Дві війни Віктора Сороки. Як батько полоненого моряка перевів церкву в своєму селі на Одещині до ПЦУ

Віктора Сорока пише листи: Папі Римському, королеві Англії, Філарету. Навіть Онуфрію. Їде в райцентр до колишніх співробітниць із райради, де головував, ті перекладають через ґуґл-транслейт, а затим приходить «найкраща в місті» вчителька англійської й виправляє помилки. Тоді Віктор шукає, через кого б передати.

До Філарета потрапив на прийом сам, а так знаходив людей у різних відомствах. Його односельчанка про це почула й мовила: «Я б на вашому місці дійшла й до диявола, якби тільки знала, куди». У листах Віктор пише про те, щоб допомогли звільнити з російського СІЗО його сина – військовополоненого моряка Василя Сороку. Вже два місяці, як він не вдома.

За два дні до того, як усе сталося, Вікторові приснилося, що з сейфа зникла Василева рушниця – вони з батьком мисливці, часом ходять на полювання.

У четвер, 22 листопада, Віктор набрав сина: «Є документи, приїжджай на вихідні на полювання». Василь відказав, що не може – багато роботи. Відтоді це їхня остання телефонна розмова.

У п’ятницю, 23 листопада, Василь сказав, що не може говорити, і потім не передзвонив.

В обід у неділю Віктор побачив у новинах, як російське прикордонне судно таранить українські кораблі. Звернув увагу на «малий кораблик попереду» – артилерійський катер «Бердянськ» із жовто-блакитним прапорцем на щоглі.

«Знаю, який кораблик у сина, – зразу в серці щось заворушилося».

За кілька годин з’явилася інформація, що моряків штурмували і обстрілювали, що є поранені, серед них – старший лейтенант. То був Василь – військовий контррозвідки, за місцем служби прив’язаний до військово-морського флоту.

Тато Віктор – діяльний експресивний чоловік, після Революції Гідності недовго був головою ради Балтського району на Одещині, нині районний депутат. Має фермерське господарство. Пройшов два Майдани, волонтерив для АТО. Багато жартує, щедро солить їжу, не цурається гострого слівця. Здається, йому геть не сидиться на місці. Тепер він теж не опускає рук.

Віктор та Іванна Сороки

Тож Віктор почав писати листи в усі можливі інстанції. Їздив на зустріч із Порошенком. Найняв адвоката, який готує позов про відшкодування завданих Росією збитків. Ходить на телеефіри й дає коментарі журналістам. Перепощує на фейсбук всі новини про сина, які знаходить. Вимагає довідок про стан його здоров’я. Спілкується з правозахисниками, депутатами, омбудсменами, родичами інших полонених моряків, охочими допомогти діаспорянами – кілька десятків телефонних дзвінків на день.

Журналісти називають його голосом батьків військовополонених – у дні, коли ми спілкуємось, Віктор збирається з українською делегацією на сесію ПАРЄ до Страсбурга виступати перед євродепутатами у справі моряків. Ладнає у валізу: дві вишиванки, джинси, спеціально з цієї нагоди придбані черевики, пальто і костюм на вихід.

Віктор ніби воює з цілим світом за те, щоб син повернувся додому.

А ще ж церква.

Чоловік назбирав 339 підписів у своєму селі Пужайкове за те, щоб місцева церква перейшла з Московського патріархату до Православної церкви України. Більшість прихожан у церкві проголосували «за», та знайшлася й опозиція.

Ось так: дві війни, а супротивник один.

Життя сповільнилося

Віктор упізнає сина з єдиного кадру на youtube, в якому з’являється розпухла рука: «Дивись, це Вася». Незагоєна рана на лівій руці над зап’ястям, гематоми, два пальці напівзігнуті й не розгинаються. Під час атаки корабля старший лейтенант Василь Сорока дістав контузію. Осколок пройшов наскрізь через передпліччя, пошкодивши артерію, нерв і сухожилля вказівного та середнього пальців. Осколок витягли в лікарні у Керчі, артерію зашили вже в Росії. У руці залишається один великий і кілька малих осколків. Потрібно оперувати, інакше Василь може залишитися без руки.

Василь Сорока, фото з домашнього архіву

Відколи Василь у полоні, життя в домі Сорок вповільнилося. До молодшої дочки Богдани вже б засилали сватів, але вона сказала: «Коли прийде Вася». Віктор взявся розбудовувати обійстя, але припинив. Навідувалася до них журналістка, подивилася на непобілені стіни літньої кухні і сказала Іванні, дружині Віктора:

«Ви надто скромно живете – якщо зважити, що ваш чоловік очолював райраду».

Іванна знизала плечима: «Дім – це просто купа красиво викладених цеглинок». Але не впевнена, що її зрозуміли.

Насправді їхній двоповерховий будинок – доволі добротний за мірками Пужайкового, та без надмірних розкошів. Про сина Василя тут нагадують грамоти й кубки, які він отримав як працівник контррозвідки СБУ. Настінний календар на 2019 рік із його фотографією в уніформі – прислали Віктору з обласної Служби безпеки. 24 синьо-жовті кораблики на новорічній ялинці з іменами полонених моряків – Василів на верхівці.

Дружина Василя Ірина разом із дворічним сином Марком – в Одесі. Марк ще нічого не розуміє, але коли навідується свекор, біжить до вхідних дверей: «Тату?» Бачить, що не тато, розвертається – дідові не подає руки для привітання. Прикладає мобільний до вуха. «З ким говориш?» – питає Ірина. «З татом», – каже Марк. Коли він народився, тато був на фронті, у 24-й бригаді імені короля Данила. Коли виповнився рік, тато мав наступне відрядження в АТО, в 30-й Новоград-Волинській механізованій бригаді. Марку два, тато в полоні.

Мама Василя Іванна – темноволоса жінка з виразними рисами обличчя, струнка й зграбна настільки, що я спершу плутаю її з дочкою Богданою, попередньо глянувши на фейсбук-аватарки родини. Василь зовні схожий на маму: карими очима, широкими бровами, усмішкою. Характером, каже Іванна, теж у неї: «Добрий, спокійний, переживає, як людям навколо нього».

Видається, що ситуацію з полоном Іванна зносить виважено: «Живий – і це головне». В кімнаті, де раніше мешкав Василь, поставила ікону й молиться там.

Щоправда, два тижні у грудні відлежала в лікарні – щось із нервами, почала було запинатися.

Ось так усе стишилося в домі Сорок. Тільки з церквою не зволікали.

Збори

Усе відбулося досить швидко, хоча Віктор каже, що чекав цієї миті останні кілька років. 6 січня дали Томос, а 7 січня в храмі зібралися парафіяни. 18 присутніх підтримали перехід, один проголосував проти, 10 утрималося. Це було таке собі тестування настроїв громадської думки. До наступної служби назбиралося 339 підписів «за»: Віктор та його прибічники ходили по селу й збирали голоси.

Як пояснює отець Теодор, секретар єпархії ПЦУ в Одеській області, ці підписи не є офіційною підставою для переходу – вони потрібні радше для того, якщо незгідні вимагатимуть аргументів. А для рішення про перехід, за новим законом, потрібно зібрати дві третини голосів громади – їх рахують від кількості присутніх на заздалегідь оголошених зборах. Такий схід відбувся 13 січня в церкві, 53 людини сказали «так», вони й склали цю більшість.

На недільній службі

Від Російської православної церкви в Україні на збори приїхав благочинний (старший над парафіями округу) отець Роман. Селяни – і ті, хто за перехід, і ті, хто проти, – свідчать: він взявся розказувати про те, що тепер віряни належатимуть до Стамбульського патріархату, потраплять під владу турків, та про те, що зраджувати віру не годиться. «Приїхав, щоб усмирити», – каже жінка, яка не підтримала перехід.

По телефону отець Роман спершу відмовляється це коментувати – мовляв, не має благословення на розмову зі мною. Та й взагалі він сумнівається, чи не напишу я «провладну ахінею». Але дещо таки розповідає. Як каже Роман, він відправив службу, почалися збори.

– Я ні на чому не наполягав. Переходити чи ні – особисте право кожного, – запевняє отець.

Чи говорив він щось про турків і Стамбульський патріархат, як кажуть люди?

– Не пам’ятаю, чи саме такими формулюваннями – розумієте, до кожного слова можна причепитися. Але казав, що є різниця між канонічною церквою і розколом. Легалізувати розкол неправильно. Є канони церкви, а є канони держави.

Отож найгостріше питання: хто тепер правитиме? Бо священик Владислав, який дотепер служив у Пужайковому, приєднатися до ПЦУ не захотів.

Приходить ворог і заповнює собою все

Після рішення громади про перехід отець Теодор Оробець із ПЦУ приїхав у Пужайкове з Одеси на Водохреща тимчасовим в.о. священика. Із 14-ї до 19-ї години освячував хати в Пужайковому. Троє селян не пустили його на поріг: один протестантський пастор та двоє незгідних із переходом прихожан. А щодо інших він зробив висновок: люди не шукають центру тяжіння в більших містах, а прагнуть облаштувати його в себе вдома. Помічав, що в пужайківців добротні ремонти, трапляється патріотична символіка. І що церкви хочуть української.

З Теодором приїхав Сергій Братчук – доброволець та військовий капелан на фронті. Церква й телебачення, на його переконання, теж зброя у війні.

Під час боїв на Донбасі у Карлівці з усіх будівель вціліла церква Московського патріархату, розповідає Сергій: «Село розбите, а біля храму жодної міни не впало – не стріляли туди».

Ось тому Сергій приїхав у Пужайкове. Дорогу до хат прибулим священикам показували тутешній паламар Петро та хористка Марія. Ця частина, так би мовити, трудового колективу церкви підтримала перехід. Та не всі погодилися з рішенням – хор півчих розколовся навпіл.

Марія, щоправда, звикла до церковних співів старослов’янською, але Теодор не бачить у цьому проблеми: просто треба трохи часу.

Марія – вдова покійного отця Мирона, родом зі Львівщини, який правив у тутешній церкві 25 років. Той був другом і духовним наставником Віктора Сороки. Сорока говорить, що після першої смерті на Євромайдані в них відбулася така розмова. Священик, знаючи запальний характер чоловіка, попросив його: «Вікторе, не рви за церкву завчасно. Коли Україна отримає дозвіл мати свою церкву за всіма канонами, першими перейдемо».

Церква з трьохсотлітньою історією знову переживає зміни

Але Мирон до цього дня не дожив. Три роки тому на парафію прийшов отець Владислав із сусідньої Байбузівки – і з ним у Віктора не склалися такі ж довірливі стосунки. Претензії до священика різні, та головна – що молився «за Кирила», а воїнів не згадував. Віктор каже, що відтоді перестав ходити до церкви.

«З такою самою вірою моляться на тій стороні, де благословляють вбивати, звідки обстрілюють Україну. Нам не по дорозі. Там, де нема нашої мови і церкви, приходить ворог і заповнює собою все».

Томос дали – для Віктора це стало першим поштовхом.

А другим – що син у полоні.

Женя

А є в селі ще один знаменитий син.

Батьки кажуть, та й сусіди підтверджують, що малим Женя більше дружив із дівчатами, ніж із хлопцями. Дівчата навіть питали в нього, як їм причепуритися перед якимось шкільним вечором, а він усе радив: «Одягни це», «Нафарбуйся так», «Тобі не личить ця помада». Батьки кажуть, що він приносив хороші оцінки зі школи, а Віктор Сорока, тодішній його вчитель, пригадує, що «по фізкультурі він був ніяким». Хлопець часто ходив із бабою до церкви: співав на криласі, бігав за батюшкою дячком.

Батько Дмитро згадує, як після школи вирішив забезпечити сина пристойною освітою. Поїхали з Женею в Умань складати вступні іспити на бухгалтера в технікум.

Виходить Женя після екзамену, махає торбинкою з зошитами.

– Що там? – питає тато.

– Не склав, – похнюпився син.

Батько гайда до приймальної комісії, а там кажуть:

– Нічого не можемо вдіяти, вашого сина питаєш, скільки буде двічі по два, а він каже, що п’ять.

Така історія повторилася ще з одним навчальним закладом в Україні, а тоді батько згадав, що має в молдавському Тирасполі родичів, які б могли приглянути за хлопцем. Влаштували Женю на підготовче відділення бухгалтерів. Майже після року навчання він повернувся в Пужайкове зі стосом Біблій. Весь цей час Женя хотів бути священиком і спеціально не відповідав на іспитах. Тітка залементувала: «Буде нюхати в церкві бабські спідниці!» Батьки теж не надто зраділи, але що було робити, пішов Михайло до тепер покійного отця Мирона і каже:

«Ось ходив Женя вам прислужувати, а тепер сам священиком хоче бути».

Отець Мирон розвідав, де буде краще, Женя вступив до богословської семінарії в Одесі. Затим продовжив навчання у богословській академії в Києві, був секретарем ректора. Женя стрімко просувався сходинками церковної кар’єри, аж поки не потрапив до Києво-Печерської лаври. Певний час був скарбником при її настоятелі Павлові Лебеді.

У Лаврі Женя постригся на монаха, хоч батьки знову заперечували («краще б женився»), дістав чернече ім’я Серафим.

Хлопець із Пужайкового зблизився з впливовими людьми – хрестив дитину співачки Gallina, кумою його була Оксана Марченко. Довгий час він був головним меценатом сільської церкви. А тепер батьки ображаються, що у сприйнятті односельців із поважної людини він раптом перетворився на «московського попа».

Раптом усе змінилося

У домі Дмитра і Тетяни Полтораків, батьків Серафима, ікон чи не більше, як у церкві. У коридорі перед літньою кухнею, на покутті у світлиці. Деякі лежать стосом, ще не знайшовши свого пристановища. Буфет прикрашає дерев’яна дощечка з вибитими літерами молитви «Отче наш». Як і інші пужайківці, Полтораки палять у літній кухні дровами – запрошують ближче до грубки, щоб зігрітися.

Але загалом вони живуть краще, ніж тутешні. Тетяна, напевно, єдина із села побувала в Еміратах – подарунок Серафима. Не скупився син і на церкву, запевняє мама:

«Іконостас сам встановив повністю, ніхто йому не допомагав. Робив ремонт, то поставив на криласі ноутбук для відеотрансляції, щоб дистанційно з майстром радитися».

Встановлений Серафимом Іконостас

Звідки гроші на все це? Батьки кажуть, син має київських спонсорів.

Досі Дмитро був старостою при церкві, Тетяну ж уповноважили організовувати святкові обіди для парафіян.

«Часом до нас владика [з Лаври] приїжджав, та не сам, а зі свитою. Я ж то знаю, як накрити стіл для таких гостей, бо не раз була в Лаврі на обідах. Не просто борщ і кашу поставити, а тарілочки, скляночки – навіть по два комплекти. Щоб красиво було, бо ж для владики. Скатертинку перед ним розстелити», – жінка тішиться, що їй доручали таку місію.

На думку подружжя, не останню роль у всій цій історії відіграла людська заздрість. Вибір української церкви вони сприймають як позицію проти себе особисто.

«Трохи землі маємо, трактори, машини. Серафим приїжджає бусом-мерседесом – хоч то не його, а владики Діонісія, його товариша. А люди: «Гляньте, яким джипом приїхав». Самі бідні, боляче це сприймають. Наш син тепер крайній. Що він поганого зробив? Як давав на ремонт, то плескали в долоні», – тлумачить Дмитро.

За версією подружжя, на Різдво в них у селі «розірвалася бомба». Полтораки нарікають на те, що розмовляти про перехід почали зарано.

Свій син – своє горе

15 січня у Пужайкове навідався й Серафим. Приїхав із Києва разом із водієм. Сказав йому: «Сиди, а я піду. Бити ж не будуть». Напруга висіла в повітрі. Напередодні ще попросив маму, щоб закликала до церкви бабів – щоб на прощання почастувати їх бутербродами у приміщенні біля церкви. Як переконує сам і як свідчать батьки, вирішив просто попрощатися з храмом та відправити останню службу.

Перед церквою зібралося люду. Розступилися перед Серафимом, але сказали: «Не хочемо московського попа». Тетяна нарікає, що серед цих людей багато хто раніше хіба паску в церкві святив. Віктор Сорока на це знизує плечима: «Можливо, люди не хотіли йти саме в цей патріархат». Цими звинуваченнями вони обмінюються через мене, одне одному не висловлюють.

Серафим заспокоїв: мовляв, хоче відслужити останню службу й більше ні на що не претендує. Деякі парафіяни ще намагалися втримати все, як було. Тетяна з однодумицями запропонувала ділити церкву погодинно: одні правлять зранку, інші – в обід.

Налаштовані рішучіше на це не пристали. Тож на Водохреще Полтораки поїхали на сусідню парафію й привезли 50 літрів посвяченої води для тих прихожан, які води зі старої-нової церкви не хочуть.

Про полоненого Василя Полтораки говорять шанобливо. Батько сімейства Дмитро: «Васю поважаємо: тихий, спокійний, вища освіта. Наші діти разом виросли і дружать».

Ми вже ось так годинку сидимо-балакаємо. Відтворюючи в пам’яті події останніх днів, Дмитр помітно нервується, глибоко вдихає і видихає. Коли заходить розмова на глобальнішу тему, чоловікові теж є що сказати.

30 листопада торік митрополит Павло Лебідь, при якому Серафим був скарбником, відреагував на обшуки його помешкання Службою безпеки. Тоді він пригадав, як у 2014 році його будинок пограбували, забравши ящик горілки та п’ять ікон. Митрополит нарікав, що тоді правоохоронці були бездіяльними.

«Ящик горілки! – емоційно звертається Дмитро до невидимого співрозмовника. – Навіщо ти говориш про нього? Люди бідують, а попи жирують – у двері не пролазять».

«Ми ж то все знаємо: наприклад, хто машини Павлу купує», – вже до мене.

Тетяна стриманіша: «Що мене переконувати? У мене тут [у церкві МП] син. І мама все життя на криласі проспівала».

А Дмитро під кінець зізнається:

«Ми з Сорокою завжди були по один бік барикад: на Майдан, в АТО допомагати. Ми, звісно, патріоти своєї держави. Якби мій син не батюшка, я б там першим був (має на увазі перехід до церкви – авт.). Але не можемо від сина відмовитися. У нього свій син і своє горе, і в нас так само».

«Немає політичної залежності»

Але дорослий сорокарічний Серафим такий же непохитний, як тодішній юнак Женя, який обирав собі фах. Він телефонує, якраз коли говоримо в домі його батьків, і зачувши, що в домі є журналіст, теж воліє поділитися своїм баченням ситуації.

«Архімандрит Серафим», – відрекомендовується.

Так, мовить Серафим, недобре, коли якийсь священик не хоче відспівати загиблого на війні. Так, він розуміє біль батька Сороки. Він і сам, каже, молиться за полоненого моряка. Загалом Серафим дипломатичний. Але, на його думку, з церквою не слід було. А як?

«Зібрати людей, подискутувати», – каже.

Сорока згодом відповість мені на це, що дискутувати нема про що. Люди почали б сваритися, а зібрати підписи та проголосувати – цілком демократичне волевиявлення.

Серафим же вважає, що його голос у дискусії вагомий: він виріс у цій церкві, багато вклав у неї. До речі, про вкладення.

Отець підтверджує, що є кумом Оксани Марченко, але закликає не перебільшувати впливу цих зв’язків.

«Оксану Марченко вітаю зі святами, вона відписує. А так півтора року з нею не бачився. З церквою в Пужайковому вона фінансово допомагала, через спільну знайому контактуємо. Але можу поклястися на Євангелії, що нема жодної політичної залежності від неї. Якби Марченко мала такий вплив, то події у нашій церкві по-іншому розвивалися б».

Тепер Серафим пристає до думки, що в селі потрібно реєструвати нову релігійну громаду: «Порошенко гарантував конституційне право на свободу віросповідання, тому переходити не будемо».

Ще питаю, що робитимуть у Лаврі після Томосу, але Серафим не коментує.

Розділили

У двері до Полтораків стукають півчі, які відкололися від церковного хору. Галя і Оля, запнуті кольоровими хустками жінки глибоко за сорок. Сідають за обідній стіл. Галя балакучіша, не стримує емоцій. На її думку, до подій у Пужайковому спричинився сам Порошенко.

«Ми з православної віри, любимо Бога. А нас розділили порошенківською церквою. Крім Порошенка, більше нікому не прийшло в голову колупатися в православній вірі».

Дев’ята християнська заповідь гласить не свідчити неправдиво на ближнього свого, але розсерджена Галя не цурається чуток.

«Почав Сорока всюди їздити, щоб сина врятувати. По телевізору його показували, як з Порошенком розмовляв. Може, той йому пообіцяв: я відпускаю твою дитину, а ти роби церкву».

Віктор Сорока справді розмовляв із президентом – 4 грудня торік на зустрічі Порошенка з родичами військовополонених моряків у Києві. Сорока стверджує, що тоді не на камери президент порадив йому набратися терпіння: треба приготуватися, що визволять моряків нешвидко. Про церкву вони нічого не говорили.

Переломні для села події 13 січня очима прихожанки Галі:

«Сорока зібрав людей, які раніше до церкви не ходили. А нас було бабів 15, нічого не годних проти них. Був благочинний, він усе, як треба, по поличках розклав: щоб не зраджували свою віру, бо сьогодні прийшли одні, а завтра інші. Після служби вийшли надвір та й давай говорити, що хай буде українська церква, що Росія нас бомбить. Але хіба Московський патріархат Сороку на фронт відправляв?».

Трохи випустивши пару, Галина береться аналізувати персоналії священиків. Порівняння явно не на користь Теодора.

Про Серафима: «Отець Серафим ніколи з порожніми руками не приїжджав: то масло святе, то ікони, то ризи для батюшок, а вони недешеві. Весь ремонт зробив в церкві».

Щодо Теодора в Галини самі запитання: «Звідки взявся? Чи має благословення? Чого в себе не править? Може, його вигнали? А як вигнали, то має бути покараний. Кажуть, він ходить у такій білій сорочечці з комірцем і шапка гостряком – точно не православний».

Тепер Галина разом із іншими незгодними шукатиме нової парафії.

Служба

19 січня, на першій службі у новому статусі, в храмі було людно – Сорока нарахував 110 прихожан. Але то ще не показник – можливо, частина прийшла, бо треба було освяченої води. Тож Сорока чекає, що наступний день все покаже.

Отець Теодор із Одеси освячує воду. Це перша служба після переходу в ПЦУ

20 січня приходить сорок людей, серед них молоді, – і Сорока вважає це успіхом, мовляв, досі в неділю можна було побачити десяток бабць. Їх вистачає й сьогодні.

Ось що каже бабця Маруся, їй 81 рік, роками вона прибирає церковне подвір’я і співає в хорі: «Сталася в нас революція, сварилися. Батюшка наш втік – хоче руської церкви. А ми хочемо української».

Вчителька української мови Ольга Коваль на порозі храму цитує Шевченка: «Хто матір забуває, того Бог карає». Вона каже: нічого дивного, що село згуртувалося, раніше вони разом і волонтерську допомогу на АТО збирали, і з десяток чоловіків на війну пішло, а тепер усі телевізор дивляться: які ж то новини про Васю.

До церкви Ольга Андріївна ходила й раніше, але…«Як є нагода перейти, то чого зволікати? Повертаємося в свою церкву».

Ольга Андріївна на недільній службі з односельчанкою

Фермер Михайло Панченко відразу зізнається: великим богомольцем себе назвати не може, але раз тепер такі події, то прийшов підтримати. Він теж починає з поетичного:

«Отримати томос – це ніби Божу іскру в храмі запалити».

Але насправді чоловік може сипати й аргументами з історії ще з часів Київської Русі: «Украли в нас слово «Русь», церкву вкрали. Тепер своє повертаємо».

Наводити політичні паралелі: «Батюшка з Московського патріархату – не священик, а солдат. Він виконує наказ Росії. Що йому втовкмачили, те він і повторює».

Сам Панченко зібрав кілька підписів по сусідах, щоб церква перейшла в ПЦУ.

«У нас село, як треба, – патріотичне, українське. Кинули клич – усі підтримали».

Люди, які прийшли на службу, вже задекларували свою позицію. Але й за межами церкви говорять подібне. Дорогою шкутильгає бабця Галина. Не має здоров’я стояти в храмі щодня, вже вчора ходила, але останні сільські події підтримує.

На її думку, в цій історії нема напівтонів:

«Знаю, що таке війна – в мене син Афганістан пройшов. То хіба то так має бути: Росія на нас танки, б’є наших дітей, а ми за російську церкву? Той батюшка Кирила згадував і всіх руських. Тепер все українською і за Україну».

Бабця Галина підтримує перехід церкви в ПЦУ

На завершення відправи всі разом співають колядку «Нова радість стала». Але це ще не все. Людей цікавить, хто тепер правитиме, бо, не дай Боже, мрець у селі.

Окрім призначити священика, належить зареєструвати церковну громаду в відділі справ релігії при облдержадміністрації.

Теодор визнає: кадрова нестача існує. Ось навіть у них прихожани перейшли, а священик ні. Та запевняє людей, що за 2-3 тижні знайдуть нового служителя.

В нинішніх умовах, вважає Теодор, доречно оптимізувати навантаження священиків. Оскільки їхні робочі дні припадають здебільшого на неділі, то один отець може брати під опіку відразу кілька парафій. Ситуація в Пужайковому засвідчила: не кожен священик із Московського патріархату піде слідом за своєю паствою.

Прихожанки повертаються додому з церкви

Інший час

У двотисячному Пужайковому люди наче пов’язані між собою невидимими ниточками. Іванна Сорока і Тетяна Полторак разом їздили на паломництво до Єрусалима. Дочка Сорок і внучка Полтораків вчилися в університеті в Ірпені, жили на одній квартирі. Віктор Сорока і Дмитро Полторак вступали в ті самі партії: після Майдану в «Свободу», потім «до Кличка».

Старший син Полтораків Юрій, брат Серафима і Віктор Сорока возили гуманітарну допомогу в АТО. Дмитро був управлінцем господарства Сороки.

Подружжя Сорок на своєму обійсті

Чоловіків пов’язував навіть спільний бізнес: якось вони закупили тротуарну плитку, щоб перепродувати вдома. Але трапилося це все під осінь, торг не пішов, плитка залежувалася. Як згадує Дмитро, прийшов до них тодішній священик Мирон і пропонує: «Хлопці, як у вас діло не йде, то, може, пожертвуєте на храм? Викладемо красиво, зробимо для церкви, для людей».

Хлопцям і так повелося сутужно – тільки вклали гроші. Але ж і церква – спільна справа, подумали. Не поскупилися й виклали плитку навколо храму на три тисячі доларів (за курсом по вісім).

Але грошей не так шкода, як своїх дітей. Тепер же виходить так, що ці ниточки рвуться, а церква – вже не спільна справа для старших Сороки і Полторака. Хто в кого син – в того така і правда.

Пужайківська церква за майже трьохсотрічну історію переживала спалення, відновлення, зміну віри і радянську владу. З 1747-го це був дерев’яний храм, який згодом спалили татари. Відбудована церква перейшла з уніатської в православну. В нинішньому вигляді постала у 1876 році – і відтоді зачиняла двері для вірян тільки в радянські часи, коли в храмі розташовувався то склад, то спортзал. Дзвони один чоловік зняв за наказом ревного комуністичного керівництва й закопав у лісі, а де саме, то й перед смертю на сповіді не зізнався – ця історія в селі вже обростає легендами.

Кілька століть історії церкви – аргумент, який кожен тлумачить собі на користь. Ті, хто пішов за Сорокою, кажуть: настав час повернути вкрадене 333 роки тому. Ті ж, хто тягне руку за Московським патріархатом, вважають: так молилися здавна. Так і було, але настали інші часи.

одещина пцу суспільство Церква