Англійський правопис і українська латинка. Чи варто змінювати букви, щоб відірватися від Росії? Точно не зараз

Щоб вирішити, чи «на часі» подібна реформа, пропоную подивитися, на які граблі наступили інші народи, здійснюючи реформи правопису.

Той, хто вивчає англійську мову, з перших же днів вивчення звертає увагу на складні правила правопису. Причому, на кожне правило може бути свій виняток, а на той — ще один виняток.

У цьому плані подібна до англійської мови й французька; щоправда, винятків там набагато менше, і правопис — більш передбачуваний, але ось чи простіший він? Навряд чи. Наприклад, як людина, яка не знає французької мови, прочитає прізвище Lemieux (Лем'є)?

Досить велика частина французів або зовсім не володіє англійською мовою, або володіє на «туристському» рівні, тобто, без тонкощів. Велика частина англомовних, тим більше, взагалі не переймається тонкощами вимови на іноземних мовах. Коли в американських фільмах герої, щоб блиснути витонченістю та освіченістю, вживають якусь французьку фразу, мені хочеться заткнути вуха. При всьому при цьому, в країнах, що користуються латинським алфавітом, прийнято писати іноземні імена так само, як в оригіналі (якщо оригінальна мова теж користується латинкою). Єдине відоме мені виключення — Литва, де імена пишуться так, як вимовляються. Щоправда, прилаштовують до них литовські відмінкові закінчення, але все одно, Džordžas — зрозуміло, що Джордж, а ось George — вже не так очевидно.

Правильна, «аутентична» вимова іноземних імен англомовних не турбує зовсім. Пам'ятаю, розмовляв я з американкою (родом з наших країв, тож розмова велася не англійською мовою, а українською), яка згадала актрису Джульєтту Біночі. Я зауважив, що її звуть все ж таки Жульєт Бінош, на що та відповіла: яка різниця, у нас вимовляють так.

Років так 10-15 тому, коли російська пропаганда лише почала активно роздмухувати тему «утиску» російськомовних в країнах Балтії, в російській пресі був популярний сюжет про жителя Латвії Шишкіна, який раптом став Сіскінс. Для тих, хто знався на реаліях Латвії, питання було неоднозначним. З одного боку, в латиській абетці для «с» і «ш» використовують різні знаки, s / š тощо. З іншого, як тільки пан Шишкін (або Шішкіньш, згідно до паспорту громадянина Латвії) поїде в Європу або тим більше в Штати, він з великою ймовірністю зустрінеться з прикордонником або митником, для якого всі ці гачки над буквами нічого не означають — і прочитає в його паспорті, з великою ймовірністю, саме «Сіскінс».

Ну припустимо, Латвія — екзотика навіть для більшості європейців. Так вони ж безсовісно спотворюють навіть прізвища, які начебто у всіх на слуху. Наприклад, прізвище колишнього президента Сербії Milošević (Милошевич) європейські медіа вимовляли як «Мілосевік» або «Мілозевіц» — навіть німці, в мові яких є і «ш», і «ч», просто передаються вони зовсім інакше (як sch і tsch відповідно).

У будь-кого, хто вивчав хоча б одну з «престижних» мов (англійську, французьку, німецьку, італійську, і т.п. — я вже не кажу про польську з її мудрими комбінаціями літер на кшталт szcz), рано чи пізно виникало питання: а їм самим такі складності не набридли? Чи не виникало бажання спростити, провести реформу — так, щоб написання було логічнішим і передбачуваним?

Виникало, як без того.

Люди, які обмірковували реформи англійського, французького, німецького правопису, найменше думали про те, щоб полегшити вивчення мови іноземцям, які живуть десь далеко. Йшлося насамперед про те, як би своїм, рідним співвітчизникам витрати від нового написання слів не виявилися б дорожчими за вигоду. У всіх випадках витрати виходили непомірно дорогими.

Складнощі реформи англійського правопису

Візьмемо, наприклад, англійську мову. Найсильніша її сторона, вона ж проблема номер один — це міжнародна мова. Вона уже давно вийшла за межі Великобританії і є основною мовою для кількох десятків країн світу. Тобто, якщо одна країна підніме ініціативу реформи правопису — не факт, що її підтримають інші.

Але припустимо, ініціативу реформи візьме на себе така впливова країна, з голосом якої не можуть не рахуватися. Великобританія або США.

І тут виявляється, що ні у Великобританії, ні в США мовні питання не регулюються на рівні уряду і парламенту (конгресу). Не те щоб не можуть регулювати в принципі — просто для них подібна практика незвичайна. Уряд може вирішувати, які програми в школах підтримувати, але нормувати правопис — це вже занадто. У Штатах і в Канаді питання освіти взагалі знаходяться в компетенції окремих штатів (провінцій), а зовсім не на загальнодержавному рівні. У Британії нормуванням англійської мови займаються два конкуруючі центри, Оксфорд і Кембридж. Жоден з них, зауважимо, не є міністерством або державним агентством — це самостійні університети. У США є великі університети та видавництва, які видають словники та розвивають мовні корпуси (бази даних) — але якщо вони скажуть «все, з завтрашнього дня пишемо інакше», люди зреагують просто: «А з чого це так, і хто ви такі, щоб командувати?»,

Це не кажучи вже про те, що англійська мова в США взагалі не є офіційною. Такий статус за нею НЕ закріплено ані в Конституції, ані в федеральному законі. Що, в принципі, не скасовує її положення основної та загальнозрозумілої мови де-факто. Навіть в тих штатах, де в окремих округах більшість складають іспаномовні (Техас, Каліфорнія, Флорида, Нью-Мексико), спроби ввести двомовне навчання в школах платниками податків відкидалися: ще чого! Кому треба, нехай за свої гроші відкриває недільні школи і там навчає дітей хоч на суахілі — але за свої гроші, а не за наші кревні.

Написане вище не означає, однак, що англійська мова навіки застигла в незмінному стані й змінювати її нема кому. У демократичних країнах існує поняття «громадська ініціатива», яка може бути настільки сильною, щоб провести зміни в мові.

Вже в перші роки існування США група реформаторів, серед яких був Бенджамін Франклін, запропонувала спростити написання ряду широко використовуваних слів: theater замість theatre, plow замість plough, і т.д. Ці зміни узаконив словник Вебстера на початку 19 століття, і вони, поряд з деякими дрібнішими і пізнішими, заклали відмінність між американським і британським правописом.

Втім, відмінність вийшла така собі ... мікроскопічна. Більше того, велика частина англомовних країн (включаючи такі великі, як Канада), безсоромно користується «гібридним» правописом, змішуючи британські та американські норми — і в школах за це оцінки не знижують, і в мовних тестах за це бали не втрачають.

Подальші пропозиції того ж Франкліна, у тому числі його фонетична абетка, видалися американцям надто зухвалими та невчасними.

В цілому, і в Британії, і в Штатах пропозиції реформи англійського правопису були ініціативами приватних видавців, готових ризикувати заради цього власними грошима. Довше за всіх, аж до 1975 року, в цьому напрямку працювала газета Chicago Tribune, яка активно експериментувала з новим написанням слів на своїх сторінках, але врешті-решт повернулася до «старих добрих» норм. У нового правопису виявилося недостатньо багато покупців.

Ще одна проблема полягає в тому, що англомовні країни — це країни добре розвиненого приватного бізнесу. А де приватний бізнес — там і захищені бренди (торгові марки).

Візьмемо, для прикладу, умовну історію вигаданого британського підприємця. Жив собі, наприклад, пан Джон Крайтон (John Crichton). Розкрутив свій бізнес разом з партнером Мартіном Гофом (Martin Gough) спочатку в рідному місті, а потім і в інші міста подався, і залишив своїм спадкоємцям гордовитий бренд Crichton & Gough.

І тут раптом виникає громадська ініціатива: давайте зробимо так, щоб «ай» завжди писалося як Y, а «ф» — як F, без жодних там PH / GH. Ініціатива охоплює широкі верстви Британії і доходить до самого Парламенту.

Але британський Парламент, як відомо, відрізняється від російської Думи, яка «не місце для дискусій». У британців, навпаки, він для того і є, щоб зважувати різні точки зору. І депутат, який представляє інтереси своїх виборців — володарів марки «Крайтон і Гоф», на слуханнях про майбутню реформу ставить руба питання: поважні, а хто буде оплачувати моїм виборцям втрати від того, що їхній бренд раптом перестануть впізнавати клієнти? Crichton & Gough — відома і розкручена компанія, а ось хто такі Cryton & Guf — ніхто не знає. Може, це десь в далекій Азії підробили — вони ж на таке здатні, у них вже є і ABIBAG, і RIBOK.

У демократичній державі не прийнято, щоб влада просто так щось у громадян відбирала. Громадяни в таких випадках будуть з державою судитися — і цілком здатні витрусити з неї компенсацію.

Позови можуть стосуватися не тільки відшкодування коштів на розкручування бренду. Буде чимало випадків, коли раніше різні бренди раптом стануть писатися однаково через спрощення орфографії. Якщо покупець не в змозі відрізнити «справжній» Reebok від контрафактного Ribok — це ж неабиякий удар по репутації. Або у різних громадян раптом з'являться численні «двійники». Існують, наприклад, імена Cathryn, Catherine, Kathryn — ясно, що всі троє — різні дівчата. А якщо спростять орфографію — як їх відрізнити одну від одної?

Гаразд, припустимо, в результаті широкого громадського консенсусу питання про кошти вирішене, сформовано страховий фонд для компенсації втрат і прийнято якесь рішення, так, щоб «і нашим, і вашим». Наприклад, залишити старі бренди як є (і залишити власникам турботу, як їх будуть вимовляти клиєнти), але нові вже реєструвати лише за новим правописом. Тоді залишається невирішеною ще одна проблема.

Святе місце не буває порожнім, а втратити його легко

Англійська — мова міжнародна не тільки в тому плані, що має офіційний статус у багатьох державах. Це мова міжнародного бізнесу, міжнародної політики і науки. Англійська мова довго за цей статус боролася і не має наміру просто так ним поступатися і втрачати. Орфографічна ж реформа легко може вибити ґрунт з-під її міжнародного статусу. Адже англійська, завдяки своїм численним міжнародним контактам, завдяки мігрантам, містить чималий пласт міжнародної лексики. Такі слова, як economy, international, example і т.д. легко впізнати, принаймні за зовнішнім виглядом, і європейцям, і латиноамериканцям, і навіть жителям колишнього СРСР. А ось чи легко буде впізнати, наприклад, слова imoushn, revolushn замість звичних emotion, revolution? Сумнівно.

От якби англійська була мовою маленької замкнутої країни, тоді б реформа правопису торкнулася тільки місцевих жителів. І все одно подібні реформи проходили б з кров'ю. Зовсім недавно, кілька десятиліть тому, низка реформ зі спрощення ірландського правопису, покликаних врятувати мову від зникнення, зі своїм завданням не тільки не впоралися, але й погіршили ситуацію. Наразі ірландська мова, ще століття півтора тому цілком собі розмовна, в сучасній Ірландії перетворилася на антикваріат, який іноді дістають з полиці, щоб гордо блиснути парою-другою фраз — і все. Приблизно як латина в сучасній Італії: її досить серйозно вивчають в школі кілька років, але чи багато ви бачили італійців, які розмовляють латиною?

А тут виходить, що англійська мова в результаті реформи відразу виявиться чужою для своїх. Знайомі слова вже не можна буде впізнати візуально, на вигляд. Якщо вважаєте, що це не проблема — спробуйте почитати українські тексти середини 19 століття, коли з орфографією тільки експериментували. Кайф отримаєте непередаваний.

І тим більше мова стане чужою для великого числа емігрантів. І замість того, щоб йти в дрібний бізнес, де можна обійтися поганим знанням мови, вони будуть замикатися в етнічних гетто, де мовою не володіють, а на зовнішній світ дивляться по-вовчому. Воно треба?

Та й в усіх інших сферах святе місце порожнім не буде. Щойно англійська, хоча б тимчасово, втратить статус зручного засобу міжнародної комунікації, її місце одразу і без зволікання займе інша, зручніша мова. Наприклад, іспанська — міжнародні слова там практично ті самі (emoción, revolución), проте ж правопис і вимова — в рази легші, і розмовляють нею сотні мільйонів. Поки не дає іспанській мові стати міжнародною мовою те, що велика частина іспаномовних країн — навіть такі гіганти, як Мексика і Аргентина — це країни економічної «другої ліги», ще не слабаки, але й не чемпіони. Але якщо реформа англійського правопису вдарить по економіках англомовних країн, уповільнивши і ускладнивши ведення бізнесу, то в іспаномовних з'явиться шанс.

Як бачимо, реформа правопису — справа дуже складна. Головне, що постійно стоятиме питання «хто за це задоволення заплатить?» З тієї ж причини, скажімо, американці не поспішають переходити на кілометри і кілограми у себе в країні. Для продажу за кордон — так і бути, зробимо етикетки в мілілітрах і грамах; але ось у себе в країні — хто заплатить, наприклад, за перевстановлення сотень тисяч дорожніх знаків, де обмеження швидкості і відстань вказані в милях? Хто задовольнятиме колективні позови продавців на кшталт такого (приклад не вигаданий, а реальний — з Канади та Великобританії, де перехід на метричну систему вже відбувся): «Ціна за кілограм та літр — візуально дорожча, ніж за фунт або пінту, через це в нас впали продажі, давайте компенсуйте!»

Завершуючи тему про реформи правопису в демократичних країнах: років 20 тому з великим скрипом і після довгих дискусій реформували німецький правопис. Грошей було витрачено багато, але гора народила мишу. Кому цікаво, пошукайте, почитайте.

Реформи правопису в недемократичних країнах

Зовсім інша справа в державах з «вертикаллю влади» — там ніхто не питає, хто заплатить і відшкодує, і за чиї кошти. Наказали згори — і пішла реформа. Так, принаймні, виглядає заповітна мрія мазохіста-сталініста, любителя міцної палиці вождя. На ділі ж, всесильність диктатора — поняття умовне, в чому ми зараз і пересвідчимося на двох прикладах.

Спрощені (вгорі) і традиційні (знизу) китайські ієрогліфи. Червоним виділені ті, чиє написання піддалося спрощенню. Джерело: китайська Вікіпедія.

Навіть тому, хто зовсім не знає китайської мови, візуально помітно, що написи ієрогліфами на товарах з Тайваню або Гонконгу виглядають «чорнішими», там більше рисок, ніж на товарах власне з КНР. Це все завдяки комуністам. Це Мао Цзедун почав в 1950-і роки реформу китайських ієрогліфів, щоб спростити їхнє написання, щоб менше було рисок. Спочатку реформа дійсно пішла з захватом, тим більше, що значну частину роботи до нього вже встигли зробити японські окупанти (спрощувати ієрогліфи почали вони, але не встигли зайти так далеко, як китайці).

Спадкоємець Мао, Хуа Гофен, захотів був спростити ієрогліфи ще більше. Але тут народ почав повсюдно обурюватися: а старі документи ми як читати будемо? І навіщо ми витратили 10 років на вивчення нових ієрогліфів — щоб знову переучуватися? Загалом, зупинилася реформа на півдорозі. Певні нововведення навіть довелося скасувати.

Фрактура. Зліва — 1800 рік. У центрі — період нацизму, коли форма знаків вже була максимально наближена до звичної нам «антикви». Праворуч — готичний курсив, перша половина 20 століття (текст: Bisweilen wird jede Form der deutschen Kurrentschrift als Sütterlinschrift bezeichnet. Dies...). Джерело: німецька та англійська Вікіпедія.

У Німеччині досить довго «національною скріпою», символом національної ідентичності, вважали фрактуру (місцевий варіант готичного шрифту). Довго і наполегливо відмовлялися змінювати фрактуру на загальноприйняту в Європі антикву — те, що ми в побуті знаємо як «звичайну латинку» (дарма що на неї раніше перейшли німецькомовні в сусідніх Австрії та Швейцарії). Бісмарк демонстративно погребував приймати в подарунок книги, надруковані по-німецьки антиквою: не читаю таке неподобство!

Нацисти, прийшовши до влади, одразу ж почали з «відновлення скріп», до яких була зарахована і фрактура. Але ненадовго. Варто було гітлерівцям захопити кілька країн — і виявилося, що фрактурою в місцевих друкарнях спеціально до приходу окупантів ніхто не запасся. Та й разом з «поверненими додому» Австрією і Судетами з'явилося кілька мільйонів громадян, до фрактури незвиклих.

Довелося заховати в кишеню гордість і друкувати документи й газети звичайною антиквою, а в 1941 році фрактуру остаточно скасували і в самій Німеччині. Доцільність виявилася куди важливішою за волюнтаризм і «скріпи».

На руїнах втрачених реалій

Якщо подивитися на історію реформ правопису, особливо в останні 100-200 років, то виявляється, що легше і швидше за все вони йшли в тих випадках, коли відбувся різкий і стрімкий культурний обвал, коли відразу багато старого виявлялося непотрібним і неактуальним мотлохом — так, що втрата не виглядала занадто великою та гіркою. Добрим прикладом є реформа Мустафи Кемаля, який в 1928 році запровадив латинку для турецької мови. Якби подібну реформу затіяли в Османській імперії кінця 19 століття — автора б закидали камінням як безбожника і відступника від ісламу. Але Кемаль був не султаном Османської імперії з титулом халіфа мусульманського світу і володаря більшості арабомовних земель — він був президентом набагато зменшеної після війни Туреччини, де арабів майже не залишилося. Колишня літературна мова Османської імперії, що містила багато арабізмів і персизмів, була для більшості простих турків чужою і незрозумілою, нею навіть до війни володіли не всі. Тому реформа Кемаля вдалася.

А ось в СРСР вийшло гірше. Там в 1928 році взяли за приклад Кемаля і запровадили однакову латинку (яналіф) для всіх тюркомовних народів (від кримських татар і до киргизів). Ламати довелося не надто багато — як і в Османській імперії, арабським письмом в той час володіли не всі. Політика ліквідації неписемності і простота нової графіки привела до бурхливого розвитку тюркомовної літератури і преси. Втім, Сталін швидко помітив небезпеку: у тюркомовних народів виникала альтернативна культурна реальність — з центром в Стамбулі, а не в Москві. У 1930-і роки вольовим порядком тюркські народи перевели вже на кирилицю, що завдало удару по їхній освіті та культурі, наслідки чого вони мають переборювати досі.

До речі, вже в путінській Росії татарам (не кримським, а казанським) заборонили мати свою власну латинку — мовляв, кирилиця краще передає ваші звуки, і не смійте там собі виділятися. Справжня ж причина була тією самою, що й за часів Сталіна — не допустити створення альтернативної культурної реальності, в якій татарська мова вже буде не настільки залежною від російської. З аналогічної причини китайці заборонили латинку серед власних тюркомовних народів, уйгурів і казахів — нехай краще користуються вельми «зручною» арабською писемністю.

«На часі» чи «не пора»?

Приклад української латинки — інтернет-видання «На часі»

І ось зараз, час від часу, я бачу в українській пресі та Інтернеті пропозиції (іноді досить цікаві та влучні) про переведення української мови на латинку.

За останні 25-30 років вже кілька народів перейшли, або принаймні почали планувати перехід з кирилиці на латинку. Але обставини, на мій погляд, в усіх випадках були досить відмінними від України.

Азербайджанці і молдовани перейшли на латинку швидко і безболісно тому, що вона й за радянських часів була для них не надто чужою. В Молдові були добре обізнані з літературою та кінематографом з Румунії, де розмовляли тією ж самою мовою, Азербайджанці добре розуміли споріднену турецьку і могли, хоча б і напівлегально, читати турецьку літературу, а зараз багато хто з них дивиться турецьке телебачення. На відміну від них, в Туркменії й Узбекистані введення латинки проходило повільно і з труднощами, узбеки і зараз широко користуються кирилицею, яку формально скасовано. Бо Туреччина далеко, турецька мова на узбецьку схожа аж ніяк не більше. аніж українська на чеську, а кирилицею вже кілька поколінь узбеків навчалося.

В Югославії довгий час здавалося, що у кирилиці і латинки — свої століттями сформовані й міцні межі (кирилиця для православних, латиниця для інших), і нічого тут не зміниться. Тіто зрівняв кирилицю і латиницю в правах, але межі їхнього поширення залишалися сталими і незмінними.

Однак відносно недавно православна Чорногорія і — що цікавіше — вкрай ворожа до католиків-хорватів Республіка Сербська в Боснії без особливого галасу перейшли на латинку. У Сербії статус кирилиці нещодавно довелося закріплювати в конституції, тому що латинка теж набуває дедалі більшої популярності серед сербів. Мілошевича скидали теж під гаслами, написаними латиницею — але скидали НЕ католики, й не агенти Хорватії, а навпаки, закоренілі сербські націоналісти та «ополченці» на кшталт Вука Драшковича. У сучасній Сербії шрифт може багато що сказати про політичну спрямованість газети або журналу: консервативні та помірковані виходять зазвичай кирилицею, радикальні — латиницею.

Про причини такої зміни алфавітів можна написати окрему статтю, але однією з них, на мій погляд, було те, що ще з часів соціалізму велика кількість югославів стала виїжджати на роботу до Європи, і латиниця стала для них звичною, а «православно-слов'янське братерство» — абстракцією. І кирилиця просто перестала виконувати роль культурного символа ідентичності.

У Білорусі своя латинка (на базі польської) вже існувала з 19 століття. Хоча ще донедавна вона була малопопулярною навіть серед молодих національних активістів, зараз «щось таке» змінюється. Читачка з Білорусі надіслала мені приклад караоке білоруського хіта латинкою. Я питаю її: що, це все? Вона відповідає: ну, якщо замало, як Вам дублювання латинкою назв станцій у метро? Можливо, хтось з білорусів прочитає статтю і зможе сказати більше на цю тему.

Що ж в Україні? Нещодавно відбулася бурхлива дискусія навколо заяви на цю тему міністра закордонних справ Павла Клімкіна. Прибічники реформи вважали, що зміна абетки дозволить остаточно провести межу між українським культурним простором та сферою впливу сусідньої недружньої держави.

Втім, мені самому здалися розумними аргументи критиків, серед яких був, наприклад, історик Володимир В’ятрович. Одна з проблем полягає в тому, що тільки недавно — буквально в останні 10 років — почалося швидке зростання книговидання українською мовою. Але ця тенденція поки ще досить слабка, тендітна, і зламати її легко. Перехід на нову писемність завдасть удар по видавництвах, від якого вони можуть і не оговтатися — безліч старих книг залишаться нерозпроданими, а на розкручування нових знадобиться час. Поки народ звикне до нової писемності, минуть десятиліття, а Кремль не дріматиме. Що заповнить порожнечу? Заповнить література з Росії, де поліграфічні можливості поки вищі, а Інтернет-сайтів — більше.

Аргумент № 2: не треба квапитись визнавати за недружньою державою монополію на кирилицю, поки є змога перехопити ініціативу. Бо є позитивний приклад з Українською православною церквою та константинопольським Томосом.

Україна, на мій погляд, ще не дозріла до зміни абетки. Втім, за одне-два покоління ситуація може змінитися, особливо після появи безвізового режиму. Поруч — Польща, Чехія, Словаччина. Із Західної України люди туди стали їздити ще в 1990-ті, а зараз потік українців ще збільшився — причому, з різних регіонів, а не лише з західних (наприклад, моя двоюрідна сестра з Харкова зараз викладає у польському вузі, хоча ще три-чотири роки тому ані польською мовою не володіла, ані замислювалася взагалі про таку перспективу). На жаль, поки що польські реалії для більшості українців все же залишаються малоцікавою екзотикою у порівнянні з Росією. Спитайте знайомих, чи багато з них дивляться, чи принаймні були б зацікавлені подивитися, польські або хорватські фільми? Їхня реакція буде красномовною.

Моя власна думка: якщо хочеш реформу, не треба чекати, поки держава її санкціонує або виділить на це гроші. Західний світ тому й переміг радянсько-комуністичний, що більша частина реформ в ньому виникала знизу, через приватні ініціативи. Як бачимо у наведених вище прикладах, прибічники реформ були готові ризикувати власним гаманцем, коли пропонували читачам книги та медіа в новому правописі.

В Україні зараз теж існують онлайн-видання, які за власною ініціативою використовують правопис латинкою. Чи ви, шановний читачу, готові таке читати і так писати? Слово за Вами.

мова правопис латинка абетка