Чому голосують за Зеленського? Людину формує середовище: Як я зрадив Україну в 20 років

Мій перший «теракт»

Як і годиться в правдивій історії, почнемо поступово.

На початку 1991 року мені було 14, і я вже пару років як мріяв про незалежність України. Мріяти про незалежність України в Одесі тих часів було справою невдячною. Більшість однолітків, — хоч друзів, хоч ворогів, хоч нейтральних, — не розуміли, навіщо воно потрібно. Вони взагалі не переймалися політикою. Як і їхні батьки та сусіди.

Втім, це не заважало багатьом з них із симпатією дивитися фільм Невзорова про «героїчних» радянських ОМОНівців, які «не зрадили присязі» і «відважно» боролися проти незалежності Литви (тепер Невзоров — «великий демократ» і «борець проти російського імперіалізму»). Я вважав цих «героїв» бандитами і окупантами, ненавидячи їх зі всім підлітковим ентузіазмом. Але я був у меншості.

Приблизно тоді ж Великий-Російський-Правозахисник Солженіцин опублікував статтю «Как нам обустроить Россию». Облаштувати Росію, як виявилося, досить просто: треба лише «відпустити» Балтію та Середню Азію, але приєднати Україну та Білорусь. Одна з учительок влаштувала у класі обговорення цього важливого твору. Чимало учнів критикували окремі ідеї «маестро», але жоден не побачив негативу в приєднанні України до Росії. Я промовчав, бо всі спроби сперечатися були марними.

На 23 лютого дівчата з нашого класу приготували для хлопців сюрприз — принесли нам тістечка. Я відмовився і пояснив, що не визнаю це свято. Результат: радянська система не зазнала жодної шкоди, але я залишився без солодкого.

Я мріяв про справжню боротьбу. Наприклад, написати «СССР — тюрьма народов!» на стіні найближчого санаторію. Або підпалити військовий склад радянських окупантів. Щоранку я бігав на стадіоні Одеського Університету. Поруч була військова кафедра того таки університету. Прямо за парканом стояли БТРи. От би їх підпалити! Але як це зробити? Я відклав це питання на потім.

У кабінеті початкової військової підготовки, де воєнрук викладав нам «Основи держави і права», висіла радянська військова присяга. Її було викладено пластиковими літерами, які були приклеєні до брезентового стенду.

Частину літер вже було відірвано, а решту учні потайки відривали на перервах. Усі це робили з хуліганських міркувань, а я — з патріотичних. Я був упевнений, що таким чином послаблюю радянський режим, а отже, сприяю визволенню України.

Ну й, звісно, впіймали за цим зайняттям саме мене.

Воєнрук наш був українського походження і мав українське прізвище. Та для мене він був «зрадником» і «прислужником окупантів», адже ціле життя служив у радянській армії. У 14 років ми завжди «точно знаємо», хто герой, а хто зрадник. Дехто зберігає цю залізну впевненість протягом цілого життя.

— Що ти наробив? — сказав воєнрук. У голосі його лунав біль. — А якщо буде ПЕРЕВІРКА?

І тут я зрозумів важливу річ. Зі всієї окупаційної радянської системи я нашкодив лише цій конкретній людині. Проти якої, власне, я не мав нічого особистого. Якщо справді буде перевірка, його лаятимуть і примусять поновити текст присяги. І він це зробить.

І ще одну річ я зрозумів у 14 років: жодні теракти не мають сенсу. Припустимо, я спалив би БТРи на військовій базі. Припустимо навіть, що вдалося би спалити усі радянські військові бази, знищивши усі БТРи, танки та автомати. Це б не змінило нічого. Бо на руїнах і далі стояли б радянські військові, озброєні луками та стрілами. А призовники, як і раніш, покірно йшли б до військкоматів. Комуністи й далі сиділи б у Кремлі, а радянські люди і далі б їх підтримували.

Воєнрук повів мене до директорки. Та директорки на роботі не було, й довелося шукати альтернативний варіант.

Я пообіцяв воєнрукові, що допоможу йому поновити текст присяги. Але тут почалися літні канікули. 19 серпня у Москві стався державний переворот. За кілька днів путчисти зазнали поразки, а Україна проголосила незалежність.

Ще за пару днів я зайшов до школи. Біля дверей стояв радісний воєнрук.

— Добре, що ця хунта програла! — казав він до вахтерки.

Він усміхнувся мені й наказав принести йому трафарети, щоб було чим писати текст нової присяги, коли її затвердять.

Невдовзі над військовою кафедрою Університету, яку я так і не підпалив, підняли український прапор. Ще за якийсь час ту кафедру взагалі закрили, а незнищенні мною БТРи кудись вивезли.

Читайте також: Мережа «Одеса». Торгівля зброєю, як правило, корумпована і пов’язана з оргзлочинністю.

Починалося нове життя. І українського в ньому було мало.

Стариє пєсні о главном

Я чекав, що ось зараз піде поступова українізація — і з часом усі ми перейдемо на українську. Цього не сталося: коли людям майже два століття вбивали в голови, що «століца нашей Родины — город Москва» і що Росія їм «матушка», то ці нехитрі думки залишаються там надовго.

Більшість одеситів — включно з переселенцями з україномовних містечок — не цікавилися ідейним українством. Так звані «націонал-патріоти» були нечисленні й переважно далеко не юні. Зацікавити молодь вони не могли. Як агітувати решту населення, вони не знали. Втім, вони існували, щось пікетували, кудись ходили на демонстрації і, зокрема, завадили відновленню пам‘ятника Катерині ІІ. Я вважав їх за «своїх», хоч і не мав зеленого поняття, де вони збираються та чим живуть.

І ось тобі 17, 18, 19 років. Чого хоче людина в цьому віці? Реалізувати себе і знайти свою компанію. Я спробував КВН, турклуб, альпклуб, театр «Встреча», і навіть заснував літературне товариство. Набув велику кількість знайомих. Часом серед них траплялися латентні українофіли. Та ключове слово — «часом». Більшість знайомих не переймалася національними ідеями — це було «не круто» і «якось не цікаво».

Підсвідомо ми шукали якісь цінності. Комуністичні ідеї вже не приваблювали, а українські ще не прижилися. І тут нам «допомогли»: нагадали про День Перемоги! Десь з 1995-го його святкували з величезним ентузіазмом.

А чому б і ні? — думав я у свої 18-19 років. Нацизм справді був злом, і наші люди справді билися проти нього. І ветеранів справді варто шанувати. Мені, звісно, не подобалися червоні прапори на святкуванні, як і згадки про «русские берёзки» і кліше про «фронтові 100 грам» — але то вже деталі, правда?

А потім з‘явилися «Старые песни о главном». А що? — думав я. — Це ж просто старі пісні — про кохання, про льотчиків, про трактористів. Не про Сталіна, не про Леніна, а «про простих людей». І, зрештою, це ж справді частина нашої історії. Чому б не послухати?

Так і починається шизофренія. З одного боку, я й далі був за незалежність і українізацію, а з іншого — полюбляв «наши старые песни, фильмы, пьесы». Ви думаєте, що це дивно? Welcome to the real world! Ласкаво просимо до Одеси. І до Східної України. І навіть до Галичини, де автохтонні україномовні галичани іноді ностальгують за Аллою Пугачовою...

До пісень долучилися старі радянські фільми. Тоді здавалося, що їх можна дивитися «нейтрально» — ну, як фільм з життя давніх римлян чи середньовічних японців. А чому б ні? Це ж просто кіно. І, як будь-яке мистецтво, його слід оцінювати виключно з точки зору художньої якості.

А якість сталінських фільмів було непоганою. Втім, як і в гітлерівських художніх фільмів. І там, і там до художньої складової додавався певний політичний підтекст. Вам могли показувати невинну комедію про маленьку дівчинку чи м‘юзикл з життя трактористів — і водночас давали цілком конкретний ідеологічний месидж.

На FM-радіостанціях Одеси українських пісень практично не було. Як рок, так і попса були майже виключно російськомовні. Інколи крутили щось «західними» мовами. Але української там не було чути.

На початку 1996 я відкрив для себе інтернет і, зокрема, російськомовну спільноту relcom.penpals, де молодь спілкувалася, жартувала, ділилася депресивними переживаннями та обговорювала сенс життя. Учасників з України там було мало, а натомість — ціле море мешканців Російської Федерації, від Петербургу до Сибіру. А серед них — чимало людей добрих, розумних і цікавих.

Отже, з’явилося в мене багато російських друзів, і їздив я до них у гості. Пару діб у плацкартному вагоні — це багато. Бачиш різних людей, різні регіони, чуєш різні розмови. Ворожнечі до України не було. Але в газетах повідомляли про «з‘їзд українських нацистів у Харкові», а з російського телебачення я дізнався, що Кучма, виявляється, великий українізатор.

Я вболівав за незалежність і українізацію, подумки чекав на остаточний розпад імперії. Та водночас Російська Федерація набула для мене конкретики. Складалася вона з фестивалю авторської пісні на березі Волги, джаз-клубу в Уфі, студентських вечірок у Петергофі, пива біля Московського Університету. І ці дві площини чудово уживалися разом.

Ну а справді, чому купання у Волзі (Темзі, річці Конго) має заперечувати любові до України? І хіба прослуховування гарненької пісні про Москву (Париж, Кіншасу) може зашкодити нашій незалежності? Так, принаймні, думав я в 20 років.

Як я продав Україну за 33 гривні

Я був не гіршим сином своєї епохи і, ясна річ, не найкращим. З одного боку, вірив в Україну. З іншого — навколо було «реальне молодіжне життя» з КВНами, літературними клубами, туристами, альпіністами, театральними студіями, кабаками з розливним пивом, студентськими базами відпочинку, поцілунками біля моря і сексом на нічних пляжах. І в цьому «реальному» світі практично ніхто не говорив українською.

Я спробував був писати мовою Шевченка. Але проза виходила крива, недолуга і нашпигована штампами. Написав пару українських віршиків — а решту вже російською.

Головним моїм хобі була журналістика: часом писав для одеських (російськомовних) газет і заносив новини до Одеського обласного радіо. Гонорари йшли на пиво, бо на щось істотніше їх би однаково не вистачило.

Про обласне радіо тих часів можна написати цілий роман. Та якщо коротко — там було весело, затишно і привітно. Багато приємних розумних творчих людей, які завжди пригостять чаєм.

Їм я й запропонував свою «геніальну» ідею: зробити ретро-передачу про старі пісні.

Передача мала бути ностальгічною — туга за юністю, загубленим коханням, красою і марністю життя. У 20 років ці теми, як ви знаєте, дуже актуальні.

Автор у свої 20 років — праворуч. "Навколо було реальне молодіжне життя з КВНами, розливним пивом, студентськими базами відпочинку, поцілунками біля моря. І в цьому реальному світі практично ніхто не говорив українською.

Як і більшість моїх співвітчизників і однолітків, я мало знав про старі французькі пісні, старі італійські пісні, старі польські пісні. Та й про українське ретро дізнався, власне кажучи, на облрадіо, від журналіста Івана Шевчука. Зате добре знав російськомовні пісні Радянського Союзу — оті самі, «о главном»...

Наслідки неважко передбачити. Під час першої ж передачі мені вистачило розуму запустити в етер «Марш Энтузиастов». Я уважно прослухав пісню, не знайшов жодних згадок про Леніна чи Сталіна чи комуністичну партію, і вирішив що пісня «політично нейтральна».

Були в першій передачі й інші, нейтральніші пісні, а одна чи дві навіть українською — але то вже деталі.

Та я не зупинився на досягнутому: у другій передачі вийшла вже «Песня о Москве».

У ті часи я сприймав Росію як однозначно закордонну країну. Мені здавалося очевидним, що західні кордони РФ проходили десь біля Хутора Михайловського. У тій чужій країні було багато цікавого — ну от Волга, наприклад, чи Петербург. То чому б не поїхати туди у віртуальну подорож? Що я й зробив у другій передачі за допомогою пісень про різні регіони РФ.

Можете вірити чи ні, але мені тоді й на думку не спадало, що для дуже багатьох співвітчизників Росія й далі «наша страна». Тож у другу передачу я успішно вставив «Песню о Москве», де теж, здавалося, не було про Леніна, Сталіна й комуністів.

У Одесі 1990-х була лише одна щоденна україномовна газета. За радянських часів вона називалася «Чорноморська Комуна», за незалежності — «Чорноморські Новини». Навколо неї й гуртувалася нечисленна патріотична спільнота. І ця спільнота регулярно слухала обласне радіо.

Почувши «Марш Энтузиастов» и «Песню о Москве», патріоти зреагували оперативно: я потрапив на першу шпальту «Чорноморських Новин». Українська активістка А.П. написала «відкритого листа» авторові й ведучому Євгенові «Ласінському» (sic). А вже у передовиці «Чорноморських Новин» пояснював, що автор «сховався за невиразним псевдо» і натякнув, що він (автор) женеться за великими грошима.

Поміж собою, — бо Одеса є «великим селом», де нічого неможливо приховати — патріоти вважали, що передачу готувала ціла організація з великою фінансовою підтримкою відомо звідки.

Їм і на думку не спадало, що таку диверсію може самотужки зробити 20-річний хлопчисько, який просто надивився радянських фільмів і наслухався «песен о главном». Дракони, як ви розумієте, мають бути великі й страшні, бо інакше їх нецікаво критикувати.

Те число «Чорноморських Новин» стало бестселером на обласному радіо. Тамтешніх журналістів часто лаяли — і патріоти, і комуністи, і просто небайдужі громадяни, з приводу і без. Тож усі мене морально підтримували і вітали з «хрещенням». Хтось із редакторів навіть зателефонував до «Чорноморських Новин» з‘ясовувати стосунки. А ще за пару місяців мою програму тихенько закрили, та на той момент мені це вже було байдуже.

За всю свою «підривну діяльність» — 5 чи 6 передач — я справді отримав гроші: 33 гривні гонорару. А отже, обігнав Юду Іскаріота, якому у свій час заплатили лише 30.

Як і всі люди, які зазнавали критики, я страшенно образився. Тим більше, що до того моменту щиро вважав патріотів за своїх.

Та найбільше образило мене ось що: патріотка А.П. й сама співпрацьовувала з облрадіо, тож ми, можливо, навіть перетиналися десь у коридорі. Що їй завадило поговорити зі мною напряму? Усе можна було вирішити мирно. Зважаючи на мій тодішній характер, будь-який свідомий українець міг легко мене вмовити переформатувати програму, або й взагалі її закрити.

Патріоти могли б отримати ще одного союзника, ще й із власною авторською програмою. Можна було б рекламувати українське ретро, патріотичні пісні — та що завгодно!

Але тодішній національно-патріотичній спільноті в Одесі, та й узагалі на Сході, здавалося марним говорити зі змосковщеними співвітчизниками: якщо хтось ще не з ними — то це або «ворог», або «дУрень», а отже діалоги — річ зайва.

За тиждень чи два я дізнався номер автора передовиці й зателефонував йому на роботу. Ми мали довгу і ввічливу бесіду.

— Подивіться, що робиться на телебаченні, — жалівся я на десятій хвилині розмови. — Росія, фактично, привласнює усю радянську культуру. А це є наш колективний здобуток: стільки українських акторів, режисерів, композиторів та співаків долучилися до її створення! Не можна віддавати їм нашу частку спадщини.

Журналіст пояснив, що взагалі не дивиться телебачення, адже сучасні журналістські статки не дозволяють мати телевізора (йшов початок 1997-го).

— Але ж це гарні фільми, гарні пісні! — наполягав я на дванадцятій хвилині розмови.

— Ми маємо усе це забути, — сказав він.

«Як так, забути?» подумав я. «Хіба таке можливо?» Ідея здалася мені дивною і неможливою. А проте... вперше у житті я дізнався, що існує й така опція.

Усі ми живемо у власних інформаційних бульбашках, які поділяємо з сусідами, знайомими, а тепер ще й з інтернет-френдами. І вийти за ці межі вдається не всім.

Тепер, через багато років, я розумію, що журналіст «Чорноморських Новин» мав рацію: «старые песни» треба якщо не забути самим, то принаймні не передавати дітям. Для себе, принаймні, я вирішив це питання. Але чудово розумію, наскільки радянська культура продовжує бути «рідною» для багатьох інших. І наскільки декому важко від неї відмовитись.

Сьогодення

Як тільки хтось поширить щось радянсько-ностальгічне, наш укрнет робить однозначний висновок: це агент Кремля, ймовірно проплачений. Або українофоб. Що, втім, не виключає першого пункту.

Але сумна правда полягає в тому, що Кремль може заощадити чимало грошей. Більш того, людина може робити дурниці, щиро вважаючи себе патріотом України.

Я бачив ситуацію з двох боків — і як асимільований, і як патріот.

Як це виглядає з боку асимільованого? «Ми з друзями дивимось «Иронию судьбы» і розповідаємо смішні анекдоти про Чапаєва, а тут приходить якийсь патріот і починає кричати, що ми «змосковщені манкурти». І при цьому він якийсь нервовий, агресивний...»

А з точки зору умовного патріота, культурне поле країни перетворюється на величезне болото, мішанину з атрибутів радянського минулого й сучасної російської попси та пропаганди. Він бачить сотні тисяч або й мільйони людей, які остаточно забули свою культуру й радісно занурюються до того болота.

«Як вони можуть?» — не розуміє патріот. — «Адже їм відомо і про Голодомор, і про Розстріляне Відродження, і про радянські злочини, і про наших національних героїв. Мабуть, ці люди якісь неповноцінні».

Насправді, «ці люди» — не гірші й не кращі від інших. Мільйони східних українців зависли між батьківщиною (яку вони все одно в душі люблять) і «русскім міром» (який в них пхали десятиліттями і продовжують пхати далі). А якщо у голову довго щось вбивали, то людині потім психологічно важко сприйняти щось інше.

Цікаво, що найбільшого удару по радянській ідентичності України завдав саме Путін. Він настільки дискредитував «русскій мір», що народ, бодай у піввуха, почав слухати ще й патріотичний дискурс.

Я довго вагався, чи публікувати ці спогади. Бо в нашому в укрнеті, як відомо, всі читачі завжди були патріотами: ніхто не носив піонерську краватку (а якщо носив, то виключно з огидою); ніхто добровільно не слухав російську попсу (та й навіть Висоцького з Цоєм); усі з дитинства шанували виключно національних героїв, а до РФ їздили хіба з секретною місією. Тож і мені не хотілося бути «голим серед одягнутих».

Та пристрасті під час нинішньої виборчої кампанії показали, що ця історія й досі актуальна.

Від редакції

Чимало громадян планують голосувати за Володимира Зеленського, кандидата, якій рідко вживає українську і грає на ностальгії за радянською культурою. Деякі з цих виборців справді вболівають за Росію, але чимало з них (і, можливо, навіть більшість) вважають себе патріотами України. Вони переконані, що, голосуючи таким чином, сприяють боротьбі з корупцією, оновленню еліт чи навіть (як це не парадоксально) підвищенню обороноздатності країни.

Зараз в укрнеті багато ненависті. Це зрозуміло — усі ми люди, усі маємо почуття. Але поза тим варто пам‘ятати: опоненти — не монстри і не «покидьки». Це реальні живі люди, які десятиліттями були під впливом радянської та російської культури. А такий вплив не зникає за один день. Але й це — не «діагноз на ціле життя», бо люди часто змінюються (у той чи інший бік). А головне, як то кажуть, — «треба ненавидіти гріх, а не грішника».

лакінський вибори-19 історія одеса