Тимошенко прямим текстом анонсує повалення конституційного ладу

Звучить привабливо, але лише для тих, хто не замислюється про реальну суть сказаного і правовий устрій держави. Бо насправді йдеться ні про що інше, як про повалення конституційного ладу в незаконний спосіб з усіма наслідками для держави та кожного громадянина. Надати новому режиму легітимності має улюблений інструмент диктаторів – референдум.

Для чого існує Конституція?

Слово «Конституція» перекладається з латини як «устрій, порядок, установлення», і визначає підвалини державного ладу, головні символи й атрибути держави, права людини й громадянина. Конституція встановлює систему стримувань і противаг, яка не дозволяє жодній посадовій особі чи інституції узурпувати владу, порушувати конституційні права.

Конституція є Основним Законом, вищим за всі інші, звичайні закони, які мають їй відповідати і не можуть суперечити. Саме на фундаменті прийнятої в 1996 році Конституції ухвалено сотні законів і безліч підзаконних актів, які й становлять цілісне законодавче поле демократичної української держави.

Конституція ставить кожного громадянина і кожного посадовця в рамки, яких вони не сміють переступати. Як би не змінювалися політики при владі, прізвища президентів чи склад парламенту, всі вони зобов’язані діяти в межах Конституції.

Яка визначає, наприклад, що Україна є республікою, державною мовою – українська, що люди мають право на свободу слова й зібрань, єдиним законодавчим органом є Верховна Рада, яка також затверджує прем’єра й за його поданням формує уряд, що президентом не можна бути обраним більше ніж двічі поспіль, що кожному гарантується звернення до суду і так далі.

Словом, Конституція – це святе, і замах на неї – це замах на самі підвалини української держави та права кожного її громадянина.

Саме тому при вступі на посаду новообраний Президент кладе руку на текст Основного Закону й урочисто присягає «додержуватися Конституції України і законів України».

Проте, як бачимо, Юлія Тимошенко, ще навіть не сівши в президентське крісло, планує не виконувати Конституцію, гарантом якої вона має бути, а навпаки, її знищити, прийнявши натомість «народну», а по суті, свою власну Конституцію. Причому не колись, а негайно, в 2019 році, ще до осінніх парламентських виборів.

Передвиборчий піар чи реальний намір?

Може, це лише передвиборча риторика на кшталт «дешевого газу»?

Якщо Ви вважаєте, що «нова народна Конституція» – просто одна з багатьох порожніх обіцянок Юлії Володимирівни, Ви дуже наївна людина. Адже лише повна руйнація конституційно-правового поля України і заміна його «народною Конституцією» з потрібним для Тимошенко змістом може забезпечити їй необмежену владу, яка є для неї жаданою ціллю й найвищою цінністю.

Інших механізмів для цього просто не існує. І здійснити такий переворот можливо лише в перші місяці після обрання, доки популярність новообраного президента буде на висоті. Саме в цей час найлегше зламати опір парламенту, ЦВК і Конституційного Суду, які теоретично мали б захистити конституційний лад. До того ж, Тимошенко прямо сказала, що осінні вибори мають відбутися вже за новою Конституцією. Для абсолютної влади їй потрібен контроль над парламентом.

«Нова народна Конституція» є одним із 5 головних розділів її програми, тому, в разі перемоги, Тимошенко прямо посилатиметься на волю виборців і свій обв’язок виконувати програму.

Хіба Конституцію не можна змінювати?

Звичайно, попри те, що Основний Закон є правовим фундаментом держави, його текст можна змінювати. Зміни час від часу вносяться як у Конституцію США, що існує вже третє століття, так і в ухвалені відносно недавно основні закони європейських держав. Кілька разів вносилися зміни й у Конституцію України. Але основою демократії є процедура, і процедура змін чітко виписана в самому Основному Законі.

Це зроблено, щоб Конституцію не переписували на догоду політичній кон’юнктурі, тобто, новообраному Президенту чи впливовій більшості у Раді. Для цього Розділ ХІІІ Основного Закону ставить цілу низку запобіжників.

По-перше, законопроект про зміни до Конституції може вносити лише Президент або не менше 150 народних депутатів.

По-друге, такий проект не може зазіхати на права людини, незалежність чи цілісність держави, а також змінювати протягом певного часу норми, зміни до яких уже розглядалися. Тому проект має здобути спочатку 226 голосів депутатів і бути спрямований до Конституційного Суду. Лише після позитивного висновку Конституційного Суду парламент може продовжити розгляд.

По-третє, на наступній черговій сесії (тобто не одразу, а за деякий час) проект має отримати підтримку 2/3 депутатів. Така процедура передбачає тривалий час і широкий консенсус, без якого ухвалення навіть найменших змін неможливе.

По-четверте, процедура змін у І, ІІІ та ХІІІ розділи Конституції ("Загальні засади", "Вибори. Референдум", "Внесення змін до Конституції України") ще складніша – проект таких змін можуть подати або Президент, або 2/3 депутатів. Потім, після його голосування тими самими 2/3 депутатів у парламенті, Президент має призначити референдум, який і затверджує остаточно ці зміни. Тобто, потрібна спільна воля 2/3 парламенту, більшості виборців, Президента і Конституційного Суду (КС).

Те, що пропонує Тимошенко – це зовсім інше. Вона пропонує замість змін ухвалювати «нову Конституцію», про яку, зрозуміло, нема й не може бути згадок ні в Конституції чинній, ні в жодному законі. Причому, ухвалювати її вона збирається в обхід парламенту.

За її словами, «нова Конституція України, яка має ліквідувати кланово-олігархічну систему в Україні та корупцію, не має шансу бути ухваленою олігархічним та корумпованим парламентом, а тому новий Президент України відразу після інавгурації відповідним указом оголосить Всеукраїнський референдум щодо ухвалення нової Конституції».

Ось так: легкий порух руки, була Конституція – і немає.

Референдум – влада народу чи інструмент диктатури?

Але ж Тимошенко не буде ухвалювати Конституцію, вона лише дасть людям право вибору, призначивши референдум, скажуть прихильники Юлії Володимирівни. І формально начебто й справді так.

«Саме так український народ відкриє новий етап в історії України, започаткувавши свої, справедливі правила життя», – сказала Юлія Тимошенко на урочистому з’їзді ВО «Батьківщина».

І тут – не посперечаєшся. Якщо цей задум вдасться втілити, це буде справді новий етап. І відкритий він буде руками українського народу, якщо народ задіє руки раніше, ніж голову.

Приблизно так, як руками німецького народу Гітлер відкрив «новий етап» на референдумі 1934 року в Німеччині, чи Лукашенко руками білоруського народу на референдумах 1995-96 років.

Адже найкраще зламати опір громадянського суспільства, парламенту, підім’яти під себе уряд і суди, пославшись на волю народу. Зрозуміло, що виборці здебільшого не мають юридичної освіти і не розуміють, де «собака заритий» у пропонованих їм на затвердження текстах. Та в більшості ніхто цих текстів і не читає, роблячи вибір на основі пропаганди. А якщо приправити текст «народної Конституції» популістичними наживками на кшталт скорочення чисельності парламенту, то голосування й узагалі піде на ура.

Саме тому, при всій повазі до виборців, законодавство багатьох країн (наприклад, США, Німеччини чи Канади) взагалі не передбачає загальнодержавних референдумів. В інших країнах (включно з часто згадуваною в контексті референдумів Швейцарією) чітко врегульовано, що може бути предметом референдуму, а що ні, яка роль парламенту в призначенні й імплементації результатів референдумів тощо.

Диктатори ж, починаючи від Наполеона, який і запровадив референдуми в широку практику, відрізняються тим, що проводять референдуми в обхід парламенту і часто з прямим порушенням законодавства. Саме так вони узурпують і зміцнюють свою владу.

Хрестоматійним прикладом є Адольф Гітлер, який, ставши канцлером Німеччини після перемоги його партії на демократичних виборах 1933 року, вже у 1934 році провів референдум про об’єднання посад президента і канцлера Німеччини в єдину посаду «провідника й державного канцлера» (Führer und Reichskanzler ).

Мовляв, нащо нам двовладдя президента і канцлера? Хай одна людина за все відповідає і всім керує. Аргументи один в один як у головної української прихильниці «канцлерської республіки», яка закликає в новій Конституції ліквідувати "двовладдя, через яке реально урядом керує і прем'єр-міністр, і президент".

Тоді 89% німецьких виборців проголосували «за», поховавши рештки демократії в Німеччині. Що було далі – всім відомо.

Схожим шляхом пішов і президент сусідньої Білорусі Лукашенко. Обравшись на посаду в 1994 році на вільних виборах, він не мав намірів розлучатися з владою, і організував у 1995 і 1996 роках два референдуми з цілою низкою питань, які змінили Конституцію і призвели до узурпації Лукашенком влади в Білорусі.

В Україні з ідеями «прямої демократії», що зміцнювала б їхню особисту владу, виступали чимало відомих політиків, включаючи Кучму і Януковича. Проте найбільш наполегливо агітував за референдуми кум Путіна Віктор Медведчук.

У 2012 році Янукович з Медведчуком всерйоз наблизились до мети, протягнувши в Верховній Раді закон «Про всеукраїнський референдум», який теж передбачав можливість приймати Конституцію на референдумі, у цьому була одна з головних його небезпек. І якби не Революція Гідності, то цілком ймовірно, що в 2015 році ми б мали нову, прийняту на референдумі Конституцію.

«Тексти» докладно розповідали, наскільки небезпечним був цей закон і якою катастрофою могла обернутися спроба його застосування в Україні.

Тому народні депутати оскаржили документ у Конституційному Суді, а громадські організації впродовж шести років вимагали його скасувати.

Розгромила той закон і Венеційська комісія, відзначивши, що «уможливлення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою щодо нової конституції або щодо внесення конституційних змін дозволить обійти вимогу щодо голосування кваліфікованою більшістю у Верховній Раді», що «було би згубним для конституційної стабільності та легітимності в Україні».

Врешті-решт Конституційний Суд у квітні 2018 року визнав закон «Про всеукраїнський референдум» неконституційним.

Якщо підсумувати суть цього рішення, а також рішень КС 2005 і 2008 року про можливість ухвалення Конституції чи змін до неї на референдумі за народною ініціативою, то народ має право на референдумі встановлювати конституційний лад, ухвалювати Конституцію чи зміни до неї, але лише в порядку, встановленому самою Конституцією і законами України.

"Влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України" – говориться у рішенні КС 2005 року.

В рішенні 2008 року КС відзначив, що народ «може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України».

І нарешті, у рішенні 2018 року чітко сказано, що «народ, маючи суверенну прерогативу щодо здійснення установчої влади, водночас перебуває у визначених Конституцією України межах щодо порядку її здійснення». І що «будучи результатом здійснення установчої влади народу, Конституція України шляхом встановлення порядку внесення змін до неї визначає процедурні межі для здійснення влади і самим народом».

Чи можливо захистити Конституцію?

Уявімо, що Тимошенко перемогла на виборах. Поклавши руку на Конституцію, склала присягу. І одразу заходилася реалізовувати свою програму. Звичайно, вона не матиме права діяти всупереч Основному Закону, гарантом якого вона є.

Стаття 19 Конституції визначає: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Закону про референдум не існує. А отже, не існує процедур організації голосування і підрахунку голосів. Є законопроект №2145а, але його прийняття точно не допоможе Тимошенко, оскільки не передбачає ухвалення на референдумі ніяких нових Конституцій.

Прогнозувати, що нинішній склад Ради навіть під тиском нового Президента ухвалить закон з антиконституційним текстом, подібний до закону 2012 року, дуже складно.

Незаконний Указ президента про референдум

Тож реалізувати свій план Тимошенко зможе лише шляхом відвертої сваволі – видавши незаконний Указ і провівши незаконний референдум. Зупинити її теоретично можуть Конституційний Суд, адміністративний суд чи ЦВК. В Молдові в 2017 році спробу промосковського президента Додона провести такий референдум було зірвано. Але Україна – не Молдова, а Тимошенко – не Додон. Не факт, шо наші державні інституції зможуть довго опиратися тиску новообраного президента.

І хоча такі дії тягнутимусь на серйозний злочин, звинуватити і притягнути до відповідальності Президента можна буде лише в порядку імпічменту – сценарій украй складний, а в українських реаліях – нездійсненний.

Звичайно, є ще добре відомий українцям метод Майдану, але в конкретній ситуації 2019 року це означає гострий громадянський конфлікт, яким неминуче скористається Кремль. Або підтримавши новий авторитарний режим, зробивши його залежним від Москви (як це відбулося в Білорусі), або, навпаки, роздмухавши протистояння і пославши війська на Київ, «щоб допомогти братньому народу зберегти мир».

Ще можна зупинити

Звичайно, доки у нас ще вільна країна і чинна Конституція, існує надійний спосіб не допустити, щоб Тимошенко повалила конституційний лад. Це не голосувати за неї, і не дати шансу їй стати президентом. І хоча це звучить як передвиборча агітація, насправді йдеться про речі набагато важливіші – захист української державності й демократії.

Це варто усвідомити всім, для кого державність і демократія – не порожній звук. Партійним і позапартійним. Провладним і опозиційним. Прихильникам Порошенка чи Гриценка, Садового чи Ляшка, і так само тим, хто не сприймає нікого з них, чекаючи на «нові обличчя».

Журналісти, правники, громадські активісти, нардепи, іноземні дипломати мають нарешті почути і зрозуміти, про що відкритим текстом говорить Юлія Тимошенко. Сьогодні ми можемо це зупинити. А якщо вона покладе руку на Конституцію, щоб витерти об неї ноги, може бути запізно.

вибори-19 тимошенко політика