройшли.

Такі люди, як Вадим Свириденко, побратим. 16-го лютого за добу до нашого прориву Вадим, наш фельдшер, в одній з колон потрапив під обстріл. Він тоді один вижив, а решта 15 поранених, яких вивозили – всі загинули. Але Вадим втратив усі чотири кінцівки. У нього нема ані рук, ані ніг, але він повернувся до активного життя.

Коли ми були влітку в Станиці Луганській, він нам дзвонив і питав, чим вам допомогти. Це неймовірно. Став батьком, зараз Уповноважений Президента у справах ветеранів війни.

І таких позитивних героїчних прикладів, слава Богу, ця війна нам подарувала багато. Про все це потрібно детально розказувати та показувати, передавати це дітям, наступним поколінням.

Як все почалося

13-го березня я повернувся додому, в Ужгород, з Майдану, де був волонтером-медиком. А вже 14-го пішов у військкомат.

В липні, після багатьох моїх нагадувань, нарешті мене взяли служити в армію. Я був щасливий. Але трохи згодом стало моторошно. Тоді звільнили Слав’янськ, інші території. Та вже у серпні почалося вторгнення російських військ, ми втратили Іловайськ, Луганський аеропорт.

31 серпня 2014 року поїздом доїхали до Харківської області, нас пересадили у шкільний автобус, в якому їхали медики та кухарі. Один бронежилет на двох. Ті, хто в бронежилетах – розсаджувалися біля вікон. Аптечок не було. Ми, як медики, мали більше джгутів, ніж у середньостатистичного воїна. Тоді один джгут «сторічної давнини» на 10 людей був нормою.

Від збройних сил ми мали ще кілька перв’язочних пакетів і по ампулі деяких препаратів. Армія була на нулі, навіть радянських джгутів у достатній кількості не було, лише потім їх довезли. Ми мали необхідні препарати тільки завдяки допомозі волонтерів.

Військовою колоною ми доїхали до Щастя. Околиці міста горіли, його обстріляли росіяни. Будинки, ліс, степ – все у вогні.

Тоді я вперше почав боятися.

В Щасті я вперше побачив страх в очах у інших солдатів. Ми їдемо, а нам назустріч йдуть колони військової техніки, що відходить. Поранені лежать на бойових машинах, у кращому випадку – з елементарними пов’язками.

Коли перетнулися, вони запитали, чи є серед нас медики. Ми почали надавати допомогу. Бійці кажуть: «не їдьте далі, ми з автоматами, з пушками – а проти нас палять Градами, Смерчами».

Росія, порушуючи всі конвенції, зі своєї території обстрілювала селища Дмитрівка, Побєда, на той час там дислокувався 59-ий військовий шпиталь.

Ми відступили за річку Донець – тоді саме формувалася теперішня лінія розмежування по Донцю.

Тільки приїхали на базу, почалися обстріли з Градів – нас «поливали» як з Луганська, так і з території Росії.

Страх, постійний страх

Тільки встигли приїхати на полігон і скинути наплічники – відразу крик «воздух», всі кудись біжать, стрибають в окопи. Я ще не орієнтувався на новому місці. Ми не знаємо, що робити, куди ховатися. Ракети падали поруч з нами, на поле, де дислокувався батальйон територіальної оборони.

Потім втомилися боятися.

Ніч з 4-е на 5-е вересня – це була найважливіша ніч 2014 року. Ночували під відкритим небом. Окопи почали копати, але для всіх місця не вистачило. Лягали спати поруч з окопами. В намети ніхто не заходив, бо поки з намету вискочиш – не добіжиш до окопу.

В ту ніч кожні 40 хвилин нас поливали, поливали, поливали вогнем. Страх, що робити, якщо зараз будуть поранені, куди їх везти? Я не розумівся в географії. Нас не повідомляли ні про що – всі були в паніці. У нас були 30 медиків – три лікаря, три асистента і середній та молодший медперсонал.

А моя посада була – старший ординатор операційно-перев’язувального відділення, тобто, хірург медичної роти. Ту ніч ми пережили. І на наступний день, 5-го вересня, був перший Мінськ, зупинилися обстріли. Ми видихнули.

Але вже за кілька днів з’явилися перші поранені від автоматів та гранатометів – то вже почалася позиційна війна. У нас був один загиблий і один поранений. Куля прошила кевларову каску, пройшла через голову та застрягла з іншого боку каски. Встромлена в каску куля – цей момент мені запам’ятався.

У іншого було вкрай важке поранення грудної клітки – ми його евакуювали в місто Щастя. УАЗ – «совкова» машина, але прохідна. Він вижив. В Щасті його прооперували місцеві лікарі спільно з медиками-волонтерами та медиками Айдару.

З лікарями з Щастя у нас була фантастична взаємодія. Там працювали медики як з міста Щастя, так і ті, які втекли з Луганська, та лікарі-добровольці.

Багато поранених і багато медиків. Збройні сили не справлялися з евакуацією поранених до шпиталю – все лягало на волонтерські плечі та цивільну медицину. Військово-цивільна співпраця в вересні 2014-го року дуже добре спрацювала, з деким я дружу і дотепер. Місцеві, лікарі-добровольці, були патріотичні та працювали класно, як годинник.

З початку січня 2015 я був в секторі C, в Дебальцевому, де вже знаходилась наша 128-а бригада. Загалом нас було десь людей 60 медичних працівників.

Але нас не правильно розмістили. Медична рота – це маленький шпиталь, він має хірургів, анестезіологів, медсестр, операційні. Ми знаходилися на галявині біля Дебальцевого, прямо поруч з першими будинками. Але нас всіх розпорошили по усьому фронту. Лікарів послали на передові позиції. І вони виконували неправильні функції – надавали першу медичну допомогу. Зупинити кровотечу, зафіксувати, евакуювати.

Тобто, висококваліфіковані лікарі, хірурги, анестезіологи виконували роботу, яку може виконувати людина без медичної освіти – бойовий медик. Бо на полі бою врятувати життя має вміти сам воїн! Або бойовий медик. А потім вже лікарі беруться до роботи в операційних.

Про знайомство з Супрун та реформу військової медицини в МОЗ

В Станиці Луганській разом з місцевими лікарями ми відновили зруйновану лікарню, і вона почала працювати цілодобово.

Це вдалося зробити завдяки небайдужим волонтерам, в тому числі – Оксані Окоповій, Анні Кашеїд, Марині Красновій, фондам «Повернись живим» (Київ) і «Єдина родина» (Харків). Тоді в лікарні у нас вийшло все відмінно організувати.

Там я й познайомився з Уляною Супрун. Вона, як волонтер організації «Захист патріотів», їздила зі своєю командою по фронту, навчаючи солдат тактичній медицині. Пізніше вона запросила мене в МОЗ.

Перша емоція: «Ну яке міністерство – ніколи в житті, я ж не чиновник». Ось і кабінет наш виглядає зовсім не як чиновницький. За іронією долі, саме в цьому кабінеті сиділи раніше тендерні комітети з їхніми корупційними схемами.

Я повернувся до цивільного життя, працював у лікарні в Ужгороді, поїхав у відпустку в Авдіївку. Вона ще раз телефонує вже туди: «Ти потрібен». Пройшов стажування, потім офіційний конкурс.

Ось так я обійняв свою посаду.

Сьогодні наші пріоритети наступні:

По-перше, щоб у кожного бійця були якісні аптечки за стандартами НАТО – наказ про це вже введений.

По-друге, кожен боєць має чітко знати, як надавати першу медичну допомогу собі та побратиму, щоб порятунок життя починався з перших секунд після поранення.

По-третє, приведення медичної евакуації та логістики в армії до міжнародних стандартів. Час іде на хвилини, від швидкості евакуації залежить життя пораненого бійця.

За рік та 2 місяці до наших здобутків можу зарахувати Наказ №6 щодо аптечок для військових, які тепер мають повністю відповідати натовським.

Хоча є питання тепер до Міноборони: постійно на тендерах купують щось не те, що потрібно. Кожен боєць відтепер матиме нову аптечку – з двома джгутами по типу CAT, якими поранений сам собі закручує та зупиняє кровотечу, де будуть також тактичні ножиці (а не содовий ніж, як раніше) та оклюзійна наліпка.

Це речі, які рятують життя. Закупки Міноборони вже почало, поки все просувається важко, тендери провалюються, але волонтери намагаються контролювати цей процес.

Ще один новий напрямок – створення стратегічних груп МОЗ та медичних служб сил оборони. На рівні Кабміну запущена робота 6-ти стратегічних груп, це – єдиний медичний простір, медична підтримка операцій, військово-медична підготовка, медичне забезпечення, реабілітація та IT в медицині. Ми працюємо разом з Міноборони, Нацгвардією, прикордонниками, Держспецзв’язоком, Держспецтранспортом, СБУ, МВС, поліцією. Це досить велика робота. Цього року очікуємо на появу низки наказів, які змінюватимуть систему.

Ще одна практична річ, яку вдалося запровадити – це наказ, за яким медики-волонтери можуть їздити у відрядження у прифронтові лікарні. Й вони досить гарно їздять, допомагаючи цим перекривати дефіцит кадрів у тих лікарнях.

Бюрократія – складна штука. І тут мені набагато складніше, ніж у хірургії. Але якщо просто сидіти в FB і писати «зрада, зрада» – нічого точно не зміниться.

моз реформи медицина війна історія