«Донбас» Лозниці: моторошний карнавал або енциклопедія «Новоросії»

У фільмі кілька сюжетних ліній більш-менш між собою пов'язаних. В кожної є свій прототип: від реальних побутових інцидентів до нарад за участю нині вже відставного лідера «ЛНР» Ігоря Плотницького, який влаштовував публічні розборки за картоплю на ринках Луганська.

Але несправедливим було б звинувачувати режисера у тому, що він просто зібрав фейки і реальну хроніку подій і зміксував все це в одному ігровому фільмі.

Стрічка має свою виразну кіномову.

Дія розгортається під час зимової відлиги: бруд, калюжі, мокрий сніг, похмуре небо. Додайте сюди ще чад заводських труб, типові радянські панельки і хрущовки – і картина вийде гнітючою сама по собі. А ще війна...

«Прилетіти» може будь-якої миті: ось ми не бачимо, але лише чуємо як молода жінка, що їде в машині, хвалиться своїм вдалим шопінгом і її на півслові обриває залп «Граду». Як би не прагнули люди жити своїм буденним життям, смерть може увірватися будь-якої миті.

У фільмі майже непомітно того, що традиційно в кінематографі прийнято називати «жахами війни»: скривавлених тіл, страхітлвих фізіологічних деталей: снаряд ніби розривається прямо перед камерою, здіймає стовп чорної землі – і все, темрява.

Все й так зрозуміло, для чого зайві деталі?

Сила «Донбасу» в іншому: на екрані постають якісь абсурдні картини, ніби на сцені провінційного театру намагаються зіграти якусь античну чи шекспірівську драму, а виходить якийсь пафосний фарс, хочеться слідом за Станіславським кричати «Не вірю!» Але це тільки в тому випадку, якщо ти не маєш ані найменшого уявлення про те, що коїться на окупованому Донбасі протягом останніх чотирьох з половиною років.

Реальність завжди страшніша за будь-яку режисерську фантазію. Критики, що приписують Лозниці гіперболізацію і гротеск, навряд чи мають хороше уявлення про життя «народних республік». У фільмі натовп знущається з прикутого до стовпа українського добровольця – в реальності на його місці була жінка, дончанка Ірина Довгань, яка ніколи не служила у ЗСУ чи в добровольчих підрозділах.

Кадр з фільму. Натовп робить селфі біля прив'язаного до стовпа полоненого українського добровольця

У фільмі «казачки» лупцють киями своїх мародерів – у Стаханові за часів правління там Дрьомова на центральній площі людей шмагали нагайками при великому скупченні мирного населення людей за значно менші провини.

Так само як і «на подвалє» нерідко опиняються не лише бізнесмени, за яких бойовики правлять викупи, а й звичайні люди, яким не поталанило опинитися в не той час не в тому місці. Достатньо, як показано у фільмі мати в телефонній книзі імена Кабан, Череп, щоб сепари на блокпосту заявили: так це ж позивні! І почати «пресувати» звичайну мирну людину.

Не позбавлений «Донбас» й суто артхаусних моментів. Діалог «мера» окупованого міста з представниками російського (як можна здогадатись) благодійного фонду – вершина абсурду. Герої починають говорити такою кострубатою штучною мовою, з безкінечними тавтологіями про християнські цінності, хоча кожен з учасників має на думці, що йдеться про бабло й розпил бюджету з гуманітарної допомоги.

Однак співрозмовники настільки захоплюються богословським пафосом, що перестають розуміти один одного. «Вишенкою» на торті можна вважати згадку про «мощі Чуріли Плєнковича». Насправді Чурило – це герой російських билин, при чому персонаж він далеко не високоморальний: свавільний боярин, красень-лавелас, охочий до чужих дружин.

Але в абсурдній розмові цей факт нікого не бентежить. Фінал сцени: «мер» запитує у секретарки, так що ж хотіли ці гості «від Санича», на що та швидко відповідає: два «мерседеси» й УАЗик для мощей. Чиновник обриває, що мовляв, досить їм одного «мерса». Секретарка заперечує, що в один «мерсесдес» всі не вмістяться, але чиновник категоричний:

- На УАЗике доедут. С мощами!

Сергій Лозниця дає зрозуміти, що увесь цей «русский мир» - моторошний постмодерний карнавал, де Сталін сусідить з церковними корогвами, екзекуції відбуваються під акомпанемент дзвонів, а пройдисвіти з-за поребрика привозять у шахтарське містечко «мощі» билинного персонажа, якого ніколи не існувало у дійсності.

Ті, кому не сподобався фільм , закидають, що, мовляв, режисер зняв «чорнуху», в якій мешканці Донбасу показані безкультурними і агресивними людьми, в такий спосіб населення регіону стигматизується.

Це не так.

Герої першого плану, справді, або озброєна гопота, якими власне і є в масі своїй «ополченці», або чиновники-пристосуванці, для яких відрилося «вікно можливостей» у самопроголошеній республіці, плюс їхні холуї, коханки, охоронці – все це «картини з натури», скаже вам будь хто, кому доводилося бувати на окупованій території.

Герої ж другого плану зовсім інші. Так, це сіра маса, але сіра не тому, що це якісь безхребетні і жалюгідні створіння – просто люди, що животіють у сирих підвалах, зайняті одним заданням – вижити.

Вони втрачають емоції і живуть інстинктами – щоб засуджувати їх, треба бодай раз побувати у цій шкурі. Але серед них також чимало тих, хто знає, що таке честь і гідність.

Немолода жінка категорично відмовляється переїжджати у «віджату» квартиру до своєї доньки-шльондри, що живе з «мером». Відмовляється без пафосу і героїзму. «Ні, не поїду», - каже вона тихо, і жодні аргументи про «та у нас навіть готувати не треба, Катя (вочевидь служниця – авт.) все робить, у нас безпечно, охорона» на неї не діють.

Або ж бабуся, яка бачить прив’язаного до стовба «карателя» жодного негативу до нього не виявляє, називає «синок» і нарікає, що сама вона 10 км до дочки пішки не дійде, а автобус бозна коли буде.

Навіть працівниця РАГСу ніби типова пострадянська дрібна службовиця викликає певну симпатію. Вона говорить завчені фрази про шлюб парочці нарваних «ополченців» і помітно, як їй огидні кривляння цих «молодят», як неприродньо вимовляє вона слово «рушнік» російською. Увесь її спіч від імені «Новоросії» - це ніби якась гра у церемонію, вимушена участь у цьому біснуватому карнавалі.

Присутні тут і принципові моменти. Фільм пояснює, чому міжнародним спостерігачам буває важко встановити російську військову присутність на Донбасі. Жоден російський кадровий офіцер не назве свого звання чи посади, скоріше попросить не ставити зайвих питань, а то й виставить куди подалі допитливого «інтуриста».

Сцена, де німецький журналіст марно намагається дізнатися в сепарів, а хто ж них командир – дуже показова. Сивий упевнений в собі чолов’яга, що ричить голосом типового совкового «полкана», і якого слухаються бойовики, заперечує, що він тут за старшого, і просить покликати «Чапая» - він тут, мовляв, є головний.

Клоун з шаблею у пишній папасі, з незчисленними фейковими орденами на груді, що зухвало обіцяє посунути на Львів, в потім і на Берлін, і є Чапай – типовий «медійний» командир, якими були свого часу Гіві і Моторола.

Їхнє завданя – вимахуватися на камеру, приписувати собі всі військові звитяги, хоча насправді, операції типу штурму Донецького аеропорту чи Дебальцевого – справа рук російських старших офіцерів, «ихтамнєтов», але для наївних західних журналістів і місцевого ТБ спеціально тримають таких «чапаїв».

Якщо ті раптом увірують у свою могутність і спробують скористатися своїм авторитетом – їх тут же приберуть російські куратори. Це ми бачимо в кіно, це не раз траплялося й у реальному житті.

Сцена з бізнесменом, що спочатку приходить забрати свою «реквізовану» машину, а потім стає заручником – дуже яскравий контраргумент для тих, хто вважає, що бойовиків несправедливо називають «терористами». Викупи за бізнесменів – типова терористична практика. Це скаже будь-хто, кому доводилося займатися обміном полонених.

Є у фільмі кілька не надто гірких ложок дьогтю.

Перша – мова героїв. Частина з них говорить типовою «донецькою» російською, частина (нібито місцеві мешканці в автобусі) – надто чистою російською. Матюки подекуди звучать природно, подекуди складається враження, що над сценарієм працював робот і на свій розсуд розставляв «бля» у репліки персонажів.

Друга – одяг. Камуфляж в зоні конфлікту окрім власне бійців можуть носити хіба старі дідугани або ж бомжі, яким перепав солдатський секонд. Мирний мешканець ніколи не вдягне камуфляжні штани, коли їде через лінію розмежування – очевидно, що йому будуть «пред’являть» за елементи військового однострою на кожному блокпосту.

Дещо штучний і карикатурний вигляд має сценка у міськраді підконтрольного Україні містечка – вигляд героїв на «відмінно»: вусаті депутати, пані з пишними начосами, а от діалог між ними – штучний, затягнутий, ніби з другосортного серіалу.

Втім, західні кінокритики ці нюанси точно не розрізнятимуть, то ж стрічка таки має шанси отримати міжнародне визнання. А той факт, російські дипломати бризкають слиною на стрічку Лозниці і звинувачують його «фашизмі» є найкращим свідченням того, що він доволі точно відтворив життя «Новоросії»

донбас кіно лозниця