Китай визнав Українську Народнy Республіку (уривки з роману Чорний Ворон - розділи 3-5)

Уривки з другого розділу читайте тут

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія.

Уперше вона заглянула нам в очі восени двадцятого року після замирення поляків із росіянами. Українська армія, яку ми так виглядали і з якою збиралися вимести москаля з рідного краю, перейшла Збруч, де поляки, колишні наші союзники, кинули її в табори з повним завішенням зброї.

Але ми цього ще не знали. Не відали всієї правди. Нас годували леґендами, а потім дехто з нас і сам почав їх вигадувати. Так було легше.

Я ж вірив лише в одну леґенду — ту, яку ми залишимо по собі нащадкам. Що довше ми протримаємося проти окупанта, то більша надія на майбутні сходи нашої боротьби. А якщо зараз складемо зброю — то це вже на віки вічні.

Якби ми знали правду про нашу армію й уряд, про розгубленість наших головних провідників, то могли б і самі все повернути інакше. Могли зібратися докупи й піти на Київ. Та бракувало нам гетьмана, який придушив би анархію і самоправство. Бодай такого, як Василь Чучупака, — той терпіти не міг балакунів, котрі мали язики довші за шаблю.

Можна, можна було йти на Київ, якби не сліпа віра в повернення нашої армії. У вересні двадцятого, коли в Мошнах зібралися три курені холодноярців (уже під проводом Деркача), коли надійшла Степова дивізія Костя Блакитного, підоспіли загони Лютого, Голого, Мамая — нас лише в цій місцині налічувалося тридцять тисяч, а скільки ж було по всій Україні!

Ну, добре, зійшлися, а чим закінчилося?

Узяли Черкаси, переповнені червоними з їхніми бронепотягами, мітрельєзами Гочкіса й далекобійними гарматами (з Дніпра навіть гатили бронеплави), розтрощили москалів упень, хоча й не одному нашому коневі хвоста відірвало, потім набрали соли, мила, сірників, тютюну та ще всякого добра і розійшлися по своїх кутках замість того, щоб рухатися далі.

Але то був час, коли здавалося, що все ще попереду. Та мить минула, настала година примарних сподівань, одчаю і неймовірної втоми.

Іноді з-за кордону ні-ні та й з’являлися посланці, які присягалися, що там, за Збручем, збирається на силі й формується нова наша армія, що незабаром пролунає загальне гасло — сигнал до всеукраїнського повстання. Це вони так підтримували наш дух.

Один із прапорів холодноярських повстанців

Проте надія на перемогу танула, а нашої армії не було й не було.

Думаю, що якби не чорна безвихідь, мало хто з повстанців зломився би, пішов на амнестію, зрадив ліс.

Нерви більше не витримували.

І в мене вони теж були не залізні.

Я вже терпіти не міг закордонних емісарів, котрі приходили нас підбадьорювати, готовий був розстрілювати їх, як провокаторів.

Навесні двадцять першого ще один такий розумака прибився до нас, випоров із підкладки полотнянку, яка свідчила, що він є представником повстанського штабу Юрка Тютюнника в Польщі.

—?Улітку все розпочнеться, — казав він. — Українці в польських таборах уже отримали зброю, з нетерпінням ждуть головного наказу. У серпні над Україною кружлятимуть літаки, робитимуть мертві петлі, і то буде гасло — сигнал до початку загального повстання. 

Він підняв угору пальчика й притишив голос, ніби виказував бозна-яку таємницю: — Будьте уважні, запам’ятайте: літаки робитимуть мертві петлі.

—?Слухайте, ви! — перебив я його. — Ваші байки й підбадьорки нам не потрібні. Ми вже три роки воюємо без вашої допомоги і, слава Богу, тримаємося. А якщо ви такий одукований, то їдьте повчати когось іншого. Інакше я вас арештую!

—?Та як ви так можете, пане отамане? Ви ж сієте серед повстанців зневіру!

—?Зате я ніколи їм не брешу.

—?Я вже був і в отамана Загороднього, і в Голика-Залізняка, і в Гупала... Усі вони вислухали мене з розумінням... — і далі плів нісенітницю емісар.

—?Ви їх своїми брехнями заведете під дурного хату. А мене — ні. Ідіть звідси, бо я вам покажу, що таке мертва петля. Он на тому дубі.

Я його випхав з нашого табору, як паршиву вівцю. Потім трохи жалкував: може, погарячкував? Яка ж то тяжка річ — не вірити обіцянкам, якщо вони збігаються з твоїми сподіваннями.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Наступного дня, в неділю, Ганнуся ледве дочекалася вечора і знову подалася до Високої Греблі. Може, вчора щось сполохало Веремія, може, він прийде туди сьогодні.

Покрадьки, озираючись на всі боки, вона піднялася на пагорб до вітряка, відчуваючи, як млоїть у грудях, як нудота підкочується до горла. Зупинилась, віддихалася, ловлячи себе на тому, що боїться зазирнути за двері млина, пересвідчитися, чи на місці її вузлик з їжею.

Його не було!

Відчинивши двері, Ганнуся помацала рукою за порогом, потім засвітила свічку, але від вузлика не було й сліду...

Темне черево млина дихнуло на жінку холодним сопухом мишви й пташиного посліду: хто? Веремій не міг з нею так гратися. Хтось чужий придумав ці дурні піжмурки, тільки навіщо?

...День у день їх обступали нові чутки: то казали, що пораненого Веремія переправили лікуватися аж до Польщі, то пішов поголос, нібито він сидить у Черкаському допрі, хтось божився, що бачив його в Онуфріївському монастирі перевдягнутого ченцем, інші запевняли, що отаман так само воює, тільки вже далі від своїх країв, прибравши нове ім’я — чи то Вовгура, чи Босий, чи Туз...

Ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір’я труну з його тілом. Він у брилі, в закривавленій вишиванці, у шароварах і босий. Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, тисне йому долонею на груди, аж чує — під долонею б’ється серце.

На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір’я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб стара розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: «Хоч воно, доню, у снах усе виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла».

Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:

—?Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!

Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого. Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.

...Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, й тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.

Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду. Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.

—?Ярку!..

Вона справді не могла розібрати, він це чи ні, підійшла впритул, із жахом вдивлялася в його лице, спотворене смертю й наругою, переконувала себе, що це не Веремій. Схожий, проте не він...

—?Что скажєш, мілашка?

Ганнуся не знала, що їм казати.

Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.

—?Можєт, єшо заглянєш пад кальсони? — крикнув котрийсь із них. — Там бистрєй апазнаєш!

Від дикого реготу Ганнусі заклало у вухах.

—?Авжеж, — сказала вона. — Загляну. Тільки занесіть його до стайні.

—?Єщьо чєво! Там ти єго ізнасілуєш.

Кацапи знов заіржали.

—?Атставіть! — крикнув котрийсь із старших, який був не в шинелі, а у білому кожусі. — Ідьот апазнаніє! Занєсті бандіта в памєщєніє, а свідєтєльство в пратакол!

Вони занесли його в конюшню, поклали на соломі, й Ганнуся попросила, щоб її залишили тут саму. Не минуло й хвилини, як вона вийшла.

—?Так, це він.

—?Вот і ладнєнько, маладчінка. Дамой тєбя тожє атвєзут, — сказав той, що був у білому кожусі. — Падпіші вот здєсь.

Ганнуся задерев’янілою рукою поставила на папері закарлючку й відчула, як у її жилах поволі прокидається кров. Щось гостро скинулося в лоні. Воно було живе. І сон був на життя.

Того шраму, який на Веремієві могла бачити тільки Ганнуся, на тілі вбитого не було.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Наші лави маліли, поповнення не було, та ми про нього вже й не думали. Остерігалися підісланих людей, боялися зрад, які обступали нас дедалі щільніше.

Що вже казати про сексотів, завербованих із колишніх наших вояків, якщо з’являлися цілі більшовицькі загони, перевдягнуті в повстанців. Роз’їжджаючи селами, вони закликали сміливців разом боротися проти комуни, а потім тих, що йшли з ними, вбивали в найближчому лісі.

Особливо заклятим був загін Дерези, сформований з наших-таки перевертнів, що пішли служити в ЧК. Покручі, знаючи нашу мову і гасла, наробили чимало біди, поки ми їх не вистежили в Мурзинському лісі.

Дереза — червонопикий здоровило з кривою люлькою в зубах — саме заґітував у Мурзинцях семеро парубків, які тільки й ждали, щоб хтось посадив їх на коней.

До загону пристало відразу троє рідних братів Момотів та ще четверо хлопців, теж Момотів, бо в Мурзинцях чи не з півсела прозивалося Момотами. Усі семеро були майже на одне лице — кругловиді, смагляві, з качиними носами й лискучими очима.

Дереза посадив їх на коней, яких тримав спеціально для новобранців, і, попихкуючи люлькою, повів загін на свою лісову «січ». Та ще не встигли сіроми отямитися від такого щастя, як їх уже піджидала смерть.

Тільки-но в’їхали до Мурзинського лісу, аж тут на загін Дерези налетіли «будьонівці», оточили з усіх боків, і, треба сказати правду, найдужче злякалися Момоти — семеро круглих облич ураз витяглися й зробилися довгобразими, а їхні качині носи загострилися, як у мерців; оце так — ще не отримали зброї, а вже мусили полягти ні за цапову душу.

Зате спокійним був Дереза. Він тільки підняв угору правицю й загорлав по-московському, аж люлька випала з рота:

—?Стойтє, братци, ми жє сваі! Нє стрєлять!

Але ніхто й не збирався стріляти. Вершники взяли загін Дерези в щільне кільце і лише тоді, як наблизилися майже впритул, він захвилювався: заношене обмундирування «будьонівців» та неголені щоки сколихнули в ньому ще неусвідомлену тривогу.

Тепер для нас важила кожна мить. Ще трохи — і він опам’ятається.

—?Пріказиваю нємєдлєнно сложіть оружіє, іначє ми будєм стрєлять! — наказав я.

—?Ви за ето атвєтітє ґалавой! — він ще погрожував, приндився, але його командирська гоноровитість погасла. Дереза витяг із кобури револьвер і кинув його на землю.

Після цього весь його загін, як по команді, склав зброю — трофей був нівроку. А ще ж коні! Півсотні коней-зміїв, якщо рахувати і тих, на яких тепер сиділо семеро ошелешених Момотів, — вони, бідолахи, не могли допетрати, що тут відбувається.

—?А тєпєрь спєшіться! — гаркнув я, і, коли вся та чекістська покидь позлазила з коней, сказав уже по-нашому: — А зараз, таваріщі самозванці, ми поведемо вас для повного з’ясування обставин!

Дерезу охопив навальний страх — його червоне лице заціпеніло і взялося білими лишаями. Губи сіпнулися, чекіст хотів щось сказати, але йому не повертався язик — він зробився таким великим, що не поміщався в роті. Врешті-решт Дереза таки опанував себе й озирнувся до своїх головорізів.

—?Ми п-папалі в рукі б-бандітов, — сказав він, важко виштовхуючи слова. — Віноват, таваріщі, нас пєрєхітрілі.

Момоти сторопіли ще дужче: отакої! — козаки виявилися москалями, а москалі в рогатих будьонівках — козаками. Світ перевернувся догори ногами. Однак їхні довгобразі обличчя поволі стали округлюватися, загострені, як у мерців, носи потроху знову кирпатіли, а коли я сказав, що їм нічого не буде, вони просто пошилися в дурні й можуть вертати додому, Момоти геть ожили.

—?А можна — ми з вами? — нерішуче озвався найстарший із трьох братів, який першим прийшов до тями, — він уже був зовсім кругловидий, качконосий, а на щойно блідому обличчі заграв смаглявий рум’янець.

—?З нами? — перепитав я. — Ні, хлопці, до нас отак-от легко не пристають. Спершу треба показати, на що ви здатні.

—?Дайте нам зброю! — вигукнув ще один Момот. — Ми зараз покажемо на оцих покручах! — Його руки, які ще недавно звисали вздовж тулуба, як мотузки, тепер зігнулися в ліктях і скидалися на шатуни.

—?Зі зброєю і дурний з ними впорається, — остудив його Вовкулака. — А ти спробуй так, голіруч. Чи для такого діла кишка тонка?

—?У кого — у нас кишка тонка? — вихопився наперед ще один Момот, зовсім хлопчисько, видно, їхній наймолодший брат. — Ви погано нас знаєте!

—?Ви погано нас знаєте! — підхопили в один голос усі Момоти і, випнувши груди, подалися вперед розсерджені й набичені, із зігнутими в ліктях руками-шатунами. — Голіруч — то й голіруч! — сказали вони. — Ану, ведіть нас до Тікича!

Гнилий Тікич протікав попід лісом, Гнилим його назвали ще тоді, як затхнулась у річці вода від татарської крови, тож я відразу змикитив, куди хилять братчики Момоти. Вони зросли на Тікичі й добре знали, де в цій річці яма чи коловерть, де тут зимують раки і де жаба цицьки дає.

Ми повели загін Дерези до Тікича, і я вже вкотре подивувався, як зухвалі, нахраписті горлорізи покірно йдуть на страту, коли будь-який спротив уже не дає жодного шансу, а покора ще лишає примарну надію.

У лісі було тихо, а тут, на березі, дув холодний осінній вітер. Я наказав карателям роздягтися і раптом побачив, що мої братчики Момоти теж усі як один роздягаються до споднів.

—?Виходь один на один, сучий тельбух! — гримнув найстарший брат Момот до Дерези, який у білих кальсонах нічим не відрізнявся від решти перевертнів і намагався сховатися за їхніми спинами. — Виходь, подивимося, чия візьме!

Однак Дереза не пристав на Момотову пропозицію помірятися силами, він знав, що його карта бита, і якби раптом сталося диво й він подужав цього сільського бугая, то надії на порятунок було би ще менше.

І тоді найстарший брат Момот ухопив його за карк і поволік у річку, де вже при самому березі було їм по груди. Дереза і тут не опирався, лише коли залізний шатун занурив у воду його голову, він засмикався усім тілом, запручався руками й ногами, його шия у Момотовій п’ятірні стала твердою, як кістка, і минула добра хвилина, поки вона нарешті обм’якла. Пустивши бульби, Дереза розпружився й поволі пішов під воду.

Після того всі Момоти заворушилися, жваво запрацювали шатунами, — хапаючи «сучих тельбухів» за в’язи, по черзі тягли їх у воду й топили.

Один якось вирвався, кинувся пливти на той берег, але малий Момот пірнув, ухопив його невідомо за що, і тут уже нам довелося похвилюватися, коли вони обоє надовго щезли під водою.

Решта Момотів шарпнулися було на допомогу, та найстарший брат викинув їм упоперек руку: ані руш! Ми напружено вдивлялися в те місце, де з-під води на поверхню зринали бульбашки, я вже подумав собі, що даремно дозволив цю розвагу: а що, як хлопчина загине отак, ні сіло ні впало, у нас на очах, і тут боковим зором завважив, як щось зовсім голе-голісіньке стрибнуло в річку, майнувши чималим жеребчиком.

Це в нашого китайця Ході урвався терпець. Через якийсь час на поверхню вихопилася голова найменшого Момота, який жадібно, з гиком, хапав ротом повітря, а трохи згодом поволі виринула і голова з косичкою. Третьої довбешки не було.

Коли вони вийшли на берег, я побачив, що в малого Момота все тіло здряпане, навіть на шиї червоніла пасмуга, а Ході хоч би що — лише мокра косичка прилипла до потилиці.

—?Купася халясо, — сказав він, натягуючи штани.

Момоти дивилися на «сліпого» Ходю з цікавістю і підозрою.

—?Ну, то як? — спитав найстарший брат. — Приймаєте нас до себе?

—?Скидайте і викручуйте підштаники, — сказав я. — Якщо вже йдете з нами, то соромитися нема чого.

Так мій загін поповнився цілою чотою Момотів.

***

Але тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини реґулярного війська, як-от, приміром, витовкли спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою з сотню «червінців».

...Після тієї поразки більшовики знову заговорили про амнестію, і сам комісар 145-ї дивізії Дибенко запросив нас до свого штабу в Звенигородку на переговори.

Все було влаштовано за суворими правилами військової дипломатії: вони прислали до нас заручників зі своїх старшин, які мали сидіти під вартою доти, поки ми домовлятимемося з їхнім начальством.

Поїхало до Звенигородки нас четверо. Я взагалі був категорично проти цих переговорів, та зрештою вирішив, що краще поїхати самому, ніж покладатися на когось, бо вже добре знав більшовицьких аґітаторів. Ті напустять туману кому завгодно.

Отаман Гонта-Лютий їхати до штабу червоних не захотів, послав замість себе сотника Бойка з козаком Чикирдою, а я, пориваючись якомога швидше довести це діло до кінця, взяв із собою китайця Ходю.

...Після того, як ми його прихопили на Лебединській цукроварні під час вистави «Шельменко-денщик», Ходя без особливої муштри напрочуд швидко прижився в нашому загоні. Хлопці підібрали йому низенького, проте швидкого й витривалого коника-степовика монгольської породи, на якому Ходя скидався на якогось Тугай-бея, присланого кримським ханом козакам на підмогу.

...Усі здивувалися, як він легко дався тоді нам до рук. Чому так покірно поклав голову на колоду, прибравши косичку з потилиці? Жаль, що про все це не можна було його розпитати, бо чого Ходя не вмів, то це тулити докупи слова. Окремо їх вимовляв, завчив наших слів чимало, але скласти в думку не міг.

І ще одну ваду мав Ходя. Він був страшним ненажерою. Йому не вистачало каші, картоплі, сала, кулешу, хліба, всього того, що їли ми, і Ходя постійно щось вишукував у лісі й кидав до рота. Він трощив листя з дерев, особливо з липи й шовковиці, жував коріння, кору, жолуді, їв слимаків, пташині яйця, часто пасся в траві, вишукуючи там дикий квасець і калачиків.

Перед тим, як вирушати до червоного штабу, Ходя помив у Гнилому Тікичі голову, заплів косичку і зодягнув на себе... халат.

Це був добротний стьобаний халат чоловічого крою, Ходя «купив» його на станції Цвіткове. В ешелоні, який ми тоді захопили, виявилося стільки обмундирування, взуття, амуніції, що деякі козаки почали прямо там, на пероні, перевдягатися в нове, скидаючи з себе ношене-переношене лахміття.

...Халат був на нього великий, сягав до п’ят, але Ходя, підсмикнувши його до кісточок, так підперезався пояском, що вийшло якраз. Підкотив рукави і став схожим на китайського вельможу.

Коли він стулив на грудях руки долоня до долоні й чемно вклонився, я подумав, що це навіть завелика честь для більшовицьких командирів — вести до них ось такого ґречного воїна.

Але вирішили — поїхали.

О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та високих кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами на грудях (теж австрійськими) і дерев’яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо.

Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом зі халатом; пантофлі в стременах — це взагалі щось незвичайне.

Супроводжував нас червоний курсант, мовчазний хохол у рудому кашкеті з надламаним козирком. Цілу дорогу він поглядав на нас із острахом і підозрою.

...На звенигородчан ми справили неабияке враження. Ніхто не вибігав на вулицю, не метушився, проте з-за кожного тину стирчали вуха і кілька пар очей приглядалося до цієї незвичайної процесії, що гордо прямувала до червоного штабу. Собаки не гавкали, а, підібгавши хвости, якось так чудно підвивали. Вартовий на пожежній каланчі, витріщившись на Ходю, трохи не впав униз головою.

Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним — комбриг Кузякін.

—?Здорові були! — по-нашому привітався Дибенко, який теж носив чорну, але невеличку бороду.

—?Міласті просім! — увернув довгобразий Кузякін, сяючи поголеним черепом.

Ми з гідністю злізли з коней, тільки у Ході сталася прикрість — він скочив на землю з однією босою ногою, бо його права пантофля застрягла у стремені. Але парламентар не розгубився — мигцем прошмигнув під черевом степовика до правого стремена, надів пантофлю, виринув знову з-під коня і, стуливши на грудях долоні, чемно вклонився.

Дибенко з Кузякіним так розгубилися, що й собі шанобливо кивнули головами. Вони відрекомендувалися. Дибенко додав:

—?Я тоже казак. Правда, із Брянщини, но в нас там хохлів півсела.

Тоді я представив їм членів нашої делегації.

—?Полковник Армії УНР Бойко! — виголосив я врочисто, підвищуючи сотника Бойка у званні.

Той ткнув себе в груди києм-булавою, аж задзвеніли нагородні австрійські хрести.

—?Хорунжий гайдамацького полку Чикирда!

Чикирда замість зробити короткий кивок головою так задер носа, що оселедець випорснув із-поза вуха й розгорнувся аж до пояса.

—?Представник Китаю в УНР Чань Хунь Мунь.

Ходя, стуливши на грудях долоні, вклонився на три боки.

—?Атаман Цьорни Ворон, — пропищав він.

Червоні командири перезирнулися. Ще б пак, я й сам розгубився. Після Ходиного «маневру» не знав, як назватися. Тому сказав просто:

—?Керівник української військової делегації.

—?Ми про вас трохи знаємо, — добродушно натякнув Дибенко. — Просимо дорогих гостей пообідати з нами!

Наших коней повели до конов’язі, а ми з комісаром Дибенком, комбригом Кузякіним та ще двома червоними начальниками (видно, чекістами) зайшли до просторого класу гімназії, облаштованого під їдальню.

Ось де було чому здивуватися! Довжелезний, через усю кімнату, стіл вгинався від наїдків і пійла. Чи вони думали, що нас сюди приїде ціла чота, чи ще когось ждали, але нагодувати й напоїти тут можна було півсотні людей або з десяток таких ненажер, як Ходя. Я бачив, як його зизі очі геть розчахнулися в різні боки, а гостренький борлак на горлянці заїздив угору-вниз.

Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров’янка, кисіль, яка хоч квашенина... не було тільки рису та ластів’ячих гнізд, але Ходя того добра не бачив і вдома.

До столу сіли четвірками — по один бік ми, по другий — вони. Дибенко з великої гранчастої карафи налив усім самогону, на око видно — міцнющого, бо зверху по колу чарки збиралося намисто, і сам-таки першим узяв слово. Говорив він по-нашому непогано, як для вихідця з Брянщини, але дуже довго і нудно. Мовляв, українці вперше мають можливість жити по-людському, а в недалекій будучині тут потечуть молочні ріки...

При цих словах навіть «сліпий» Ходя пустив очі під лоба й дивився на Дибенка вузенькими білими щілинами. Живіт йому зводило спазмами від запаху всіх отих страв, і Ходя навіть почав підозрювати, що це більшовики придумали для них таке страшне катування — лише покажуть, скільки тут їдла, а тоді скажуть: або переходьте на наш бік, або до побачення.

—?А куди впадатимуть ті молочні ріки? — перебив я Дибенка. — У Волгу?

Він зам’явся, думаючи, що б його таке відповісти, та на підмогу поспішив один із чекістів:

—?Он імєєт в віду ґаладающєє Паволжьє.

—?Тільки вкупі з Росією вільна Україна возможна, — сказав Дибенко. — Тому помогти голодним...

Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.

Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив свою чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче стояло. Глитав він усе підряд і разом — холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану і трубив її разом із кісткою.

Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.

—?Бачите, — почав я, — справа в тому, що Росія розв’язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія...

—?І Китай, — раптом устромив свого носа Ходя.

Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:

—?І Китай... А тепер ви мені — у моєму краї! — диктуєте свої вимоги.

Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач.

—?Тож дайте відповідь на моє пряме запитання, — підвищив я голос. — Чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?

—?Чьо он ґаваріт? — спитав Кузякін у Дибенка.

—?Он ґаваріт, что в будущєм всьо акупітся, — переклав Дибенко.

—?Ні, — відповів я сам собі. — Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.

—?Чьо он ґаваріт? — знову перепитав Кузякін.

—?Он ґаваріт, что ми слішком взискатєльни, — прошепотів Дибенко.

—?Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, — сказав я. — Хай згинуть усі заброди-живоїди!

—?Хао! — вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.

—?Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.

—?Кто — кітаєц? — не зрозумів Дибенко.

—?Да нєт, атаман.

—?Ґаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.

Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.

Самогон справді був, як вогонь, і швидко вступав у кров.

—?А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, — то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очєнь сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людєй. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені.

Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада вкотре «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

—?Хуня, — сказав Ходя китайською.

Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось миттєво перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.

—?Так чи інак, але ми мусимо це показати всім, — поважно сказав сотник Бойко. — Кожен сам повинен вирішувати...

Різкий тріск заглушив його подальші слова — то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.

—?Та припини ти, врешті-решт, начинятися! — визвірився до нього сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. — Слова не можна сказати!

Ходя від несподіванки сапнув не туди повітря, похлинувся і так, бідолаха, чмихнув, що дрібненькі скалки кісток полетіли на стіл. Він, задихаючись, тяжко закашлявся.

—?Дай же поїсти людині, — дорікнув я Бойкові. — Потеревенити встигнемо.

—?Добре-добре, — погодився він і злегенька постукав києм-булавою Ходю між лопатками. — Носом дихай. Дати тобі чимось запить?

Ходя винувато кивнув.

Чикирда подав йому глечика з ряжанкою. Ходя взяв його за вушко, наче то був не трилітровий жбанок, а звичайний кухлик, заглянув у нього, як сорока в кістку, нюхнув приплюснутим носом і почав хлебтати.

Чикирда зачудовано дивився на Ходю волохатими, як джмелі, очима.

Дибенко дістав срібний портсигар, відкрив його, простягнув через стіл.

—?Закуримо, чи шо?

Сотник Бойко з Чикирдою взяли по цигарці, Ходя, не відриваючись од глечика, потяг зразу дві. Я скрутив «козячу ніжку» зі свого тютюну, закурив і кинув оком на двох чекістів, які досі сиділи мовчки. Піймавши мій погляд, той, який дав нам фільчину грамоту, нарешті озвався:

—?Нє знаю, чєво ви тянєтє і на что надєєтєсь. Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к мірному труду.

—?Хто вам сказав, що війна закінчилася? — спитав я. — Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна триває.

—?Це вже не війна, а так... — махнув рукою Дибенко. — Яка може буть війна без армії?

—?Буде ще й армія, — сказав я. — Тобто вона вже є, але розпочне свій рейд у визначений час. Ви в цьому самі переконаєтеся.

—?Чьо он ґаваріт? — перепитав Кузякін.

Раптом його довгобразе лице витяглося ще на піваршина. Я подивився туди, куди Кузякін витріщив свої балухи.

Нічого дивного там не було — просто Ходя замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати. Напевно, комбриг Кузякін не знав, що тютюн можна вживати ще і в такий спосіб, ну, може, трохи не такий тютюн, але за воєнного часу перебирати не доводиться.

—?Виходить, ви ще нічого не знаєте, — здивувався Дибенко. — Ай-я-яй...

—?Разрєшітє, я всьо аб’ясню, — втрутився в розмову той, хто подав нам фільчину грамоту. — Ви там савсєм адічалі в свайом лєсу, атарвалісь ат міра і нічєво нє знаєтє дажє а сваєй арміі. Нєдавно жалкіє астаткі пєтлюровского войска дєйствітєльно савєршілі свой, как ви ґаварітє, рєйд із-за польскава кардона. Нада атдать етім смєльчакам должноє, дашлі ані пачті да Кієва, но пазавчєра катовци разбілі іх в пух і прах.

—?Цього не може бути! — вигукнув козак Чикирда. — Ми прийшли сюди не для того, аби слухати брехні!

—?Ето факт, — сказав чекіст. — Пачті нікаво нє асталось в жівих. Ах, да! Ваш так називаємий ґєнєрал-харунжій Тютюннік, возґлавлявшій ету жалкую вилазку, сбєжал с поля боя, как заяц, но факт астайотся фактом. Арміі большє нєт і бить нє можєт. Впрочєм, чєво я здєсь разашьолся, как салавєй? Вот, пажаласта, пачітайтє самі.

Він дістав із планшета газету й, розгорнувши її, подав через стіл сотникові Бойку. Це був «Боевой красный листок», де на першій сторінці «стрибав» чорний заголовок, від якого в мене потемніло в очах:

«Остатки петлюровской армии уничтожены героями-котовцами!»

Ми з Бойком так гарячково шарпнулися до газети, що стукнулися лобами. Там справді писалося про те, що петлюрівське військо, яке перебувало в польських таборах для військовополонених, під’юджене західною буржуазією, «віроломно» перейшло кордон, аби повалити совєтську владу, але біля села Малі Миньки його оточила кіннота Котовського й знищила до ноги.

Ми з сотником Бойком лупали очима то один на одного, то знов у газету. Не хотілося вірити. Це була катастрофа. Цілковитий крах.

З іншого боку до Бойка притиснувся козак Чикирда, який також втупився у ґазету й нервово заворушив губами. Ходя, що сидів праворуч від мене, й собі смикнувся заглянути, що там написано, та оскільки читати не вмів, то знову проказав незворушно:

—?Хуня!

Сотник Бойко машинально склав ту газетку увосьмеро й теж хотів запхати до нагрудної кишені, але я його зупинив. Узяв її, демонстративно відірвав клапоть паперу саме з тієї передовиці і, сховавши газету до кишені, почав скручувати нову «козячу ніжку». При цьому я незмигно дивився на Дибенка.

—?Мені кажиця, — сказав Дибенко, — нам пора випить.

—?Да, — зрозумів його комбриг Кузякін. — Нєпрємєнна!

Ми випили, червоні командири знову почали патякати про те, що відтепер тільки самогубці вирішать залишатися в лісах, що тих, хто не з’явиться на амнестію, жде неминуча загибель, а мені в голові бухкало одне: «До ноги... Армію знищено до ноги...»

Я ковтав ці слова разом із димом, мене охопив такий відчай, що хотілося вити. Як таке могло статися? Чому ж не було гасла — сигналу до загального повстання? Чому нас не повідомили про виступ армії з-за кордону? Хтось ніби зумисне підготував цю катастрофу.

І тут я почув справдешнє виття. Тоненький монотонний звук зринув десь обіч мене, такий протяжний, такий тужливий, що мені стало моторошно. Він протинав мене, як голка, той безвідрадний звук, і минув ще якийсь час, поки я зрозумів, що то підвиває Ходя.

П’яненький, він завів свою, ніколи не чуту мною пісеньку чи, певніше сказати, мелодію, бо Ходя не вимовляв жодного слова, тільки виводив одному йому знайомий мотив.

Це я вперше, відколи його знав, почув, як Ходя співає, і, либонь, через те мені стало так тужно, аж моторошно. Він співав із заплющеними очима, вважаючи, що його ніхто не чує й не бачить, співав тихенько для самого себе, голос його дрижав і переривався пунктиром на безліч дрібних голочок.

Не знаю, що на кого найшло, але поки Ходя співав, ніхто не обмовився й словом, навіть комісар Дибенко, комбриг Кузякін і два чекісти сиділи сумирно й слухали.

Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся:

—?А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо? — і, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном:

Ой на, ой на горі та й женці жнуть...

Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до «яром-долиною козаки йдуть», він утратив запал.

Я від самого початку не мав інтересу до цих посиденьок, а після звістки про фатальний виступ нашої армії не хотів тут лишатися ані хвилини. Звичайно, більшовики, як і їхня газетка, могли чимало перебрехати, але те, що наше військо спіткала трагедія, я тепер відчував нутром.

—?Рушаймо, — обернувся я до сотника Бойка.

—?Поки вітер без сучків, — додав козак Чикирда, і ми підвелися.

Комісар Дибенко й комбриг Кузякін почали вмовляти, щоб ми зосталися до завтра — адже ще ні до чого не домовилися, — обіцяли натопити лазню, привести веселих дівок, але я сказав: ні.

Дибенко, видно, образився — і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, — бо вже надворі, підійшовши до мене, спитав із дурною усмішечкою:

—?Китайця у нас спи*дили?

—?З яких це пір на Кацапщині завелися китайці?

—?Ну да, я понімаю, — сказав Дибенко.

Уже вночі ми дісталися до табору Гонти-Лютого, а вдосвіта я зі своїм загоном подався за Смілу, де нас ждала гаряча робота.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Повністю першу частину роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" читайте у часописі "Сучасність" (№9 за 2009 рік). У наступних числах журналу вийде продовження роману

література сучасність