Мажори, порно та блатні пісні. Доповідна КГБ про ресторани Львова, Одеси і Харкова

Правоохоронці час від часу показово боролися з тими складовими сфери громадського харчування, що не вписувалися у світлу офіційну картину “соціалістичної дійсності”. Проте без особливого завзяття – для них це було непогане джерело заробітку.

Інформація про “темний бік” ресторанної галузі в радянській Україні доходила навіть до перших осіб республіки. В архіві Служби безпеки України зберігається доповідна записка "про нездорову обстановку на деяких підприємствах громадського харчування", яку головний КГБіст України Віталій Федорчук на початку 1980 року відправив очільнику КПУ Володимиру Щербицькому.

Документ присвячений стану справ у кабаках Харкова, Одеси та Львова. При цьому автор зазначає, що схожі речі відбуваються і в деяких інших містах УРСР. Дивно виглядає відсутність згадок про київські ресторани, але не виключено, що їм був присвячений окремий документ. Підкреслюється, що більшість відвідувачів таких закладів – люди віком до 30 років і, відповідно, "ресторанні неподобства" погано впливають саме на молодь.

Прокоментувати записку погодилися двоє людей, які на межі 70-х – 80-х років минулого століття відвідували згадані в ній заклади. Це харківський журналіст Дмитро Овсянкін та колишній представник кримінального середовища Львова, відомий як Алік Стан.

Львів

“У березні-квітні минулого року (тобто 1979-го - “Тексти”) в нічний час після закриття бару “Вежа” (м. Львів) на його верхньому поверсі для вузького кола клієнтів демонструвалися 3 порнографічні відеофільми. Підсобні приміщення цього бару з дозволу обслуговуючого персоналу за певну платню використовуються як місця для інтимних зустрічей відвідувачів”, - пишуть кегебісти про “Вежу”, доволі відомий львівський ресторан, що знаходився у Стрийському парку.

У барі "Вежа"

Наш співрозмовник Алік згадує, що у “Вежі” в ті часи регулярно сиділи, як він каже, “вершки суспільства”: кримінальники високого рівня, “фарцувальники”, “цеховики” (власники підпільних виробництв) та “шпилевые” (картярі).

“Вежа” (використовувалася також назва російською – “Башня”) відрізнялася від інших закладів міста. Саме там “свої” клієнти (з перерахованих вище категорій) могли, заплативши адміністрації, гуляти вже після офіційного закриття. Хоч до ранку. Гроші давали й наряду міліції, що чергував поруч – той мав пильнувати, аби люди “з вулиці” не потрапили всередину.

Кримінальники та звичайні відвідувачі могли перетнутися у “Вежі” лише влітку - тоді там працював вуличний майданчик, до якого пускали всіх. Іноді, за спогадами Аліка, це могло призвести до інцидентів. Представники кримінального світу в ті часи переважно виглядали інтелігентно та на публіці поводили себе чемно. Тому “звичайні хлопці” не відчували ніякої загрози від них і, випивши, могли спровокувати конфлікт. Починалися бійки, під час яких “тихі й культурні” бандити швидко відправляли опонентів у нокаут.

"Вежа" в Стрийському парку Львова, колишній бар. Наш час. Фото: photo-lviv.in.ua

Про те, що відбувається ночами у “Вежі”, знали далеко не тільки в КГБ. Про поширені серед тодішніх містян чутки про закриті демонстрації порнофільмів писали в публікації про бар на сайті “Фотографії старого Львова”. До речі, вдень там цілком легально “крутили” зовсім інше, дозволене кіно. “Вежа” була першим львівським закладом, де встановили відеомагнітофон.

Де ще, окрім “Вежі”, проводили свій час львівські бандити та підпільні бізнесмени? Чекісти стверджували, що улюбленими місцями “антисуспільних елементів, що живуть на нетрудові доходи” були ресторани “Москва”, “Первомайский”, “Лето”, “Високий замок”, “Дорожный”, “Лесной” та “Червона Рута”.

Переглянувши список, Алік Стан впевнено заявив: це зовсім не ті кабаки, де витрачали дійсно пристойні “нетрудові доходи”. Якщо до них і заходили кримінальні елементи – то це були представники другого та третього “ешелонів”. Винятком є хіба що “Високий замок”.

Він якийсь час вважався “центровим”, оскільки зачинявся пізніше за інші – аж о третій годині ночі. Проте приблизно в ті роки, коли було складено записку, ресторан втратив цей “козир” – з’явилися місця, що працювали ще довше. А ще, як наголошує Алік, біля “Високого замку” було дуже зручно битися, якщо під час посиденьок виникали якісь конфлікти.

Серед улюблених місць еліти львівського кримінального світу та тіньової економіки Алік у першу чергу згадує ресторан готелю “Інтурист” – нині він відомий містянам як “Жорж”.

Львівський готель “Інтурист” (нині “Жорж”), радянські часи. Фото: lvivcenter.org

“Я зазвичай приходив туди о другій дня. Зал вже був заповнений. Кожен завсідник мав власний столик, у мене теж був свій. За столик треба було заплатити додатково рублів 10. Звичайна людина туди б ніколи в житті не зайшла. Навіть для міліції вхід був зачинений – це була “вотчина” КГБ”, – розповів Алік.

Також день наші королі нетрудового життя проводили в барі “Шоколадний”, кафе “Нектар” і “Сайгон”, а також барі в будівлі шахового клубу. Ввечері тодішня “контр-еліта” переміщалася до ресторану готелю “Дністер”, а трудовий будень завершувала в уже згаданій “Вежі”.

Те, що у списку КГБ перелічені здебільшого “ліві” ресторани, Алік Стан схильний пояснювати поганою роботою спецслужби. Але причина могла бути в іншому: чекісти добре знали всі заклади, але навмисно мовчали про ті, “покровителями” яких були вони самі. Цю версію підтверджують і слова Аліка про “Інтурист” як про “вотчину КГБ”.

Атмосфера в таких закладах під час посиденьок “антисоціальних елементів” була “сімейною” - всі один одного знали. Персонал, зокрема офіціанти, часто пили разом із відвідувачами. Чекісти в документі теж звертають увагу на "розвязну" поведінку “непростих” клієнтів, замовлення на великі суми та щедрі чайові (які офіційно взагалі були заборонені).

Окремо в записці згадується якийсь чоловік, що “засвітився” у "Високому Замку". Протягом двох вечорів він витратив десь 5 тисяч рублів. Тоді на ці гроші можна було купити "Жигулі-Копійку". Напевно, ще більше присутніх шокувало те, що приблизно 600 рублів (вартість кольорового телевізора) чоловік прямо в залі демонстративно спалив. Цього радянського буржуя намагалися розшукати.

Хто памятає радянські часи, той знає, що 600 рублів були величезною сумою. Інженер заробляв десь 150-170 рублів у місяць. Алік говорить, що успішні кримінальники цілком могли посидіти на такі гроші в ресторані. При цьому, левова частка суми йшла не на їжу та напої, а на живу музику і хабарі міліції та адміністрації. А от демонстративне спалювання грошей зовсім не схоже на поведінку місцевих бандитів.

“Продаж” столиків та різних додаткових послуг заможним клієнтам був далеко не єдиним джерелом незаконного збагачення рядових працівників та керівництва ресторанів. На прикладі Львова чекісти описали інші схеми, що існували в цій галузі.

Офіціанти, обраховуючи клієнтів, віддавали частину грошей адміністраторам, а ті – по 100 та більше рублів щомісяця директору. Схема виявилася живучою і перекочувала вже у незалежну Україну

Приблизно по сотні платили керівникам закладів і бармени та шеф-кухарі. Бармени, в свою чергу, заробляли тим, що самостійно купували в магазинах дешеві напої та наливали клієнтам під виглядом більш дорогих (наприклад, замість горілки "Пшеничної" та "Сибірської" продавали "Екстра" та "Російську"). А от кухарі клали менше продуктів, ніж треба, або міняли на гірші. Те, що лишалося, продавали.

Харків

Занепокоєння “контори” викликали й три харківських заклади. Це “Інтурист”, “Мир” та “Старе місто”. У перших двох (обидва – при готелях) в ті часи часто бував наш співрозмовник Дмитро Овсянкін.

За його словами, кримінальні елементи та “цеховики” надавали перевагу “Інтуристу”.

Харківський готель “Інтурист” у радянські часи

“Саме там я познайомився з нашим нинішнім мером (Геннадієм Кернесом – “Тексти”). Щоправда, це було трошки пізніше – наприкінці 80-х… Він був частим гостем там”, – додає харків’янин.

“Мир” порівняно з “Інтуристом” був більшим, новішим та, як каже Дмитро, “більш центровим”. Його особливо полюбляли іноземці – туристи та студенти з університетських гуртожитків, що були розташовані неподалік. Ну, а біля іноземців обов’язково “терлися” спекулянти та фарцувальники.

На останньому поверсі “Миру” був ще окремий “валютний” бар, але в нього Дмитро не заходив.

Харківський готель “Мир” у радянські часи

Доволі кумедно виглядає поданий в документі опис непристойностей, які трапилися у ще одному місцевому закладі: “25 листопада минулого року в ресторані “Старе місто” (м. Харків) виконувався танець, у процесі якого партнер гучно ляскав по сідницях свою партнерку, а та дико верещала, підстрибувала та знову підставляла себе для ляпасів”.

А от інший відвідувач того ресторану, дехто В.К. Л…, або був злочинцем-"мажором", або прагнув справити саме таке враження. Чоловік нібито отримав 4 роки в'язниці за розбій, але замість "зони" з'явився у "Старому місті". Він розповів комусь із відвідувачів, що його батько, професор місцевого Інституту культури, заплатив 10-тисячний хабар за передчасне визволення сина. Чи правда це, мали з'ясувати КГБ та обласна прокуратура.

До речі, професор із таким самим прізвищем, що й згаданий чоловік, в ті роки дійсно працював у Харківському державному інституті культури та навіть очолював одну з його кафедр.

Цікавими є й наведені в записці пояснення директора одного з ресторанів Харкова стосовно обману клієнтів. Він заявив, що це вимушений захід. Мовляв, їх самих "обдирають" підприємства системи забезпечення – за всі товари доводиться, окрім встановленої вартості, платити додаткові суми. Наводяться розміри “відкатів” за субпродукти, ковбасу та балик, цигарки.

Одеса

Від пильного ока держбезпеки не сховалися й ресторани Одеси: “Братислава”, “Море”, “Турист”, “Україна”, “Кавказ” та “Хаджибей”.

У двох останніх, наприклад, часто влаштовували бенкети на честь проводів місцевих євреїв, які виїжджали за кордон. “Особи єврейської національності” в СРСР взагалі були об’єктом постійної уваги “органів” – насамперед через співчуття "ворожому" Ізраїлю та ідеям сіонізму, а також доволі масове прагнення переїхати за кордон.

КГБ відзначає, що під час прощальних посиденьок "поряд із тостами сіоністського змісту з боку окремих осіб мають місце факти відкритих ідейно шкідливих та антисуспільних проявів". За таким формулюванням могла стояти будь-яка критика існуючого ладу – навіть “крамольний” анекдот. Подібні речі відбувалися й у львівському “Туристі”.

Нерідко в ресторанах приморського міста помічали “жінок легкої поведінки”, що знайомилися з іноземцями. Останні - це переважно курсанти місцевих військових навчальних закладів з азійських та африканських країн, а також, напевно, моряки.

Для персоналу закладів такі дівчата були "своїми", оскільки допомагали "викачати" гроші з клієнтів – тому їм не заважали.

Автори записки наводять два таких випадки:

“Так, 17 листопада 1979 р. в ресторані “Чорне море” (м. Одеса) перебувала велика група іноземців – слухачів військових училищ із жінками легкої поведінки. Вживши велику кількість спиртного, вони почали бити посуд, відпускати непристойні вигуки та вдавалися до інших хуліганських дій, що викликало обурення інших відвідувачів та могло перерости у конфліктну ситуацію. У ресторані “Братислава” (м. Одеса) того ж дня в одному з залів знаходилася група дівчат легкої поведінки в кількості 15 осіб, які буквально “полювали” за іноземцями, відкрито пропонуючи їм свої “послуги”.

У ресторані “Хаджибей” того самого дня “чотирма дівчатами, що були в напівоголеному вигляді, виконувався так званий “танець живота”, одна з них, будучи дуже п'яною, танцювала з оголеними грудьми”.

Невід'ємний елемент роботи більшості радянських ресторанів (одеських зокрема) – жива музика. За певну суму (в ті роки - від 5 до 25 рублів) “лабухам” можна було замовити пісню.

КГБ доповідає про “неподобство” в одеському ресторані "Братислава": там танцювати дозволяють лише тим, хто заплатив за музику; всі інші мають лишатися за столами.

Але ще більше радянській владі не подобалися пісні, які замовляли відвідувачі. Замість схвалених цензурою, "рафінованих" композицій вони просили виконати “низькопробні закордонні музичні твори”. За спогадами Аліка, у Львові найбільшим попитом користувалися хіти італійських співаків та західних диско-гуртів на кшталт Boney M.

“Іноді після цього до ресторану приходив якийсь парторг. Покричав-покричав (з приводу “неправильної музики” – “Тексти”), йому дали 100 карбованців, він поклав їх собі в кишеню та пішов собі”, – додає львів’янин.

Інша частина “неправильного” ресторанного репертуару – російськомовні "жаргонні, непристойні пісеньки". Серед них згадані відомі “кабацькі” речі: “Конфеты-бараночки”, “Москва златоглавая” (насправді це дві різні назви однієї пісні), “Мурка”, “Поспели вишни в саду у дяди Вани”, “Одесса мама” та “По морде чайником”. Згадали окремо і про євреїв – ті надавали перевагу національному репертуару ("Семь-сорок", “Мясоедовская”, “Фаршированная рыба”).

Навівши різні “гріхи” завсідників та працівників ресторанів, “конторські” трохи “проїхалися” і по міліціонерах. Останні, як вказано в документі, ходили до адміністрації закладів по “згортки” – а взамін, зрозуміло, не чіпали їх за різні порушення.

Наостанок автори обіцяють посилити боротьбу з описаними явищами в ресторанах та барах.

Цікавою деталлю є резолюція, яку після ознайомлення лишив на документі Щербицький.

“Таке ж становище було розкрито нами по Києву ще восени 79 р., а неподобства тривали. Чому ж про це не знали (або мирилися) місцеві органи?” – питає він. Тогочасний лідер республіки додає, що така безвідповідальність є злочинною та вимагає від обкомів та відділів ЦК партії “системного контролю” в галузі громадського харчування.

Як з усім цим боролися і чи посадили когось після доповідної, ми не знаємо. Та на початку 80-х по СРСР прокотилася хвиля гучних корупційних справ. Серед засуджених були й представники галузі громадського харчування – наприклад, керівниця ресторанів російського Геленджику Белла Бородкіна, яку в результаті розстріляли.

Як стверджує Алік Стан, за розкрадання в ті роки стратили й очільника львівського кафе “Пінгвін” Михайла Гольденберга. Його дружина – директорка вже відомого нам бару “Вежа” Софія Гольденберг, яку називали Сонькою Золотою Ручкою. Видання “Високий Замок” наводить свідчення львів’ян про те, що жінку засудили до 14 років ув’язнення. Після цього “Вежа” занепала й перетворилася на руїну на декілька десятиліть.

Як стверджують очевидці, ці окремі кримінальні процеси загалом нічого не змінили – ресторани й бари надалі лишалися корумпованим світом, у якому “обраним” дозволялося трошки більше, ніж звичайним громадянам.

Зрештою,як і всюди в Радянському Союзі.

ОНОВЛЕНО 27.12.18. 13:39 Ресторани Києва

Вже після публікації статті нам вдалося знайти в архіві повідомлення про результати перевірки чекістами ресторанів та кафе Києва. Операція відбулася у листопаді 1979 року. Саме про неї згадав Щербицький у резолюції до повідомлення, присвяченого Львову, Одесі та Харкову.

Ресторан "Метро", тут продавали марихуану і вирішували питання. Тепер у приміщення офісний центр і нудний МакДональдс

Перевірку провели з неабияким розмахом: протягом 11 днів 14 київських ресторанів та 7 кафе відвідували 92 оперативники КГБ, 136 агентів та 32 довірених особи (це щось на кшталт агента, але без підписки про співпрацю, псевдоніма, особової справи тощо).

У Києві все, як скрізь: “жінки легкої поведінки”, посиденьки євреїв-емігрантів, виконання “шкідливих” пісень та махінації офіціантів з рахунками. Але Київ столиця, хоч і республіки. І тут ресторанне життя вільніше, толерантніше і розпустніше.

Лесбійський секс для публіки

Агентка “Анжела” розповіла про пікантну сцену у барі “Алмаз”. Дві жінки займалися сексом прямо “на очах у “обраної” публіки” (ймовірно, заклад, як і львівська “Вежа”, працював для “своїх” вже після офіційного закриття). Працівники не тільки не заважали процесу, а й фотографували його. Імена двох барменів, що робили зйомку, у КГБ оперативно встановили.

Кафе гомосексуалістів

У кафе “Ясени” (воно досі існує на території Національного Експоцентру України) побував агент “Трофімов”. Від дізнався та розповів кураторам що тамтешній бармен В. є гомосексуалістом. До того ж у закладі, за його словами, часто збиралися “особи, що займаються статевими збоченнями”. Згідно тодішнього законодавства, “мужолозтво” (гомосексуальні стосунки) каралося позбавленням волі на термін до одного року або висланням терміном до трьох років.

Покурити плану на Хрещатику

У деяких закладах можна було придбати і на місці вжити наркотики, а саме марихуану (яку в документі названо сленговим словом “план”). “На олівець” чекістів цього разу потрапили ресторан “Метро” (дорогий заклад над виходом зі станції метро “Хрещатик”), кафе “Супутник” та “Хрещатик” (будинок 28 на однойменній вулиці).

Оперативник Ситников познайомився в “Супутнику” з фарцувальником Олександром М. Той похизувався зв’язками, завдяки яким дістає наркотики, запропонував КГБісту купити цигарок з марихуаною та сам тут же викурив одну.

Інтер'єр ресторану "Метро".

Порішать по блату

Не обійшлося і без балакунів, які напідпитку розповідали зайве випадковим товаришам по чарці. Довірена особа “ЛАС” у ресторані “Дніпровський” дізналася багато цікавого від прапорщика Ш. Військовий розповів, що є “связистом-радистом та розвідником”, служить у частині в лісі під Броварами, у якій є ЕОМ (комп’ютери) та пристрої для прослуховування.

Ймовірно, йдеться про 11-й Гвардійський Берлінський інженерний полк (в/ч А-0231), що займався радіоелектронною боротьбою. За словами прапорщика, він займався забезпеченням зв’язки на московській Олімпіаді, що мала відбутися наступного року. До ресторану Ш. нібито прийшов, аби поговорити з “потрібними людьми” та “розрулити” неприємності через загублений пістолет. Ще один військовий, що був поруч, взагалі хвалив висланого до США письменника-дисидента Солженіцина.

корупція одеса срср харків Львів історія ресторан