Остаточне вирішення білоруського питання. Росія може організувати переворот і усунути Лукашенка
Чимало білоруських генералів училися в Росії. Багатьом в Україні здається, що «більш тісна інтеграція» Білорусі РФ можлива лише за умови, коли на неї погодиться «бацька» Лукашенко. Однак у разі потреби Кремлю не забракне сил і засобів, щоб «усунути останнього диктатора Європи» й встановити в Мінську маріонетковий режим. Палацові заколоти, організовані Союзом, супроводжували абсолютну більшість соціалістичних лідерів.
Автор: Костянтин Воздвиженський
Школа СРСР
У моїй бібліотеці є один цікавий експонат — розмовник з мови дарі, він перепав мені у спадок від батька, який молодшим офіцером брав участь в афганській війні у 1979—1981 роках. Книжка, випущена за рік до початку радянського вторгнення в Афганістан, цікава тим, що в ній абсолютно відсутня військова лексика, це більше скидається на посібник для інженера, який працюватиме в «країні молодого соціалізму».
У розмовнику можна знайти такі слова як «механізм», «гальмо», «вантаж», але немає нічого, що згодилося б, наприклад, при допиті полоненого моджахеда. Все це свідчить про те, що брєжнєвський СРСР планував мати в Кабулі маріонетковий уряд, лояльність якого трималася б передусім на економічній допомозі. Тоді не бракувало таких режимів в країнах Африки й Азії.
Однак у випадку з Афганістаном «щось пішло не так»: у ході боротьби за владу в Кабулі гору взяв Хафізулла Амін, який поступово почав виходити з орбіти радянського впливу, за що й поплатився власним життям: КГБ спочатку намагався діяти приховано, і через своїх агентів спробував отруїти афганського лідера, а коли замах виявився невдалим, Москва наважилася на усім відомий штурм палацу Аміна, який став прологом до повноцінної військової інтервенції. Хафізуллу тоді ж і вбили.
Палац Аміна після штурму
Лідером прорадянської Демократичної республіки Афганістан став Бабрак Кармаль, якого мирно усунули від влади так само за вказівкою з Москви в 1986-му: Горбачов починав виведення військ, і йому потрібна була «своя людина в Кабулі». На цю роль обрали Мухаммеда Наджибулу (після виведення радянських військ він іще три роки триматиме владу, однак програє війну талібам, які його публічно стратять у 1996-му).
Афганістан — найкривавіша сторінка радянської «кадрової політики» за кордоном. Але палацові заколоти супроводжували абсолютну більшість соціалістичних лідерів: від Дубчека (фактично усунений Москвою від влади в 1968-му) в Чехословаччині до Алі Насера Мухаммеда у Народно-Демократичній Республіці Ємен (усунений 1986-го політичними опонентами, які згодом згорнули прорадянський курс по мірі «пересихання» фінансової допомоги з Москви).
Вже не ті, але намагаються
Після падіння СРСР Росія успадкувала методику «дружньої допомоги» своїм сателітам з метою встановлення маріонеткових режимів. Змінився, щоправда, масштаб. Оперативний простір у 1990-х звузився до території колишнього Союзу й бунтівних автономних республік самої РФ.
Нині вже призабулася історія першого штурму Грозного 26 листопада 1994 року: тоді на столицю Чечні рушили танкові колони начебто «антидудаєвської опозиції» з метою усунення президента республіки.
Джохар Дудаєв вдало відбив ту атаку і, головне, взяв у полон чимало російських кадрових військових. Міф про внутрішньочеченський конфлікт «здувся», і лише тоді Москва наважилася на повноцінне військове вторгнення задля «встановлення конституційного ладу».
У маріонеткових республіках — Південній Осетії, Абхазії та Придністров’ї — з благословення Москви неодноразово змінювалися політичні лідери.
Робилося це з кількох мотивів: по-перше, щоб місцеві князьки не «зажиралися» і не зривалися з повідця. По-друге, в такий спосіб ляльководи випускають пару невдоволення у злиденних самопроголошених республіках.
Варто згадати хоча б Ігоря Смірнова, який правив у Придністров’ї 20 років (1991—2011). Його свавілля й корумпованість сягали рівня африканських диктаторів, він почав набридати й Москві. Тому в 2011-му Кремль зробив ставку на «молоде обличчя» — Євгена Шевчука, а в 2016-му його замінили іншим кандидатом, Вадимом Красносельським.
«Ротація еліт» — заняття для Кремля невитратне, а новообраних «президентів» легше контролювати. Власне, подібну кадрову політику ми спостерігаємо й в «ЛНР-ДНР», де владу «оновлюють» швидше, ніж деінде. Щоправда, за межами пострадянського простору палацові перевороти Росії наразі не вдаються: спроба чинити заколот у Чорногорії в 2016-му зазнала фіаско.
Білорусь
Приклад Білорусі — відмінний. Помилково вважають, що зближення Мінська й Москви почалося з приходом до влади Лукашенка. Це не зовсім так: перейти на російський рубль прагнув ще перший прем’єр незалежної Білорусі В’ячеслав Кебич у 1992-му. Але зі створенням в 1997-му році Союзної держави розмови про об’єднання двох країн періодично активуються.
Наприкінці 90-х поширювалися чутки про те, що Олександр Лукашенко хотів «підсидіти» слабкого здоров’ям Єльцина й очолити державу від Бреста до Камчатки. Це більше схоже на історичний анекдот: ані олігархічна «семибоярщина», ані ФСБшний клан Путіна не допустили б до влади колишнього директора білоруського радгоспу.
Лукашенко та Єльцин підписують Договір про утворення Союзу Росії й Білорусі, Москва,1997 рік
Стисло анатомія подальших російсько-білоруських відносин має такий вигляд: Мінськ має економічні преференції від Москви в обмін на політичну лояльність.
Але не все так ідеально: модернізовані та близькі територіально до країн ЄС білоруські НПЗ отримують дешеву російську нафто й експортують пальне, це головна стаття експорту країни. Для переобтяженої санкціями Москви така схема не зовсім вигідна.
А от лояльність Лукашенка зовсім не така, якою б її хотілося бачити Кремлю. «Бацька» проводить спільні військові навчання з росіянами на своїй території, невтомно розповідає про «братські народи», його Міносвіти зачищає підручники історії від антиросійських національних героїв: так, віднедавна лідера повстання 1863 року Кастуся Каліновського білоруські офіційні історики оголосили поляком.
Разом із тим, він не визнає Південну Осетію й Абхазію, має доволі двозначну позицію щодо Криму, періодично робить реверанси в бік Заходу. І не завжди символічні: у 2015-му він зробив масове помилування політв’язнів, а це істотний крок до вестернізації — головна критика останнього диктатора Європи якраз стосується прав людини. Якщо Лукашенко колись наважиться скасувати ще й смертну кару, то це теж стане неабияким прогресом.
Чимало українських ЗМІ «повелися» на російську інформаційну кампанію у передноворічні дні: мовляв, Лукашенко остаточно здав Білорусь Росії. Однак жодних підписаних документів і практичних кроків ми досі не побачили.
Заяви про «необхідність поглиблення інтеграції» можна тлумачити дуже широко. Створення спільної комісії може розтягнутися на роки. Білоруський президент — майстер довгої гри. Після свого повернення з Москви він уже встиг зробити купу сенсаційних заяв і про те, що союз має бути рівноправним, і про те, що він за єдину валюту, але… цією валютою не може бути російський рубль.
У Москві наразі мовчать. Ліберальна «Медуза» видала на-гора версію про те, що Путіну, мовляв, потрібна Союзна держава, аби стати її президентом і не заморочуватись легітимізацією свого подальшого президентства в РФ. Це теж скидається на історичний анекдот: переписати під себе Конституцію Росії в черговий раз буде точно дешевше, ніж наважитись на аншлюс Білорусі.
Варто взагалі поставити під сумнів той факт, чи потрібен цей аншлюс Москві тут і зараз. Білорусь — один з небагатьох послідовних союзників РФ. А це й голоси в ООН, і розміщення військових баз, і важлива ланка в обході міжнародних санкцій. Можливо, Кремлю більше йдеться про закріплення чинного статус кво з подальшим посиленням свого контролю над Лукашенком.
Не Лукашенком єдиним.
Хибно думати, що коли Росії захочеться захопити Білорусь (в буквальному сенсі, гібридними методами чи через встановлення певного протекторату), то для цього обов’язково доведеться домовлятися чи ламати через коліно чинного білоруського президента.
Як усі диктатори, Лукашенко системно працює над тим, щоб в його оточенні не було амбітних і харизматичних політиків, здатних скласти конкуренцію «батьці». Однак Москва може діяти приховано. Наприклад, через силовий блок.
Про те, що ФСБ в Білорусі почувається господарем, може промовисто розповісти історія Павла Гриба — українця, якого російські спецслужби викрали на території цієї країни. Реакція на ці події офіційного Мінська засвідчила, що вся операція відбулася без їхнього відома. Можна це списати на майстерність нових чекістів Путіна.
Але краще подивимося на лукашенківських генералів.
Міністр оборони країни Андрій Равков у своєму резюме має цікавий рядок: Академія Генштабу РФ, яку він закінчив у 2005 році.
Голова місцевого КГБ 1992-го закінчив Вищі курси контррозвідки КГБ СРСР (щоправда, на цей рік СРСР уже не існувало).
Заступник голови білоруського ГБ Іван Тертель — апаратний довгожитель, зберіг посаду з часів попереднього голови Комітету Вадима Зайцева. Як відзначають незалежні білоруські ЗМІ, Тертель залишається людиною Зайцева. Дивимося біографію Зайцева: 1997-го закінчив прикордонну академію ФСБ, 2004-го Академію Генштабу РФ.
У принципі, чи не в кожного білоруського генерала (за винятком хіба що МВС) знайдеться диплом російської військової академії, отриманий вже у 2000-х чи наприкінці 1990-х. Чи можуть такі генерали за наказом з Москви організувати «хунту» й усунути президента? Цілком.
Лукашенко вислуховує звіти керівництва КГБ
Окрім генеральських зв’язків, є в білоруської еліти й неабиякі бізнесові зав’язки з Росією. Давнім політичним соратником Лукашенка є Віктор Шейман. У минулому — радянський офіцер, афганець, «аксакал» білоруської політики: обіймав різні посади — від голови виборчого штабу до секретаря РНБО, чиновника для особливих доручень і керуючого справами (нинішня посада).
Про вплив і можливості Шеймана свідчить хоча б той факт, що він займається контрактами з африканськими країнами. А ось його син Сергій має у Росії доволі цікавий бізнес, як встановило розслідування незалежної білоруської газети «Наша Ніва». Головним партнером Сергія Шеймана є відставний генерал-майор ФСБ Анатолій Ткачук.
Отже, впливи російської спецслужби на найближче оточення білоруського президента є доволі істотними.
Росія може у будь-який момент може організувати палацовий переворот у Мінську, і саме в такий спосіб вирішити «білоруське питання». Вигадати для цього ширму буде нескладно. Москва може навіть зіграти на західній риториці: мовляв, народ втомився від диктатури Лукашенка, повстав і скинув остогидлого авторитарного лідера.
Такий цинізм — цілком у стилі Путіна. Щодо прикриття в інформаційному просторі РФ винаходити велосипед не доведеться. Ще 2010-го пропагандисти НТВ обкатали дискредитаційну кампанію проти Лукашенка у документальному фільмі «Крестный батька».
Однак для того, щоб наважитися на такий аншлюс, у Москви мають бути вельми вагомі мотиви: потреба розмістити на території Білорусі нові військові бази для розгортання наступу на Україну чи пробиття «сувалківського коридору», необхідність «збирання земель» як політичного здобутку в разі істотного падіння рейтингу Путіна, чи компенсація падіння рівня житті внаслідок санкцій «видовищами». У нинішньому ж форматі контрольований союзник для Москви вигідніший за додаткові шість областей у складі РФ.
