Успіх у легкому жанрі. Мюзикл «Гуцулка Ксеня»: Голлівуд, Боллівуд і непопсовий саундтрек

Невідомий культурний пласт

Коли минулого року на екрани вийшов фільм «Богемна рапсодія», кінокритики відзначили, що стрічка, яка оповідає про життя і творчість Фредді Мерк’юрі, пробудила неабиякий інтерес сучасної молоді до музики гурту Queen. До прем’єри картини у «покоління гаджетів» група родом із 1970-х була звичайним «нафталіном» із записів батьків (а в особливо прогресивних сім’ях – бабусь та дідусів). Однак надпоупялрне, тепер уже оскароносне кіно зробило свою справу, і рок-легенда нині переживає чергову хвилю популярності.

Було б добре, якби робота української режисерки Олени Дем’яненко (досі її найвідомішим фільмом є «Моя бабуся Фані Каплан») «Гуцулка Ксеня» мала подібний ефект – звісно ж, у національному масштабі.

Цей далеко не шедевральний (щоб претендувати на міжнародне визнання) мюзикл відкриває два важливих імені для українського масового глядача.

По-перше, автора однойменної оперети Ярослава Барнича, драматурга і композитора, добре знаного у міжвоєнній Галичині та серед діаспори (емігрував на Захід під час Другої світової війни), забороненого у радянські часи й не надто популярного у роки незалежності. У Львівському театрі імені Марії Заньковецької сьогодні йде ця вистава на три дії тривалістю 2,5 години, однак для тих, кому недосяжне таке високе мистецтво, півторагодинний мюзикл компенсує знайомство з творчістю Барнича. Оперета – жанр легкий, і до екранізації цілком надається.

По-друге, «Гуцулка Ксеня» знайомить із творчістю «ДахаБраха» і Dakh Daughters – гуртів вельми популярних за кордоном і не надто знаних серед широкої української публіки. «Просунуті» слухачі добре знайомі з їхньою творчістю, а от пересічний громадянин, який ходить задовольняти свої культурні потреби в кінотеатр під попкорн – навряд. Тепер така нагода трапилась.

Ні, «Дахи» не опопсилися до простонародного рівня, у фільмі присутнє їхнє фірмове звучання і сценічні образи, просто побачити їх можна не на сцені богемного фестивалю, а на звичайному широкому екрані.

Попри простий «водевільний» жанр, фільм має глибоке і винятково українське коріння. Відома пісня-танго написана Ярославом Барничем у Галичині десь у 1932-1933 роках, у 1938-му з’явилася оперета.

Кияни, до речі, за спогадами столичного історика Дмитра Малакова, вперше почули її по радіо в роки нацистської окупації – вона була дозволена до публічного прослуховування за німців. А от радянська влада забороняла цю ідеологічно нейтральну пісню через її автора – колишнього січового стрільця й емігранта.

Наприкінці 1950-х в діаспорі був знятий однойменний фільм, його показали у заокеанських українських культурних осередках. У 1990-х «Ксеня» повертається в українській ефір і на сцену, аж ось тепер маємо мюзикл у національному прокаті.

Музика і кумедні ситуації

Сюжет стрічки передбачувано простий: племінник мільйонера-діаспорянина приїздить у супроводі своїх заокеанських родичів у «старий край», себто у міжвоєнну Гуцульщину, щоб знайти собі тут наречену, свідому українку, бо інакше він не дістане у спадок гроші свого дядька. Далі триває щось на кшталт комедії ситуацій із геппіендом.

Музика у такому фільмі – головна річ, і з нею режисери не схибили.

Першу скрипку грають вже згадані «ДахаБраха» і Dakh Daughters - фолкові мотиви й авангардні ритми формують оригінальну «візитівку» картини. Але цим саундтрек не обмежується: є тут і класичні, у стилі голлівудських мюзиклів, партії, і шансон у французькому стилі, танцювальні номери зі степом і лаковими черевиками. Для доби, в якій розгортається дія «Гуцулки Ксені», всі ці атрибути є цілком природними, тому переходи з полонини на осяяну софітами сцену мають цілком органічний вигляд.

Мова фільму варто окремої уваги. В міру химерна, архаїчна, в міру діалектна, в міру діаспорна і, що головне, красива і природна. Окремі фрази звучать кумедно, колоритно, але разом із тим все зрозуміло для українця, який не має родичів-носіїв покутсько-буковинської говірки. В одному епізоді, щоправда, гуцул-чабан говорить через перекладача на літературну українську – хід не геть який оригінальний, втім, для легкого жанру цілком прийнятний. Костюми однаково симпатичні – як на рівні традиційного гуцульського вбрання, так і тогочасного міського вбрання. Все це разом створює карнавально-мюзиклову атмосферу.

Добір акторів теж доволі якісний. Часто нинішні українські режисери грішать тим, що на жіночі ролі другого плану беруть просто симпатичних дівчат модельної зовнішності, навіть коли йдеться про селянок початку ХХ століття. Тогочасні фото змушують реагувати на таку кінематографічну халтуру фразою Станіславського «Не вірю!» Олена Дем’яненко уникає подібних штампів: звичайну сільську дівку, яку намагається спокусити немолодий пан – емігрант з Нью-Йорка, грає актриса з неідеальною фігурою і неяскравою зовнішністю – вельми подібна до тих прототипів, які можна побачити на світлинах галицьких селянок міжвоєнного періоду.

Краще без трагедій

До слабких сторін фільму варто було б зарахувати лінію про професора-біолога, в якому діаспорна пані впізнає своє колишнього коханого, а заразом батька своєї вже дорослої доньки. Сцена «це твій батько!» і за пафосом промови, і за якістю гри у цьому епізоді нагадує не найкращі взірці Боллівуду – головної «кузні» індійських мелодрам.

Так само важко назвати вдалим «рекламний хід» власників готелю, в якому відбуваються головні події фільму, зі створенням оптичного «дива» над горами: і саме «диво», і побожна реакція гуцулів на нього нагадує українські трешові телевізійні серіали типу «Останній москаль». Карпати – надзвичайно кінематографічна локація, однак у «Гуцулці Ксені» оператор не тішить око неймовірними ракурсами. Візуальний ряд доволі шаблонний, без вражаючих пейзажних перебивок.

99% тривалості фільму режисер свідомо уникає будь-якого політичного контексту. Польська окупація Галичини залишаться поза кадром, її виказує хіба що жовнір в однострої Війська Польського, який стовбичить на задньому плані у сцені в суді наприкінці фільму.

Грізна історія проступає хіба що у фінальному титрі, який пояснює, що дія відбувається в 1939-му році, й за кілька тижнів Червона армія окупує Західну Україну. У свої рецензіях на цей фільм на «Детектор медіа» Андрій Кокотюха та Ігор Грабович приділяють цьому неабияку увагу: мовляв, «завтра була війна», «легковажна історія перетворюється на трагедію». Хоча, якщо прибрати цей титр і «поселити» героїв у якомусь 1935-му чи 1924-му році, а також уникнути переказу підручника історії, мюзикл нічого не втратить.

Режисерка спокійно могла б залишити головних героїв у карпатській пасторальній ідилії, і все – завіса. У нас зовсім не бракує фільмів про трагедії, поразки та страждання. У мюзиклі цілком можна було б уникнути цієї теми, і це було б природно. Зрештою, Ярослав Барнич написав свою оперету у мирному 1938-му, тож можна було б залишитися цілком в авторському тексті, і нічого від цього не втратити.

10-15 років тому українські кінематграфісти знімали якісь недолугі малросійчькі водевілі у копродукції зі «старшими братами». Усі автономні спроби знімати кіно на карпатську тематику тоді залишалися в полоні епігонства поетичного кіно – «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

Спроби телеканалу 1+1 «осучаснити» «Катерину» Шевченка чи «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобиянської (транзитом через творчість Ірен Роздобудько) у телесеріальному форматі – взагалі сміховинні курйози. Якщо врахувати увесь цей контекст, то «Гуцулка Ксеня» – безумовний крок, навіть стрибок, уперед. Однозначний успіх у легкому жанрі, який так важко дається нашим кінематографістам.

Було б добре зберегти завданий Оленою Дем’яненко темп: зняти еротичну комедію про 1920-ті у Харкові (доба, коли провідним гаслом було «Геть сором!» чудово для цього надається) чи запросити гурт «Тінь сонця» та «Кому вниз» для роботи над оперою Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Матеріалу не бракує, бракує професійних виконавців.

культура кіно мюзикл карпати