Бурштинова республіка потрапила в художню літературу

У видавництві «Фабула» з’явився друком роман письменника з Рівненщини Василя Тибеля «Бурштин» (текст отримав премію на торішньому конкурсі «Коронація Слова»). Цей пригодницький, романтичний твір – один з перших випадків появи теми «бурштинової лихоманки» на Поліссі (про яку вже писали «Тексти») в українській прозі.

Що характерно і важливо: якщо зі статей і репортажів ми зазвичай дізнаємося про цю справді серйозну проблему з перспективи загальноукраїнської, з перспективи закону, з «київської перспективи», то в книжці Тибеля «клондайк» постає зовсім інакше – так, як його можна побачити тільки на місці, в органічному культурному і соціальному контексті. Письменник навіть моделює чи змальовує сприйняття самих «старателів». Звісна річ, тут не треба забувати, що перед нами зовсім не дослідження і не розслідування, але художня література зі своїми законами, з неодмінним вимислом, суб’єктивізмом і т.д. і т.п.

Сюжет «Бурштину» складається з двох планів – сучасного і давнього. Сучасний розкручується навколо приїзду до поліської глибинки майора СБУ Гайворона. Він прибув у заповідні краї нібито в рамках наведення ладу на неспокійних територіях і боротьби з незаконним промислом. Насправді ж лад наводиться в системі поділу бурштинових прибутків.

Потрібно пильнувати, щоб гроші та камінці «заходили» в правильні кишені й у правильних кількостях, а ще – щоб місцеве населення при цьому утримувалося від різких рухів. Тільки от виконавський рівень «фахівців», які працюють над балансами, виявився невисоким, тож обидві поставлені «згори» задачі було завалено: за бурштин негайно розпочалася кримінальна війна зі стріляниною й трупами, а місцеве населення взагалі повстало проти жорстокості й здирництва як місцевої влади, так і столичних емісарів.

Звичайно, в цьому конфлікті нескладно побачити відблиски реальних сутичок у бурштиноносних провінціях. Глухі новини про них часом злегка сколихують наш інформаційний простір. Повторюся: роман написано з підкреслено місцевої перспективи. А тому й події зображено значно складніше, ніж у коротких новинах.

Чітко видно причини «бурштинової лихоманки» (її тут жартома називають «каландайка» – від «Клондайк»): глибока бідність і замкнутість життя населення плюс шалений рівень криміналізації суспільства. Тибель описує різні типи «старателів», від справжніх бандитів до рабів обставин, а також до людей розвинутих і порівняно чесних, які хочуть «намити» в болотах можливість виїхати кудись подалі чи «стартовий капітал» для власної справи.

Є поміж героїв книжки ті, хто замислюються над небезпеками, що їх несе варварський промисел для природи і людини. А інші просто заробляють гроші, щоб їх більш чи менш ефектно прогуляти-прогудіти. Тобто, «місцеві» не є в Тибеля невиразною знеособленою ворожою масою. Що ж до концепції «бурштинового сепаратизму» – письменник із неї явно іронізує.

«Соціально-критичний» блок книжки, попри всю темряву й безвихідь «лихоманки», є певною мірою оптимістичним. Повстання поліщуків виявляється в Тибеля за своїм духом трохи близьким до Майдану (ним і керують майданівці), і закінчується воно таки не лише перерозподілом потоків, але також спробою навести справедливий порядок, активізацією громади та покаранням антигероїв-лиходіїв (чи принаймні надією на такі тенденції).

Критичний оптимізм і просвітництво ніби надають роману функцій, притаманних літературі дев’ятнадцятого століття. Естетично це може викликати сумніви, проте, поза сумнівами, в такий спосіб відбувається вихід літератури на ширшу аудиторію, на безпосередніший вплив на соціальну дійсність.

Паралельно з суспільними перипетіями розгортаються в «Бурштині» й містично-романтичні. «Старателі» не тільки бігають лісами й болотами з автоматами та помпами. У глухих закутках вони перестрівають загадкову і люту потойбічну силу в особі вогняного коня. А в одного з головних героїв навіть розпочинається роман із донькою відуна, який віддавна з цим конем воює. Саме тут і відбувається вихід на другий сюжетний план. Виявляється, болотяний злий дух воював з людьми і в язичницькі часи, і орієнтовно в сімнадцятому-вісімнадцятому столітті. Розпалюваний людською жадобою, він регулярно влаштовував карколомні пригоди.

Романтика і містика суто з формальної, естетичної точки зору в «Бурштині», мабуть, прописана слабше за соціально-критичний бік. Війни з потойбічним ворогом досить одноманітні, як, зрештою, й події на любовному фронті – так, чомусь кожна чи майже кожна сексуальна сцена тут неминуче супроводжується метафорою меду.

Та попри це, потойбічні та любовні пригоди додають книжці напруги, інтриги. У комплекті з несподіваним хепі-ендом вони роблять роман Василя Тибеля потенційно вдячним матеріалом для екранізації в масових жанрах. Зрештою, сюжетні перипетії в «Бурштині» облаштовано хоч і умовно, часто мелодраматично, тобто, не завжди реалістично, але вельми органічно.

Книжку «Бурштин» не назвеш супер-вишуканим твором, подекуди тут не завадило б іще попрацювати з мовою, з персонажами. Проте, це цікавий і динамічний зразок пригодницької літератури, та ще й пов’язаний з гостро актуальними больовими точками сучасної України.

Василь Тибель. Бурштин. – Харків: Фабула, 2018.

рецензія українська література бурштин книга