600 богунівців Сумрака. Як легендарний розвідник Ігор Гордійчук реформує військовий ліцей – і що стоїть на його шляху

Між роботою, вранці і ввечері, по кілька годин реабілітації – Гордійчук досі оговтується від поранення, яке дістав 2014 року під час виходу з Іловайська. Ходить поволі, опираючись на ціпок, але постава рівна, по-військовому вишколена.

«Сила – в голові»

Гордійчук сидить у кабінеті при відчинених дверях – каже, це теж частинка відкритої політики.

Крісло директора ліцею, в якому генерал-майор із 2016 року, – лише почасти нове для нього. «Поки не можу повернутися в підрозділ до бойової роботи, знайшов місце, де можу бути корисним для Збройних сил. Не ризикнув би прийти в навчальний заклад із окопу – це ж не шашкою махати. Але свого часу я два роки працював в академії сухопутних військ, знаю, як навчати і виховувати», – розповідає.

Ігор Гордійчук у кріслі очільника ліцею. Фото - Новое время

В одному кутку монітора – спортзал. Десятки юнаків синхронно згинаються і розгинаються – качають прес. Спортзал відремонтували кілька місяців тому, встановили скеледром, облаштували простір для човникового бігу, для перенесення «пораненого». Інший куточок показує бібліотеку – теж зі свіжим ремонтом, читальний зал із масивними червоними абажурами на столах. Ще один пазл із екрану Гордійчука – лінгафонний кабінет, тут майбутні військові вчать англійську.

Стадіон – узимку ліцеїсти їздять на лижах. Уже за Гордійчука надворі встановили міні-футбольне поле – тепер воно притрушене снігом, не прибирають спеціально, аби не пошкодити покриття. Усередині на поверхах сталеві поперечини й мотиваційні написи англійською біля них, що перекладаються як «Будь сильним! Ніколи не здавайся! Невдачі й відмовки – це лише перший крок до успіху. Справжня сила – в твоїй голові. Вона змушує йти, навіть коли тіло хоче впасти».

В одній казармі спить сотня ліцеїстів

Ось у таких умовах навчаються майбутні військові: 600 старших (у взводах, що відповідають 10-11 класу) у Києві, 250 – у Боярці (8-9 класи). Головне, що відрізняє їх від курсантів військових навчальних закладів – ці ще не складали присяги. Ліцеїсти з Боярки дають таку собі обіцянку, що в майбутньому стануть військовими. Уже коли переходять до Києва, ця обіцянка виростає до клятви.

Та навіть це не гарантує беззаперечно, що ліцеїст піде служити в Збройні сили. Коли два роки тому Ігор Гордійчук щойно прийшов на посаду, то з попереднього випуску заледве 20-25 відсотків хлопців вступали до військових вишів. Підготовка до подальшого військового навчання і є метою ліцею.

Рік по тому кожен другий продовжив навчання згідно з клятвою. У 2018 році таких юнаків було понад 70 відсотків. На сайті ліцею він вивішує прізвища тих, хто після випуску не став військовим, називаючи їх порушниками обов’язку, але це радше апелювання до совісті. Гордійчук знатиме, що зробив усе, що зміг, коли вийде на показник у 90 відсотків. Це робота не одного дня.

Люстрація

«Якщо на передовій можна проявити себе за день, два, тиждень, то тут результати вимірюються роками. Дитина має зростати природно, її не підженеш до певних висновків», – пан Ігор налаштувався, що робота буде довгою.

Спершу Гордійчук взявся за люстрацію викладачів. Щойно він прийшов на посаду, як п’ять чи шість викладачів написали заяви на звільнення – новий директор попередив, що тих, на кого має перевірений компромат, «не тримає». Ще стільки ж людей пішло наступного місяця.

Когось директор звільнив сам, хтось ішов із власної ініціативи, бо не захотів приставати на нові правила – або сам знав, що за ним водяться грішки. Натомість Гордійчук набрав нових: оновив п’яту частину персоналу. Проте особливо розкидатися кадрами неможливо.

«Толкових офіцерів не вистачає – а нам треба ще й з педагогічним нахилом, психологічною підготовкою, бойовим досвідом, і щоб англійську знав. Таких аби зо два десятки на всю країну набралося. Зате ті, хто залишився, – найкращі», – запевняє Гордійчук.

Це не значить, що вони можуть розслаблятися. Учителі, вихователі, офіцери, командири – всі під постійною опікою.

«Є у мене кілька бойових побратимів у СБУ, військовій прокуратурі, службі правопорядку, – прошу їх перевірити інформацію, яка надходить анонімно. Більшість анонімок не підтверджується, але служить нам сигналом для профілактичної роботи. Батьки так само допомагають. Я поламав усі корупційні схеми, про які знав, бо вважаю, це єдиний правильний шлях. Красти, брехати не можна – це основа», – каже начальник ліцею.

Люди глобального світу

Здобув золоту медаль, вільно розмовляє англійською, має звання кандидата в майстри спорту, вибирає спеціальність, яка потрібна ЗСУ, – таким уявляє собі ідеального випускника ліцею Ігор Гордійчук.

Щоб він став таким у реальності, треба попрацювати. Гордійчук вигнав із ліцею мажорів, але всіх проблем це не вирішило.

Наприклад, торік чверть ліцеїстів-випускників не набрала необхідного мінімуму на ЗНО з англійської. Тоді написали апеляцію через якість звуку на аудіюванні, а на наступний навчальний рік дирекція зробила ЗНО таким же пріоритетом, як і військову підготовку.

«Хлопці, – мовив тоді Гордійчук. – Мине кілька років, країна інтегрується в ЄС, НАТО. Мені буде соромно, що ви не підготовлені до євроатлантичної спільноти».

Тож тепер знати англійську для ліцеїста важливо так само, як і влучно стріляти в тирі.

Сам Гордійчук розмовляє трьома іноземними: польською, німецькою, англійською. Як вчив, згадує емоційно:

«За Союзу мови наче спеціально вчили так, щоб ними не могли розмовляти. Все радянське так побудоване: часу витрачається багато, ефективності – нуль. Я сам вчив німецьку, першу свою іноземну, десятиліттями у трьох закладах: школі, училищі, академії. Зрештою, вивчив до пуття, коли сам зайнявся міжнародним військовим співробітництвом: вчився за кордоном, рік перебував в Афганістані. Одне-два заняття в тиждень результату не дасть. Треба зо дві години щодня. Але головне – щоб самі ліцеїсти захотіли вчити, я з цього почав».

Із ліцеєм сусідить відомство Міноборони – департамент воєнної політики, стратегічного планування та міжнародного співробітництва. Гордійчук вирішив по-доброму скористатися з такого сусідства і запросив у заклад тамтешніх військових аташе та їхніх помічників. Їх восьмеро, вони зі Швеції, Данії, Канади, Австралії, Британії. Двічі на тиждень (Гордійчук планує, що скоро буде тричі) вони проводять розмовні клуби для ліцеїстів. Оскільки ніхто з вчителів не володіє українською, учням нічого не залишається, як знаходити порозуміння.

«Усе робимо, щоб вміли говорити. Теорія без практики нічого не варта. Бачу, що ліцеїстам подобається спілкуватися зі справжніми військовими – питають у них усе, навіть шевронами міняються», – радіє Гордійчук.

Він додає: англійська – це не лише для ЗНО, і навіть не для участі в миротворчих місіях. Просто теперішній світ такий, що шкільні оцінки підтверджуєш протягом життя.

«Боремося, щоб наші вихованці відчували себе людьми глобального світу. До цього нас вела одна революція, потім – особливо – Євромайдан. Тайга, КДБ – не наш шлях».

Новий вступ

Але більше, ніж з учнями, Гордійчук працює з батьками. Щойно прийшов, придумав ініціативи:

«Стоп, корупція» – щоб уникнути лазівок при вступі («могорич», «порішати» – перераховує);

«Стоп, мажор» – бо вважає, що діти впливових батьків, віддані в ліцей за непослух, а раніше багаті батьки розглядали ліцей, як можливість тримати під контролем своїх неадекватних дітей, у критичну мить не захищатимуть батьківщини. Півроку витратив, щоб змінити документи щодо прийому. Запровадили обов’язкове тестування – воно й дозволяє виявити тих юнаків, які не мають власної мотивації.

Тепер потрапити складніше. Перед вступом кожен проходить медогляд, складає тест на фізичну підготовку, іспити (українська мова і література, математика, англійська), а головне – йде на професійно-психологічний відбір. Там усе й з’ясовується.

Тестування, кілька анкет, співбесіда без нагляду батьків. Хто не готовий, зразу розколюється, що батьки змушують. Гордійчук сердиться:

«Ми не тоталітарна держава, силою не змушуємо – тільки за мотивацією. Нащо мені вояка, який сам у бій не хоче?».

Навряд чи майбутній ліцеїст матиме козир при вступі, якщо скаже, що воліє бути бізнесменом. Підприємництво – це добре, але не у війську, вважає Гордійчук:

«Військовий, який хоче заробляти, продасть усе, навіть Україну».

Мрією стати військовим генерал-майор у дитинстві надихнувся від дядька. Той час від часу приїздив зі служби в село Залізницю на Рівненщині. Ігор ще ріс активним хлопцем: ліс, гриби, футбол, хокей, лижі, спортивне орієнтування. Дядько повчав племінника:

«Якщо якоїсь миті відчуєш, що бути військовим – не твоє призначення, не соромся якнайшвидше про це сказати: звільниш резервне місце для того, хто хоче».

Побут у казармі

Цю мудрість Гордійчук тепер передає своїм вихованцям. Один рік навчання ліцеїста обходиться бюджету Міноборони приблизно у 280 тисяч гривень. Кожен хлопець, який вчиться усі чотири роки, – це державна інвестиція у понад мільйон.

«Це не для того, щоб у хвилину перед боєм він сказав: «Не можу».

Тому краще, коли він якомога швидше звільнить місце для юнака з резерву.

Збори

До 14.30 ліцейну тишу струшують хіба що дзвінки на перерву. Тоді гурт хлопців висипає в чайну – між головними прийомами їжі тут можна перекусити пиріжками або снікерсами. А ще – «залипнути» в телефон. Це хлопці роблять чи не з більшим завзяттям, ніж їдять.

Гордійчук смартфонів не толерує – трапилося кілька прикрих історій. Коли він тільки прийшов на посаду, один із ліцеїстів загинув під колесами потяга – у навушниках не почув гудка машиніста. Інший учень ліз на дизель, щоб зробити селфі. Вдарило струмом. Переніс кілька операцій. Вижив, але в ліцей уже не повернувся.

Відбирати телефони дирекція, згідно з українським законодавством, не може – це приватна власність, Гордійчук покладає відповідальність на вихователів. (Про заборону смартфонів у школі в інших країнах читайте тут). Та якщо у кого побачить навушники, то може забрати і їх, і телефон.

Торік, було, хлопці побилися. Один вдарив іншого об бильце ліжка. Знайшли винуватця й попросили геть. По двох генерал воліє не виганяти: «Завжди треба шукати корінь зла. А якщо двох, то з третім – вихователем, який не розібрався».

Якщо піймають на алкоголі, крадіжках, наркотиках, теж скажуть забирати документи.

Поганий той солдат, який не може скласти ЗНО. Тому після обіду ліцеїсти готуються до оцінювання: хто в казармі, хто на підготовчих відділеннях при навчальних закладах. Бо яку б характеристику не написали абітурієнту в ліцеї, його шанси на вступ визначає ЗНО.

Щоправда, не для всіх. Гордійчук зізнається: ліцей приваблює не тільки тих, хто спить і бачить себе у погонах, а й тих, для кого важливі проживання/харчування/соціальний захист. Є пільги для сиріт, дітей тих, хто позбавлений батьківських прав, вимушених переселенців – усього 78 таких ліцеїстів.

Ще в ліцеї є 19 хлопців, чиї батьки загинули на війні та Євромайдані. Діти, що мають статус соціально незахищених, можуть не перейматися, чи складуть ЗНО, – ліцей пише клопотання, щоб ліцеїст склав іспити при самому навчальному закладі.

Спортзал, кілька місяців після ремонту

Та для Гордійчука багато значить, аби в ліцеїстів була мотивація до навчання, спорту, військової справи: не з примусу, а з власного бажання.

Після того, як студенти вступлять на військові спеціальності, дирекція відстежує їхній шлях: пише листи в навчальні заклади, збирає відгуки, чи підготовлені ліцеїсти.

– I’ve missed you (я скучив за вами), – англійською розпочинає промову перед ліцеїстами Гордійчук. А тоді каже ще кілька фраз і просить перекласти. На початку кожної чверті директор спілкується з учнями, це зветься «вечором запитань і відповідей».

Актовий зал – 600 ліцеїстів у ньому – спершу мовчить. Гордійчук підбадьорює: мовляв, сміливіше. Тоді підводиться хлопець із третього ряду й усе безпомильно перекладає.

Англійською тут говорять щонайменше тричі на тиждень. По понеділках, середах і п’ятницях усі команди віддаються цією іноземною. Спілкуються, у міру того, як хто може, теж англійською. Це теж частина плану «підготовки офіцерів нової генерації».

Уже в ліцеї хлопці можуть здобувати свої перші бойові нагороди. Тих, хто найкраще дає собі раду з пріоритетними уроками (захистом Вітчизни, фізичною підготовкою, предметами на ЗНО), заохочують значками із символікою закладу. Хлопці чіпляють їх до форми.

Ліцеїсти, цьогорічні випускники

Сьогодні Гордійчук розповідає вихованцям ліцею про те, що вони, «богунівці», повинні знати й вміти. У закладі є сотні документів, які внормовують вимоги щодо ліцеїстів. Ігор Гордійчук на їх основі склав один. Вміти надати медичну допомогу, користуватися вогнепальною зброєю, орієнтуватися на місцевості, не брати і не давати хабарів – генерал зачитує найважливіший перелік вимог. А ще добре, коли ліцеїст танцює вальс і не матюкається.

Олексій Замотаєв із четвертої роти до цих вимог прислухається. Він носить нагрудний знак «За успіхи у вивченні англійської мови І ступеня». Тато хлопця – учасник АТО. Олексій каже, що тут не просто відкриває в собі військового, а й пізнає реальність:

«Серед моїх друзів є ті, хто не має батьків – батьками для них стають офіцери. Тут бачиш життя зі всіх боків».

Підготовка до боїв

Попри ідеалізм, Ігор Гордійчук не видається самотнім донкіхотом. Психологиня закладу Ірина Кузнєцова каже:

«Головне, що зробив генерал, – вичавив із ліцею все радянське, поставив усе на нові рейки».

«Усе радянське», на її думку, це коли навчання «з-під палки», а не з власної зацікавленості. До Гордійчука, пригадує психологиня, ніхто не переймався, щоб ліцеїсти вчили англійську, щоб проходили першу бойову підготовку – себто виїжджали на полігони, жили в спартанських умовах, стріляли, пробували себе у ролі розвідників, надавали медичну допомогу.

Ірина Кузнєцова в ліцеї із 2014 року, з перервою на декретну відпустку. Жінка з династії військових: дід, потім тато вибрали цей фах. Жила в трьох країнах, вчилася в шести школах – поки сім’я моталася по світу.

Ірина Володимирівна спершу працювала фельдшером у військовому госпіталі, поки не зрозуміла, що хоче більшого. Цим більшим для неї став фах психолога. У ліцеї вона – ще й голова професійно-психологічного відбору, перевіряє, чи готові ліцеїсти до служби. На її очах вони виростають із худорлявих хлопчаків до фізично загартованих юнаків: «Місяць-два – інші люди».

Так, на її думку, стається тому, що вже в ліцеї дістають уявлення про те, що значить бути військовим. У ліцеї встановили мультимедійний тир, тут учні вправляються у стрільбі. Час до часу виїжджають на полігони. Бувають у військових вишах у Львові, Харкові, Одесі, Житомирі. Стріляють, проходять військово-медичну підготовку, спілкуються з викладачами. Коли вступають, уже знають, як влаштований військовий виш.

«Вибирають професію не тому, що в інтернеті фільмів про військових надивилися – знають, як усе насправді», – каже Кузнєцова.

Не відразу ліцеїсти стають бійцями.

«Уявляєте, приходять хлопці, які жодного разу не можуть підтягнутися. – «Ото ліниві», – кажу. Трохи тролю їх», – добродушно посміюється директор ліцею.

У тому головному універсальному документі він прописав правило:

«Керівництво ліцею має не примушувати, а мотивувати».

«Не можу гарантувати, що такий підхід подіє за місяць. Це боротьба за розум, за серце – а це довше, ніж муштрувати. В Афганістані нам чому важко було? Бо насильно відправляли. Хочу, щоб ліцеїсти з власної волі йшли у військо», – каже Гордійчук.

Кому батальйон, кому папірчики

Сімнадцятирічний киянин Артур Чебанюк – за кілька місяців випускник. У майбутньому він бачить себе фахівцем із кібербезпеки. Каже, після Євромайдану почав стежити за тим, як міцнішає довіра до української армії – а тоді й сам захотів стати військовим. Та й теперішній світ такий, що інформація – теж зброя, впевнений хлопець.

«Мені цікаво, як вивідувати інформацію в противника, як зашифровувати повідомлення», – розповідає ліцеїст.

Тепер він особливо уважний на уроках інформатики, а ще посилено вчить предмети, потрібні для ЗНО. Батько Артура – військовий при Генштабі у відділенні зв’язку, тож у родині ця професія має особливий авторитет.

«Бути військовим – це мати честь, гідність», – вважає хлопець.

Давид Козаченок приїхав вчитися з Одеси. Визнає: удома траплялися проблеми з дисципліною. Було, зачиниться вдома в кімнаті, начебто вчить уроки (насправді ні).

«Вчився мало, всі навколо думали, що я безнадійний», – згадує.

Проте, як запевняє хлопець, сам дійшов до розуміння, що далі так тривати не може. Якось улітку він приїхав до сестри на канікули. Гуляли Печерськом – побачив ліцей, зрозумів, що саме військового порядку йому й не вистачає. Склав іспити й опинився тут.

«У перший рік навчання я думав про таку собі «диванну роботу»: одягнути білий комірець, влаштуватися юристом або фінансистом і працювати за розкладом».

Аж поки вперше не поїхав на полігон. Шикування, бої, вибухи, тактика бою – все це так захопило хлопця, що він передумав. Повернувся в казарму й вирішив: піде в сухопутні війська.

«Про військових часто кажуть: мовляв, сила є – розуму не треба. Я з цим не згодний, хочу довести протилежне. Бо сам і вчуся добре, і на полі бою себе можу проявити», – пояснює Давид.

Хлопець любить шпигунські та пригодницькі фільми. Хоч два роки в ліцеї переконали його в тому, що реальні умови життя військового відрізняються від звитяг у кадрі, він не полишає мрій стати супергероєм.

«Якщо ти військовий, можеш стати ким завгодно: брати участь у шпигунських розвідках, воювати у Французькому легіоні, бути агентом 007», – уявляє хлопець.

Не всі його ровесники такі відважні: багато хто мріє про сферу IT, юридичну освіту. Давид знизує плечима:

«У війську всім вистачить місця: комусь у батальйоні, комусь – папірчики перекладати. Що кому до душі».

«Пацани, конкуренція»

Двоє Владів із випускних взводів – родом один із Чернівців, інший з Бердичева – відстань від воріт ліцею до метро «Либідська» (1 кілометр 800 метрів за ґуґл-картами) долають за 15 хвилин. Хлопці йдуть на заняття підготовчого відділення університету Шевченка, вступатимуть у військовий інститут. Батьки у них теж військові.

Хлопцям по 17, вони міркують, дивлячись у перспективу.

«Якщо Україна вступить до НАТО, військові можуть розраховувати на більші зарплати», – каже один.

«Мій тато каже, що поки ми станемо військовими, вже війна на сході припиниться», – додає інший.

Хлопці хоч і не круглі відмінники, але на навчанні зосереджені. Англійська, як запевняють, на рівні B1 – для майбутніх військових аташе по-іншому і не годиться. Обоє – командири відділення (це мовби помічники старост у школі). Словом, солідні хлопці, які майже ніколи не завиняють настільки, аби не отримати звільнення у вихідний. Раз чи два все ж траплялося («Ми не ідеальні»).

Хваляться новим спортзалом: «Раніше був такий, як у звичайній школі, а після ремонту як для спортсменів усе».

Кажуть, вчитися їм тут важче, ніж доти було у школах: з української мови і з математики оцінки впали на кілька балів. Але загалом середовище молодих чоловіків стимулює.

«У школі як було: завжди знайдеться дівчина, готова відповісти. Можна розслабитися, – міркує Влад із Чернівців. – У ліцеї жорсткіше: пацани, конкуренція. Завжди треба бути напоготові».

армія освіта реформи зміни гордійчук