Російський флот в Криму: застарілий, небезпечний, збитковий
За своїм кількісним складом і технічним станом ЧФ РФ не тільки не може бути «гарантом безпеки України», але й сам загрожує їй та її населенню. А його перебування в Криму завдає щороку збитків на сотні мільйонів доларів.
АВТОР: Петро Процик, заступник начальника Генерального штабу ЗС у 1997-2002 роках, генерал-лейтенант запасу
Любов до чужого флоту
Довго думав, чи варто зачіпати питання Чорноморського флоту Російської Федерації (ЧФ РФ), що тимчасово базується на нашій території, після звернення нового емзеесівського очільника під час його успішних (кажуть, сподобався) оглядин у Москві. Мовляв, треба прибрати політичну складову і уникати гучних заяв у ЗМІ.
Але, по-перше я не є політиком, то можу й зачепити цю незручну для них тему. По-друге, й візит, як видається, не такий уже й успішний. Досягнуті нібито домовленості тут же були дезавуйовані: росіяни “таємно” (гадаю, лише від МЗС та Міноборони) перетягли на околиці Севастополя бойову техніку та взялись проводити там несанкціоновані навчання (мовляв, проковтнуть?).
Втім, міністр закордонних справ правий в тому сенсі, що наші політики, бажаючи сподобатись Росії, верзуть таке, за що нормальна людина мала б встидатись.
Ось, один відомий державний (?) діяч заявляє, що потрібно робити все, щоб (мовою оригіналу) “…Черноморский флот Российской Федерации (ЧФ РФ) продолжил аренду баз в Крыму и после 2017 года на взаимовыгодных условиях. ЧФ РФ должен выступать одной из гарантий нашей безопасности. Чтобы неповадно было кому-то испытывать на прочность Украину”.
Я далекий від думки, що цей високопосадовець позбавлений можливості подивитись аналіз стану боєготовності ЧФ, чи не має військових консультантів, адже були часи, коли деякі генерал-полковники за ним течку носили. Тоді що, кривить душею? Навіщо? Хіба він не знає, чи здатний той ЧФ бути гарантом нашої безпеки, навіть якщо припустити, що всі причорноморські країни, окрім Росії, – закляті вороги України?
Не так для нього, як для тієї частини українців , що теж вважає перебування ЧФ на українській території «гарантією миру і стабільності», наведу пару фактів.
Металобрухт під російським прапором
Чорноморський флот РФ за своїми можливостями у 20 разів поступається флотам країн-членів НАТО в Чорному морі. Зараз росіяни мають у Севастополі лише 2 відносно нових бойових корабля, збудованих у 90 роки. Навіть на українському флоті, за яким немає нафти і газу, таких кораблів – 4.
Більш того, експерти стверджують, що лише невелика частина кораблів ЧФ Росії – боєготові. Решта – імітують перебування у ремонті. З-за кризи російський уряд припинив фінансування ремонту підводного човна Б-380 – одного з двох, що залишилися на ЧФ (другий - «Алроса» теж небоєздатний, ремонтується). Припинено фінансування ремонту великого протичовневого корабля «Очаков», якого тепер чекає утилізація.
З усіх плавзасобів, що перебувають на озброєнні ЧФ, у 80% – нормативний термін технічної придатності закінчується до 2010 року, то 2017 року хіба що лише великий десантний корабель «Азов» зможе самостійно покинути Севастопольську бухту.
Навіть командувач ЧФ РФ офіційно висловив побоювання з приводу використання бойових кораблів і катерів, збудованих в 70 – на початку 80 років (згадаймо авіаційну торпеду на пляжі , чи “парадну” болванку ракети у натовпі севастопольців).З середини 90 років росіяни заборонили стрільби артилерією великих калібрів, а також пуски крилатих ракет через зношеність корабельних систем і загрозу розриву стволів.
Маємо тверезо оцінювати й можливості оновлення бойового складу ЧФ. Навіть попри існуючі в угодах обмеження (можна міняти лише клас на клас), у Росії катастрофічно маленькі кораблебудівні програми, причому вони мають забезпечувати чотири флоти і Каспійську флотилію. За останні роки для всього ВМФ Росії було збудовано лише 7 нових військових кораблів. Жоден з них на Чорноморський флот не потрапив. Тож, пріоритет переозброєнню ЧФ може бути наданий лише у випадку, що російські стратеги нададуть йому перевагу перед океанськими, що малоймовірно.
Севастополь - ядерна мішень
Не можемо не донести до політиків, що рвуться у лідери нації, й життєво важливе для безпеки України питання про заявлену готовність Росії наносити превентивні ядерні удари по державах, що загрожують її інтересам, чи навіть інтересам її союзників.
Адже ясно, що той же крейсер „Москва”, виходячи на бойове чергування (а ця процедура в російській армії недавно відновлена) забезпечується можливістю прийняти на борт ядерний боєзапас. Передбачена також доставка ядерних боєголовок і для носіїв ядерної зброї на місця базування у Криму (серед них – того ж крейсера „Москва”, ракетного корабля на повітряній подушці „Самум”, літаків типу Су – 24).
Професіонали ж знають, що альфою і омегою стратегії любої держави є превентивні удари по носіях ядерної зброї. Так куди ж противник Росії (а їх вистачає), не дай – то бог, буде їх наносити у разі конфлікту? Правильно – по нашій території.
Таким чином весь Крим є, по суті, заручником російської воєнщини, оскільки перебуває наразі під загрозою стати об’єктом ядерного удару потенційного противника Росії.
Висновок: насправді за своїм кількісним складом і технічним станом ЧФ РФ не тільки не може бути «гарантом безпеки України», але й сам загрожує їй та її населенню, завдає щодалі, то більше клопотів.
Земля і гроші
Допускаємо, що суто воєнно-стратегічні наслідки тимчасового базування ЧФ РФ на території держави можуть не дуже й турбувати наші фінансово – політичні групи та їх кандидатів на Президента, оскільки їх інтереси, як видається, більш прагматичні.
Але тоді більш ніж незрозумілою є їхня байдужість до економічних питань. Незрозумілою, для прикладу, є наявна різниця у підходах щодо визначення з ринкових позицій для України вартості газу, нафти з одного боку, та визначення для Росії вартості оренди землі, акваторії, майнових комплексів з іншого. Адже і те й інше визначалось міжнародними договорами майже в один час.
Може згадувані кандидати прояснять суспільству якусь логіку в утриманні ЧФ РФ й донині такої кількості дорогої кримської землиці й фондів. Адже, якщо всі ці сотні тисяч гектарів землі (лише за неточними даними - 18232,62 гектарів) й акваторії, причали, цілі міста (4595 споруд) потрібні були, й надавались ЧФ згідно з угодами виключно для забезпечення базування армади чисельністю більше 400 кораблів, то навіщо ж флоту такі багатства зараз, коли він скоротився у 10 разів (нині біля українських причалів базуються десь 40 бойових одиниць). Щоб здавати в суборенду українським бізнесменам?
Отакі ось благодійники за чужий кошт!!! Адже, за деякими даними, нині із майже 500 причалів використовуються за прямим призначенням не більше третини.
Більш того, російська сторона не повернула місцевим органам влади величезну кількість земель і об'єктів які не були включені в додатки до підписаних угод, а тому сьогодні флот фактично експлуатує значно більше того, що в них прописане. За дуже заниженими даними це – 75 земельних ділянок, площею більше 150 гектарів, 300 об’єктів інфраструктури, велика кількість спеціальних полігонів на суші, у внутрішніх і територіальних водах.
Хто кому винен?
Тепер про нібито орендну плату, розмір якої закріплено в угодах, переглядати й міняти котрі нібито не можна.
Складається враження, що наша еліта не тільки сама ці угоди прочитати не спромоглася, але й настільки поганої думки про т.з. електорат, що упевнена, що ніхто їх читати не захоче. Бо ж, видається, не мали б так нагло брехати, якби боялись хоч якоїсь відповідальності.
Адже, самі ці угоди передбачають складання сторонами інших угод у розвиток підписаних (ст. 1, п.5 ст. 8 Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України). Інша справа, що росіяни впродовж 10 років вперто ухиляються від їх укладання, у т.ч. й щодо використання гідрографічно-навігаційної інфраструктури.
Якщо уважно вчитатись в Угоду про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту колишнього СРСР та перебуванням ЧФ РФ на території України, то ніде ми не найдемо умови, що вартість оренди дорівнює заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією.
Сказано там лише про те, що нараховування сум платежів здійснюється з дати підписання Угоди, а розрахунки провадяться Російською Стороною, починаючи з 1998 року, шляхом щорічного зменшення рівними частками державного боргу, котрий Україна якраз і зобов’язувалася погасити до кінця 2007 року.
Борг цей станом на 28 травня 1997 року, після вирахування компенсаційної вартості кораблів, суден і плавзасобів і компенсації за розщеплюванні матеріали визнавався Сторонами сумі 2 447,491 млн. доларів США з урахуванням відсотків за користування кредитами
Зазначено там і те, що сума щорічного погашення частини державного боргу України становить 97,75 млн.доларів США. Зверніть увагу, не всього боргу, а його частини, і не до 2017 року, а до 2007, оскільки тоді цей борг Україна зобов’язувалась погасити, а договорів про його реструктуризацію, наскільки відомо, немає.
І саме головне, ст. 2 зазначеної угоди однозначно передбачає, що “після погашення Україною державного боргу перед Російською Федерацією орендна плата здійснюється Російською Стороною прямими платежами”.
То чи маємо ми право запитати у влади, чому держава своєчасно не розрахувалась з боргами? Чиї це борги? А, саме головне, чому не визначені суми платежів за оренду, чому ця оренда не оформлена відповідно законодавству (на кожен об’єкт окремий договір)?
А ще, хто ж і якою міжнародною угодою дозволив Росії грабувати Україну нині і до 2017 року?
І чи можуть нам це заборонити ці, малокомпетентні “батьки нації” , що дбають про себе, а не про державу.
