Дев'ять причин, чому програв Порошенко, і що йому робити далі

1. Медіа

Журналісти плакали на фінальній прес-конференції Порошенка в його штабі, коли екзит-поли засвідчили вже відомий факт: він програв вибори. Це лірика, а факт в тому, що понад 70% народу бере інформацію про події з телебачення. Воно, нагадаємо, належить олігархам. І на основних телеканалах існувала негласна заборона на позитивне висвітлення реформ і змін, які відбуваються в країні.

Знаходилися різні приводи – наприклад, «тут немає історії конкретної людини», або «це не телевізійна новина, нам треба дбати про рейтинг», або «немає інформ-приводу». Або ж на всі події, пов’язані з певною реформою, посилали журналіста, який має сильні упередження проти міністра, котрий реформу проштовхує. Бували випадки, коли дозвіл на рядовий сюжет про якийсь поточний фрагмент реформи – скажімо, судової (яка хоч і не завжди вдало, але просувалася) – керівник служби новин узгоджував з гендиректором каналу, а той, є підстави думати, – з власником.

На “одному плюс одному” каналі журналісти прямо кажуть, що на будь-який позитив, пов'язаний з діями влади, діяла пряма заборона.

А що ж показували телеканали? «Зубожіння» і «народ бідкається»: у Києві набудували новобудов, але вони порожні, бо у покупців немає грошей; усі поїхали на заробітки; пенсіонерка померла, коли отримала рахунок за газ, – це про життя країни. А навколо влади – одні скандали і корупція. На політичних ток-шоу такі ж токсичні і брехливі промови, але тут уже прицільно б’ють Порошенка.

В новинах давали слово Порошенку, але це був офіціоз і «паркет» – як банер в інтернеті, його ніхто не помічає і не “клікає” на нього.

Невеликий прошарок незалежних журналістів, починаючи орієнтовно з 2016 року, почав вважати Прошенка ворогом, а своїм обов'язком – за всяку ціну звалити його. Хто стане наступником, цю раніше прогресивну частину журналістської спільноти не цікавило –або вона не переймалася такими питаннями.

Владі закидають, що протягом цих років вона погано комунікувала, не пояснювала, що означають ті чи інші реформи і навіщо вони здійснюються. Може й так – пояснювали не достатньо, але жодна влада досі не була настільки відкритою. Преса мала легкий доступ і до ключових осіб, задіяних у змінах, і до рядових виконавців. Пояснити суть реформ, розібратися, якщо треба, обгрунтовано розкритикувати. Це робота журналістів.

Більшість українців ніколи не чули про позитивні зрушення в країні. А якщо випадково пересічному виборцю траплялася новина чи сюжет про якусь реформу, то він її не дуже розумів, адже людина не могла побачити за такими уривчатими даними цілісну картину.

Після Майдану країна змінювалася не тільки завдяки реформам, які проводили президент і уряд, сформований за участі пропрезидентської більшості. В Києві вже стали звичними стильні кав'ярні, українські виробники одягу почали заповнювати внутрішній ринок. Якщо пройтися по Хрещатику, то магазинів українських брендів вже більше, ніж брендів іноземних. Фермери освоюють нові й дорогі культури, а дехто вже заробляє свій “мільйон з гектара”. Ви про це чули в новинах? Авжеж ні, бо наші співвітчизники люблять бачити склянку напівпорожньою, і медіа їм в цьому допомагали.

Набагато більше ми всі чули з телевізора і читали про скандали, котрі практично не мали значення. Наприклад, політ на Мальдіви – цей відпочинок, без сумнівів, був зайвий, але жодній реформі не було присвячено скільки часу, як цій відпустці.

Журналісти плакали. Не всі, деякі. Як відомо, не можна на прикладі кількох робити узагальнення про всіх.

Що в підсумку?

В переважній більшості журналісти розуміли, які колосальні зміни переживає країна. Розуміли, але не розказали своїй аудиторії, бо «робота є робота, в нашого ЗМІ є власник». Українська журналістика ніколи не відрізнялася глибиною аналізу й умінням зрозуміло подати складний матеріал. Але у вирішальний для країни період можна було б напружитися й рости разом із країною. На жаль, журналістика не виконала своєї місії.

Як влучно підмітив соціолог, керівник Київського міжнародного інститут соціології (КМІС) Володимир Паніотто, виборці піддалися навіюванню телевізора, що жити стало гірше, хоча це й суперечить фактам.

Читайте також: Олігархічні телеканали ніколи не повідомлятимуть чесних новин. Їх потрібно закрити і створити нові

2. Корупція вигадана та реальна

Корупція вигадана

За часів Януковича Тетяна Чорновол розслідувала корупцію президента і його оточення та публікувала викриття на блозі Української Правди. У рубрику «статті» ці розслідування чомусь не ставили.

Тоді ще журналіст-фрілансер, Тетяна перекопувала гори матеріалу в пошуках фактів і доказів: їздила в донецькі суди для дослідження старих архівів, розмовляла зі свідками та родичами убитих. І ми на Текстах передруковували її найяскравіші знахідки. Ось, наприклад, цю. Було страшно. Якось я забив у гугл заголовок такого передруку в надії, що ми загубимось серед десятків інших видань, які це поставили й собі. Лінків у пошуковій видачі було два: на оригінал у блозі УП – та на Тексти.

Після Революції Гідності розслідувачів корупції розвелося сотні – від топових і знаменитих до дрібних і нікому не відомих. Ледь не на районних сайтах пишуть про корумпованість влади. І в цих розслідуваннях навіть щодо дуже дрібних махінацій місцевих чиновників часто в тему і не в тему згадували Порошенка. Це не те, щоб усвідомлене мочилово, це якась масова пошесть.

Людям, мабуть, хочеться заявити: “Я не боюся, я розслідую корупцію та критикую самого Президента!” Як в тому анекдоті: «У нас теж можна вийти на Красну площу і закричати: Рейган козел!»

Деякі розслідування стріляли холостими – тобто, не знаходили фактів корупції, але спричиняли ефект ядерної бомби. Перший з таких – це фільм Слідсва.інфо про офшори Порошенка. По суті, журналісти з’ясували, що у Порошенка є офшорна фірма, на рахунку в якої 1000 (одна тисяча, це не описка) доларів. Тобто, розслідувачі не знайшли фактів виведення грошей в офшори. Але в своєму кіно за допомогою музики та тривожного тону обставили все так, що у значної частини суспільства склалося враження про якусь грандіозну корумпованість керівника держави. (Детальний розбір цього розслідування читайте тут)

Фінальним акордом цього стилю у драмі Порошенка стало передвиборче (в сенсі, що вийшло за три тижні до виборів) розслідування Bihus.Info про корупцію в “Укроборонпромі”. Автори не назвали жодного факту причетності Порошенка до схем, але багато разів називали його прізвище й показували картинку з пірамідою на чолі з Порошенком.

До того ж, розслідувачі так і не показали громадськості оригіналів листування, яке оприлюднили, що наводить на думку про часткову фальсифікацію оприлюднених діалогів. Як засвідчує наш агрегований рейтинг кандидатів, після виходу цього фільму ріст рейтингу Порошенка зупинився, а потім почав падати. Водночас, тема корупції в “Укроборонпромі” стала ударною в кампанії Зеленського (цікаво, що цю тему постійно підігрівали акції “Національних дружин”, які так само різко зацінчилися, як і почалися).

При цьому, підозри у виведенні мільярдів доларів вкладів Коломойським з “Привату”, схеми Януковича, фінасування Росією проросійських ЗМІ в Україні та багато інших корупційних і захопливих тем залишилися практично поза увагою антикорупційної спільноти.

Що в підсумку?

Завдяки реформам, серед яких очищення банківської системи, запровадження прозорих процедур у держзакупівлях, зміна схеми фінансування медицини, відмова від купівлі газу в Росії (це до 2014 року завжди була ду-у-у-у-уже корупційна сфера), запровадження електронного повернення ПДВ, введення корпоративного управління в деяких великих держпідприємствах, а також низки менш масштабних змін, корупції де-факто в країні стало менше (як висвітлюються реформи – дивіться попередній розділ).

Але завдяки постійним актикорупціним «розслідуванням», у котрих до знайдених і не знайдених фактів часто намагалися приклеїти Порошенка, у суспільства склалося враження, що корупції стало більше, ніж навіть при Януковичі, а очолює її Порошенко.

Корупція реальна

«"Система" в Україні грунтується не на так званій корупції – а на стосунках типу патрон-клієнт (щось на кшталт «свої люди»), на конкуренції між учасниками процесу та на змовах – а передусім, на домінуванні малої олігархії та на підпорядкуванні закону грошам і владі. Ця система з її здатністю до пристосування вже відтворилася після Помаранчевої революції та Революції гідності», - так діагностує нашу реалість один з найпроникливіших експертів по Україні Джеймс Шерр.

Один бізнесмен, який започаткував успішний старап, заснований на відкритих даних, якось у приватній розмові розповів мені, що починав працювати в компанії, яка займалася оптовою торгівлею пивом. Там крали усі – від вантажників до топ-менеджерів. А найбільше крав головний бухгалтер. Власник про все знав. Для того, щоб боротися з дрібними крадіжками, найняв мого співрозмовника, а на нечесного бухгалтера дивився крізь пальці.

Думав приблизно так: «Я знаю, скільки він краде, але він моя людина. Коли виникнуть проблеми – він знає, як їх вирішити. Це надійніше, ніж брати якогось понтового фахівця із сторони». Та «свій» бухгалтер нічого не вирішив у потрібний момент.

Це логіка українського бізнес-середовища та управлінської еліти, з яких і вийшов Порошенко. Він діє так само, як цей оптовий торговець пивом. Він укладав угоди з впливовими й грошовитими, але хижацькими й дискредитованими регіональними елітами.

Багато говорили про союз Порошенка з одіозним мером Харкова Геннадієм Кернесом і не менш одіозним керівником Одеси Геннадієм Трухановим. У менших містах Порошенко зробив ставку на таких самих персонажів. І несподівано – хоча й цілком закономірно – вибухнула історія з убивством Катерини Гандзюк. Як і з пивною кампанією, в критичний момент, тобто під час виборів, ці васали нічого не вирішили, не додали жодного голосу, хоч і обіцяли як не додати, то вкинути. Через свою одіозність вони тільки зменшили підтримку президента. В кращому випадку, просто відійшли вбік, а в гіршому – грали на користь опонентів Порошенка.

«Договорняк і шантаж силою» – це сіль українських стосунків у владі. Вони чудово описані у нашій статті "Уроки поразки".

«Система» склалася не при Поршенку і навіть не при Кучмі. Так жив Радянський Союз, а до нього – Російська імперія. Ми родом звідти, і з покоління в покоління передаємо засвоєні практики.

В принципі, якщо брати вузький підхід нинішніх українських антикорупціонерів, то практично все життя в Україні пронизане корупцією. Жоден будинок не побудований без корупції, більшість телефонів ввезено контрабандою. Але якщо дивитися ширше, то це цілий спосіб існування суспільства, певні традиції та культура. Порочні традиції і культура. І їх потрібно змінювати. Порошенко цього робити не наважився. І тут залишається відкрите питання: чи можливообночасно з війною проти Росії вести війну проти внутрішньої феодальної системи? Скоріше ні. Але можна було б розбудовувати сильні і не корумповані інститути. Наприклад прокурори, хоч і позбавилася а часів Порошенка статусу елітних рекетирів, але до повноцінної роботи ГПУ ще далеко і Президент не форсував побудову сильних інституцій.

Хоча всі вище розкритиковані розслідувачі не накопали нічого конкретного на Порошенка, але вони відчували гнилу суть системи і повідомляли про неї. Не завжди професійно, на жаль. Бо одна справа – відчувати, а інша – знайти факти, які дають розуміння, як усе влаштовано.

Що в підсумку?

Намагання зберегти керованість країною, використовуючи звичні й традиційні для України інструменти влади, сприймалися суспільством, західними союзниками, антикорупціонерами й журналістами-розслідувачами як спроби повернути країну в минуле. Виборці хоч і відтворюють ці вікові корупційні традиції в своєму житті – водночас мають величезний запит на демонтаж цієї культури.

Порошенко не захотів ризикувати під час війни втратити керованість країною та стати реальним, а не декларативним лідером у цьому процесі. Нульова толерантність до натяків на корупцію в ближньому колі була б частковим виходом із ситуації. Та тут постає нова проблема: хто б у такому випадку захотів лишатися в команді Президента (не тільки Порошенка і не тільки Президента, а й будь-якого політичного лідера)? Що робити? Розкажемо нижче.

3. Із Росії з ненавистю

Я подарував мамі смартфон. Якось беру його, а там десятки відкритих вкладок якихось абсолютно диких новин у стилі «П’яний Порошенко втік від виборців» чи «Експерт прогнозує масову відмову плати комунальні послуг».

– Ма, що ти читаєш?

– Воно само з’являється, я не можу його ніяк закрити.

Я витратив 20 хвилин на те, щоб позакривати усі вклади, але так і не розібрався, як зробити, щоб вони самі вискакували на перший екран. На яку кількість людей ведеться така масована атака брехнею?

Наше дослідження засвідчило, що лайносайти, які пишуть вигадані новини, і на яких можна опублікувати будь-яку найдикішу фантазію, мають 50 мільйонів заходів щомісяця (і ми взяли далеко не повний їх список).

Але дезінформацію поширюють не тільки вони. Згідно з моніторингом ІМІ (дослідницьа організація, котра моніторить медіа), із ТОП-50 найпопулярніших інтернет-видань лише 10-15 намагаються дотримуватися журналістських стандартів і не публікують відверті маніпуляції. Та й то частина з них протягом останніх років послуговувалася анипорошенківською риторикою.

Хоча російські ЗМІ та соцмережі в Україні забанені, але кремлівська пропаганда діє настільки розгалужено й потужно, що зуміла нав’язати українському суспільству свої наративи. Меми “тарифний геноцид”, “Порошенко – алкоголік”, “влада наживається на війні” вже перекочували з груп ненависті в Фейсбуці, які ми досліджували у 2016 році, та низькопробних ЗМІ – до виступів політиків загальнонаціональних на ток-шоу, на трибуни Ради і в передвиборчу риторику. Старі мислевіруси ефективно доповнюються новими, такими, як “доктор Смерть” (це про Уляну Супрун).

Про методи та цілі російської пропаганди ми писали багато разів. Нагадаємо, що її основною метою є довести, що українцям не потрібна своя держава, адже нею завжди керують покидьки, корупціонери й неадеквати. Ворожа пропаганда також постійно намагається протиставити народ і владу. Під час гарячої фази війни актовно вкидалася інформація, яка нацьковувала рядових бійців на керівників Армії. «Нас вивели з санаторію, де ми базувалися під Маріком, там зроблять ремонт – і буде база для дружин генералів», – розказав мені якось один доброволець.

Таку ж тактику протиставлення нарду та «буржуїв», солдатів та офіцерів використовували більшовики в 17-му році. Вербуючи зрадників серед бандерівців, енкаведисти протиставляли тяжкі умови, в яких жили рядові бійці, санаторію, куди з'їздив підлікуватися Шухевич, – останній приклад яскаво описаний у муарах підпільниці Марії Савчин “Тисяча доріг”. Метод старий, як світ: ще давньокитайські стратеги перед нападом на іншу державу рекомендували налаштувати народ країни-жертви проти своїх керівників.

В Україні така пропаганда має особливо благодатний грунт. Експерти кажуть, це пов'язано з тим, що ми довго були під окупацією й не довіряємо владі, бо вона завжди була чужа. Можливо й так. Але правда також і в тому, що впродовж років незалежності ворожа пропаганда підкреслювала різницю між «ними» і «нами». Це глибоко вкорінене переконання. «Я стану такий самий, як вони. Я втрачу довіру народу», – переказує слова Зеленського в інтерв’ю УП юрист його штабу Богдан.

Насправді ж чинна влада – найближча до людей за всю історію України. Безліч активістських ініціатив реалізовувалося, безліч громадських діячів пішли у владу, приймалися закони, розроблені активістами чи написані за їхньої суттєвої участі.

Звичайно, у владі залишалося багато «совка», але оцей елемент співпраці між народом і владою взагалі не потрапляв у лінзу суспільної уваги (знову читаємо перший розділ про медіа). Натомість, зі збільшуваним склом дивилися на те, що може розділити “їх” і “нас”.

Зручною мішенню для дискредитаціє є політичне керівництво нашої країни, і на нього завжди спрямовуються потоки брехні, звинувачень і ненависті. Порошенку дісталося особливо багато, адже він воював з Росією. І ця ненависть з Росії поступово заражувала все більшу кількість українців. Вона стала частиною українського політичного дискурсу. «Ховайте ваші руки», – говорить одне з правил проведення російських дезінформаіних операцій.

Всі ці мислевіруси поширювалися трьома «роями»: соцмережі, лайносайти, респектабельні проросійські видання в Україні. Нещодавно Фейсбук заявив, що Росія перейшла до нової тактики дезінформації в соцмережі. Замість використання ботів наймають живих людей, які розганяють потрібні меседжі.

Але стару агентурну практику ніхто не скасував. У книзі «КДБ у Франції» описано, як радянська спецслужба використовувала своїх агентів серед журналістів, правих активістів, інтелектуалів тощо для впливу на громадську думку. Сподіватися, що в Україні зараз немає таких агентів впливу як мінімум нерозумно.

Що в підсумку?

Російська дезінформаційна машина зуміла нав'язати інтелектуальні рамки внутрішньополітичної дискусії, і чимало акторів нашої політичної сцени – політиків, журналістів, експертів – почали жити в створеному росіянами наративі, повторювати, поширювати та вдосконалювати його. Відповідно, актори грали фальшиво, і виборці не могли зрозуміти реальності.

Також читайте про те, як відрізнити справжні новини від маніпуляції.

4.“Не я хороший, а Порошенко поганий”

Під цим гаслом проводила виборчу кампанію більшість кандидатів у президенти. Більшість тем передвиборчої боротьби крутилася навколо критики Порошенка. З того, що обіцяли зробти, мені запам'яталася лише ідея зменшити ціну на газ удвічі. Та й ця обіцянка – камінь у город чинної влади.

У згаданих вище правилах російської пропаганди є пункт про використання корисних ідіотів. В нас у цій ролі виступили практично всі опозиційні політики, бо повторювали російські меми. Вони придумані вдало, і ця брехня легко прилипає до опонента. Та все ж треба робити зусилля над собою, аби їх не повторювати й не грати на руку ворога. Політики, додайте креативу, придумайте таку критику влади, яка не лягає в російську канву.

Програш у першому турі зі значним відривом змінив Порошенка. Після цього він почав виступати, як справжній трибун

5. Позбавлені корита

Декілька років тому в Тернополі стався бунт маршрутчиків, вони противилися намірам місцевої влади зупинити розрахунок готівкою з водіями і запровадити систему проїзних. Їх змусили, але малоймовірно, що вони змирилися і не вважають, що влада (читай Порошенко) позбавила їх законного права заробляти більше. У Києві звільнили всіх паркувальників, які всі гроші клали собі в кишеню і щиро вважали своє заняття не шахрайством, а повноцінною роботою. Вони теж ображені – злочинна влада забрала в них хліб. А контрабандисти?

Цілі регіони жили з човникової контрабанди. Лавочку прикрили. Плюс євробляхери. А ще говорять про суддів, які вирішили навіть не пробувати проходити переатестацію в ході судової реформи, а жити на "насуджені" статки. Вони теж ображені, як і Коломойський, котрому не давали займатися бізнесом. Ще є міліціонери, які не пройшли атестацію і не відсудили право повернутися в поліцію, та й ті, хто судився, не вибачили приниження.

А скількох відрізали від тендерної годівниці, запровадивши Прозорро? Також ніхто не знає, скільки працювало на різних фірмочках, які займалися обналом, сумнівним поверненням НДС і т. п. Майдан і Порошенко позбавили їх хліба насущного. Скільки залишається незадоволених лікарів, чиї незаконні доходи обмежила медична реформа?

Придивіться до кола своїх знайомих: серед тих, хто найбільше критикував Порошенка за корупцію, обов'язково знайдеться один, який живе із чогось незрозумілого. Про це гарно написав Тарас Возняк.

Що в підсумку?

Українське суспільство давно дуже хворе. Шахрайство стало ледь не нормою життя, а ухилятися від сплати податків – це швидше позитивна риса. Навіть повільні реформи часів президентства Порошенка змінили життя багатьох, обрізали їхні не зовсім чесні доходи.

6. Кучма-стайл Порошенка

Порошенко довго тримався зверхньо. Роки зо два тому мережу облетів ролик, де він накричав на якихось роботяг, які ставили йому не дуже зручні запитання. Так було й під час першого туру президентських перегонів. «Зустрічався з людьми на нашому підприємстві, справив зверхнє, неприємне враження», – чув про одну передвиборчу зустріч Порошенка.

З трибуни він начебто виступав і нормально, але дуже вже формально й офіційно, не як жива людина, а як функція президента. Чомусь Президент, який прийшов після Майдану, надягнув на себе маску Генсека КПРС. І це не тільки у виступах.

Він за п’ять років ні разу не звертався до своїх прихильників, не говорив з ними щиро. Він ходив на чолі колон, вітався за руки, але не був лідером, який запалює серця. Він робив ставку не на публічну політику, а на «договорняки», про які ми писали вище. У спікуванні з народом відчувалася нещирість і недоречна в таких випадках хитрість, бажання протягнути потрібне рішення й уникнути відповідальності, як, наприклад в історії з обовзяковим декларуванням доходів для працівників грантових організацій.

Комунікація Президента тоді зводилася до тези “Це не я, це депутати”. Формально він правий, але лише формально. Формальність там, де має бути правдивість – ще один з тяжких наслідків радянського минулого, і Порошенко його не позбавився, та й навряд чи усвідомлював. До речі на хворобу формалізму страждають в українському політикумі практично всі від політиків до журналістів.

Або така хиба: під час виборчої кампанії у фан-зону перед трибуною з президентом зібрати справжніх прихильників, а за ними – для масовості – привезти бюджетників.

Після розгромних результатів першого туру Порошенко змінився, принаймні, його публічний образ і публічні виступи. Його виступи стали щирі, відверті й душевніші. Він зняв маску чиновника, і ми побачили живу людину, якій можна вірити, яка багато через що пройшла, чимало зробила для країни й вистояла в тяжкі часи.

Здається, лише після поразки сам Порошенко відчув кайф промов, котрі відлунюють у серцях людей. Якби він так говорив усі п'ять років, то шансів у опонентів не було б. Та щоб почати говорити по-іншому, треба стати іншою людиною. Що ж, гіркота поразки – добрий стимул для цього.

Якщо наше припущення вірне, то він має шанс зробити ще одну річ на рівні з Томосом – започаткувати консервативну партію, яка переживе й самого Порошенка, і нас з вами. Про це поговоримо трохи нижче, а зараз – про роботу штабу і передвиборчу кампанію.

Що в підсумку?

Порошенко побоявся стати лідером змін і опиратися на активних громадян. Він вибрав стару, перевірену модель. Це підірвало довіру до нього у найбільш активної частини населення та зробило вразливим до інформаціних вкидів і маніпуляцій.

7. Мова ненависті порохоботів

“А що вони, писаки, можуть? Гавкати за гроші, писати про распятих мальчіків, лити воду на млин рузької пропаганди – ось що в їхніх силах. А бути совістю влади і просвітленням для охлосу – так це ж не оплачується”, – такими й подібними дописами відповідають на критику Порошенка дивні акаунти у ФБ. “Журналізди”, “журношлюхи”, “хробацьке”, “медіабляді”, – такі слова пропорошенківські (судячи з їхнього контенту) акаунти використовують для нагнітання ненависті до журналістів. Ми скоро опублікуємо окреме дослідження на цю тему.

Ми почали цю статтю з крити української журналістики. Але мова ненависті – не той засіб, який вирішить проблему. Навпаки, перехід на особисті образи тільки її загострює. Так само як розслідувачі мусять шукати більше фактів, аби довести свої припущення, – критики журналістів мають аргументовано, спокійно і чемно вказувати на недоліки матеріалів.

Ясно, що соцмережі – це не інститут благородних дівиць, навпаки, ненависть зашкалює. Але якщо люди Порошенка чи хтось із його оточення наймають PR-компанію для рятуванню рейтингу, то підрядників варто поставити в рамки.

Україна воює, і часто критика нагадує ворожу дезінформацію, але таке припущення не є виправданням. Потрібно завжди діяти морально і відповідально. Нагнітання ненависті шкодить і суспільству, і, як показали вибори – самому Порошенку. “Небо ставиться до всіх однаково, але сприяє справедливим”, – учив Лао-цзи.

Коли Ганді судили, він, критикуючи політику Британії, дуже чемно і приязно ставився до виконавців. Вважав, що люди можуть бути заручниками обставин, власного нерозуміння тощо. Це був тонкий політчний розрахунок: будуючи людські стосунки й уникаючи персональних образ, він розраховував схилити чиновників на свій бік. Порошенко (чи хтось в його інтересах) діяв з точністю до навпаки.

Переграти Росію та медіаконгломерат Коломойського, працюючи так само, як вони, неможливо вприниципі. Варто діяти по-іншому: говорити чесно та розвінчувати маніпуляції, й усі сили, засоби та гроші спрямовувати на те, щоб твої слова й аргументи почули. Мова ворожнечі тільки створює інформаційний шум і пригнічує розум, в той час як сила Порошенка була лише в раціональності.

Що в підсумку?

Спрацювала професійна й людська солідарність: частина журналістів і активістів, котрим близькі державотворчі дії Порошенка, стали його ворогами.

8. Штаб Порошенка

Один знайомий політтехнолог якось жартував, що вони, тобто політтехнологи, ні на що не впливають: якщо йде карта, то йде і без них, якщо насувається провал, то його не відвернеш.

Але штаб Порошенка провал тільки наближав. Виборчої кампанії фактично не було. Гасло «Армія Мова Віра» – абсолютно правильне, правильними були й ТБ-ролики та борди з Путіним. Але це лише один елемент кампанії. Навіть у розпал боротьби ні штаб, ні сам Порошенко не реагували на виклики дня. Вони мовчали.

А якщо Порошенко щось і казав, то пізно й так, що його мало хто чув у вирі нових скандалів. «Штаб має знати, з якими заголовками вийде завтрашня преса», – вчили американці в далеку доцифрову добу працівників апарату Народного Руху України часів Чорновола. Штаб Порошенка не тільки не знав про те, що скажуть про нього завтра, – він не чув, що сказали вчора.

Дивно, але ніхто не спробував розповісти українцям, яких колосальних реформ вдалося досягти і як це було важко, як разом над ними працювали громадськість і влада.

Ми публікували список із 21 досягнення за п’ять років після Майдану. А якщо детально розбирати кожну галузь економіки та сферу громадського житя, то можна скласти список на сто чи й двісті пунктів. Проте, виборці про ці досягнення не знали. Порошенко та його штаб сховалися за формалізмом: “Говоримо тільки про те, за що відповідає Президент”. Але Блок Петра Порошенка сформував коаліцію й привів до влади свій уряд – навіть два уряди. В кожного були і є свої успіхи й провали, і не варто було від них ховатися.

Порошенка підтримали практично всі інтелектуали і багато культурних діячів, а хто про це знав? Робота з регіональними ЗМІ теж не велася, агітатори в одних місцевостях, а в інших – люди не отримали жодної порошенківської газети.

Реклама в соцмережах у Зеленського була на порядок ефективнішою. Зеленський набирав більше, ніж йому давали соцопитування. Це означає, що він зумів мобілізувати своїх виборців у день виборів. Мобілізація в день виборів мало стати сильно стороною Порошенка, а виявилося навпаки.

Що в підсумку?

Виборча кампанія йшла самоплином. Навіть штабісти Зеленського дивуються, чому українцям не показали всі сильні строни Порошенка. “Багато хто міг би дізнатися про нього (Порошенка) багато цікавого протягом виборчої кампанії і полюбити його заново", – говорить в інтерв'ю виданню Ліга.net Михайло Федоров, куратор діджитал-кампанії Зеленського.

9. Ціна на газ і західні союзники

Близько половини україніців чекає від новго президента зниження ціни на газ. З цього можна зробити висновок, що ця ціна стала ключовим фактором для тих, хто мало розбирається в політиці. Газ має бути дорогим, це стимулює економіку працювати ефекивно. Але з боку МВФ вимагати підвищення ціни напередодні виборів – а останнє підвищення відбулося восени 2018 – це постріл у спину тодішній владі, крок ризикований і нерозумний, бо період політичної невизначеності може закіничитися тим, що Україна або не платитиме боргів, або набере їх ще більше. Навіть сицилійська мафія, коли підопічний бізнес стикається з проблемами, йде на поступки. Не з гуманності. А щоб зберегти курку, яка несе золоті яйця.

Теоретично ми мали б написати іншу статтю про те, які фактори сприяли Зеленському, але її не буде. Бо при описаній диспозиції кожен, хто потрапляв у другий тур, автоматично вигравав. Просто Зеленському пощастило – або навпаки, бо тепер з більшістю описаних проблем стикнеться й він.

Що з цим усім робити Порошенку?

Другий тур перетворив Порошенка на трибуна, який опирається в першу чергу на своїх прихильників. Цей напрямок і потрібно розвивати.

Досі весь політичний істеблішмент перед виборами мислив категорією «проектів». Створили «проект», найняли політтехнологів, придумали красиву назву, запустили рекламу, найняли агітаторів, пройшли в Раду, перед новими виборами створили новий проект.

Така стандартна схема. В ній криється суть проблем першого терміну Порошенка, про які ми писали вище:

1. Немає кадрів – катастрофічно немає ніде, і взяти їх нізвідки.

Починається залучення до ближнього кола своїх бізнес-партнерів, друзів і друзів друзів. І це логічно, бо на відповідальних посадах мають бути люди, яким довіряєш. Опираєшся на місцевих і галузевих феодалів, купуєш їхню лояльність і підтримку деяких реформ в обмін на недоторканність.

2. Про те, що ти робиш, ніхто не знає.

Немає центру, який пояснює смисл політики. Прес-служби Президнта і Мінстеця недостатньо. Потрібна неурядова організація, котру не можуть звинуватити у використанні держресурсу для піару політика. Можна створити свій канал, але це дорого й малоефективно у морі інших каналів. Можна спробувати "віджати" канал у когось іншого чи з ним домовитися. Але "віджати" – це скандали, а домовленості порушуються. Та й контролювати канал – це мало, потрібно розуміти, що сказати людям, які проблеми їх хвилюють.

3. Зазнаєшся і не розумієш прагнень та настроїв людей.

Коли в США вибори виграє кандидат від Республіканської або Демократичної партії, в нього цих проблем немає. Партія має великий кадровий потенціал – це й працівники партійного апарату, і високопоставлені чиновники, які вже колись працювали на посадах та після відставки залишилися в партії. В нас ці люди кудись зникають. Не треба домовлятися з трухановими, коли в тебе є сильна партійна структура.

Партія може мати агітаціно-інформацний відділ, який не обмежений державними й організаційними рамками, як різні прес-служби в органах влади. Партія зможе виробляти інформаційну стратегію, й уже не доведеться наймати різних пройдисвітів від піару для гасіння репутаційних пожеж.

Рядові члени партії ідейно за тебе, вони не бездумно відроблятимуть години, вони розбиратимуться в політиці і пояснюватимуть її нюанси іншим. Їх просто треба постійно інформувати про те, що відбувається, давати партійну інтерпретацію подій і заяв опонентів.

Але є декілька ключових умов:

1. Реальна партійна демократія

Партія, яку збирається створити Порошенко, має бути «жива» – тобто, з реальними членами, реальною внутрішньопартійною демократією. Порошенко має створити таку партію, яка одного дня скаже так, як консерватори колись сказали Тетчер: “Дякуємо, але тепер нашим лідером буде інший”. І це сприймется не як переворот, а як можливість для партії взяти більше голосів, а попередньому лідеру – допомагати їй своїм досвідом.

2. Самостійність в агітаційній роботі парторгнізацій

Порошенко звик все контролювати. Йому треба відмовтися від цієї риси й довіритися своїм прихильникам. Дати партійним організаціям максимум самостійності. Щоправда, є ризик, що партійні структури рейдернуть або місцеві князьки, або ворожі агенти. Тут варто продумувати запобіжники, але надмірна централізація вбиває всю енергію.

3. Диверсифікація фінансування

Спочатку буде важко, бо всі звикли, що Порошенка багатий Буратіно і має плати за все. Та згодом вийде налагодити фінасуваня з мінімальними вливаннями від Порошенка. Це питання партійної демократії – а яка може бути демократія, якщо за все платять Порошенко, Кононенко і Грановський?

Тому батьки-засновники нової партії мають чітко і жорстко, як у бізнес-плані, прописати графік відмови від грошей свого лідера і його оточення. На всякий випадок нагадаю, що продаж місць у списку чи висування по мажоритарці від імені партії – теж не варіант. Це вбиває довіру, нищить волонтерство, і зрештою нічого довговічного з таким фінансуванням не вийде.

Якщо Порошенко дотримається цих трьох умов, то нова партія стане однією з сил, яка утримуватиме українську державу під час різних бурь і потрясінь. Навіть коли перебуватиме в опозиції. Бо коли тобі протистоїть чисельна й організована сила, а не черговий передвиборчий проект – це стимулює владу працювати конструктивно.

Всі умови створення справжньої партії зараз є, їх треба правильно використати.

Після обрання Ющенка теж вирував величезний підйом, прихильники масово записувалися в партію «Наша Україна». Але не тільки прості люди. Шахраї, бізнесмени й місцеві феодали теж квапилися туди вступити. В моєму рідному місті до партії приєднався власник базару, записав у члени всіх торговців і мав більшість на конференції. Згодом він став нардепом і розширив свій бізнес. Чим закінчила «Наша Україна», відомо всім.

Порошенко чимало зробив. Він може зробити і справжню партію, яка стане чимось більшим, ніж просто черговий проект для здобуття посади.

вибори-19 порошенко суспільство політика