Справжній Голобородько. Тезка «Слуги народу» письменник Василь працював на шахті, поневірявся в радянський час і зараз мешкає у розвалюсі

У них нема нічого спільного, окрім імені й прізвища. Так каже один із них – той, хто народився першим. Він мешкає дещо осторонь у будиночку на горі й пише наукову роботу про українські народні казки. Іноді на екрані бачить свого тезку, персонажа телесеріалу – вчителя історії, який одного дня стає президентом. Актор, який його зіграв, невдовзі буде президентом у реальності.

Переселення

Голобородько досі за звичкою не розкладає диван перед сном: «Я тут тимчасово». Тимчасово – це п’ять років, хоч пан Василь сподівався місяць-другий перечекати війну. Постіль на дивані заштопана.

Василь Голобородько у своєму помешканні

Був липень 2014-го, син поета Євген із дружиною на той час уже виїхали з квартири в Луганську, де мешкав і Василь. Сам він думав: усе ще обійдеться. Але не обходилося – місто розривали снаряди. У спальні поета стояв комп’ютер, увімкнений телевізор. Заходити в кімнату Голобородько побоювався, «щоб склом від вибухової хвилі не зарубало» – дивився новини з дверного отвору в коридорі. Панові Василеві подзвонили з секретаріату Спілки письменників і порадили, що краще поїхати. Потягом «Київ-Луганськ» прибув син і забрав тата.

36-річний Євген, учитель історії за фахом, перебрався до Києва, влаштувався менеджером із продажів. Його помешкання – кімната у трикімнатній квартирі на Троєщині, де живе разом із дружиною. Жити там ще й панові Василеві тіснувато.

Так пан Василь опинився в одному з помешкань на території будинку творчості письменників в Ірпені. Будинок перейшов теперішнім учасникам Спілки письменників у спадок від радянської літературної еліти. Свого часу тут відпочивали Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра. Купалися в озері неподалік, плавали на човнах, ловили рибу, співали. Держава оплачувала перебування тих, хто жив тут постійно. Теперішнє життя вже не таке безтурботне, переорієнтоване на ринкову економіку – частину приміщень Спілка здає в оренду, скажімо, їдальні під весілля.

В одному з приміщень оселився Василь Голобородько, в його розпорядженні – крило будинку. Передпокій, розділений санвузол. У душову кімнату страшно заходити: відколоті від фундаменту шматки цементу можуть будь-якої миті розвалитися далі. Тому письменник ставить тазик на стільчику у кухні й миється над ним. Поіржавлений туалет схилився на бік.

У 2014-му, щойно оселившись, Голобородько показав цей свій побут тележурналістам. Керівник Спілки, згадує письменник, тоді розгнівався: мовляв, не годиться виносити сміття з хати. Але ремонтувати нічого не став. Голобородько вважає, Спілці зараз це невигідно, а коли він з’їде, помешкання упорядкують і зможуть здавати в оренду.

Далі – тісна спальня, що править і за кабінет. Шафка з книжками і телевізором, який після відходу аналогового телебачення припадає пилюкою. Тумбочка з ноутбуком, стоси «Літературної України» у відсіках.

Тимчасове помешкання Голобородька, яке стало постійним

Щоранку пан Василь береться до роботи. Вже 18 років поміж віршами він пише наукове дослідження про семантику українських народних казок – 200 сторінок 12-м шрифтом.

Перед обідом прогулюється парком, доходить до озера, дивиться, чи плюскочеться риба в воді, повертається назад, ще може посидіти в парку на лавці, якщо сонце. Гуляти пану Василю корисно – після того, як торік улітку захворів і переніс операцію (заблокувалася судина), лікарі приписали дієту і прогулянки. Хоч і ходити далеко важко – пан Василь накульгує, спираючись на ціпок. Рідко коли він залишає межі будинку творчості.

Ось так собі жив пан Василь, писав, аж поки не дізнався про свого тезку з телеекрану.

Політика

Тепер, окрім казок, потрібен час ще на фейсбук. Додати друзів, почитати коментарі під своїми постами, видалити тих, із ким не згідний. Перед виборами письменник закликав проголосувати за Порошенка («не за здобутки, а за напрямки: ЄС, НАТО»). Та великої користі сам у тому не вбачав: все одно в його оточенні всі однодумці.

На перший тур виборів письменник Голобородько не ходив. А коли побачив результати, вирішив удруге не легковажити. «Одного разу політика вже вигнала мене з дому – не можу казати, що це мене не стосується».

Власне, саме під час виборів заговорили і про письменника Василя Голобородька. Оксана Забужко в ефірі політичної передачі «Свобода слова» розповіла телеаудиторії про поета, який, за мірками країни, відомий куди менше, ніж його тезка – головний герой серіалу «Слуга народу» Василь Голобородько (його зіграв Володимир Зеленський).

Той ефір письменник Голобородько називає найбільшим подарунком собі на день народження – 7 квітня йому виповнилося 74 роки. Відтоді до пана Василя побільшало уваги журналістів: дзвонять і питають, чи є в нього якась схожість із персонажем серіалу.

Для Голобородька очевидно, що жодної. Ба більше – не такі вони вже й тезки. Бо він Василь Голобородько, а той – на російський манір «Васілій Галабародька».

«Я належу до іншого світу – а вони позичили моє прізвище, щоб залучити його в сферу русского мира. Серіал примітивний, але людям таке подобається. Там прості рішення: взяти автомати, зайти в Верховну Раду і розстріляти.

Зеленський ворожий до української культури. Його успіх – у телевізорі, а в гуморі переважає не витончений підхід, а звичайне хамство. Коли після радянського режиму люди вирвалися на свободу, не знали, як реагувати на неї – і сприйняли її як хамство. Зеленський у своєму гуморі грубіянив – і це миналося йому безкарно. Такі жарти відгукнулися людям, бо впізнавали в персонажі себе».

Василь Голобородько з екрану справді не схожий на реального. У пілотній серії постає таким собі інфантильним чоловіком, який у віці, що вже дозволяє бути президентом, мешкає з батьками, й збираючись зранку на роботу в школу, шукає, хто б із родини попрасував йому сорочку.

Книжкова шафа письменника

Проте після бурхливого (хоча й популістського) виступу, який потрапляє на ютуб і набирає мільйони переглядів, той отримує відповідальність керувати країною. Його оточують помічники, гасять йому банківський кредит, розкривають перед ним валізку з дорогими наручними годинниками на вибір.

У Василя Голобородька єдиний безпосередній зв'язок із президентством – хіба те, що він отримує президентську стипендію як письменник. «2246 гривні», – щомісяця приходить йому повідомлення з банку. Приблизно ж стільки нараховують пенсії – за всі роки загального стажу та чотири роки підземного, за роботу в шахті.

Більше 74-річному письменнику заробити ніде. Тужить за часами товстих літературних часописів. Видає поетичну збірку у видавництві в Полтаві – власним коштом, із синовою допомогою, тиражем 50 примірників, щоб «роздати по інституціях, бо кому воно ще треба».

Так і живе пан Василь – трохи відсторонено, але з увагою до всього, що відбувається навколо. Що б він не робив, каже, а щодня чекає, коли вже зможе повернутися додому в Луганськ. Там у нього вперше за довгі роки з’явився дім.

Під забороною

Біографія Василя Голобородька – це історія людини, яка все життя шукає собі прихистку. Він ріс у селі Андріанополі в Луганській (тоді Ворошиловградській) області. У початкових класах почав «видавати» газету «Турист» для дітей із їхнього кутка – на аркуші зі шкільного зошита, з малюнками та віршами, за зразком піонерської «Зірки».

«Довго я не насмілювався писати вірші. Думав собі: навряд чи зможу триматися на рівні Тичини, Малишка, Бажана – тих, кого ми читали зі шкільних підручників. Але старший брат Андрій приїздив додому з училища, ми з ним вправлялися, хто напише кращий вірш. Так у мене виховалося більш демократичне ставлення до писання».

Але читачі довго не бачили тих поезій. Спершу, у 1967 році, Василь вступив на філологічний факультет Київського інституту. Відрахували за те, що начебто не виконував комсомольські доручення. Та насправді, каже Василь, річ у тому, що знався з невгодними (знав Стуса, Параджанова, Вінграновського). Серед студентів Голобородько поширював працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». За рік поновився в Донецьку, але й там не закінчив навчання. Вищу освіту Голобородько отримав уже в 2001 році, в Луганському педінституті.

У січні 1968 році готувалася до друку збірка віршів «Летюче віконце» Голобородька у видавництві «Молодь». Коректори її вже вичитали, відправили автору гонорар. Аж тут приїхав до Василя чоловік із Києва, розмовляв українською. Мовчки поклав перед письменником портрет Грушевського – чекав, як зреагує. Василь мовчав. Тоді вийняв якусь самвидавну книжку: «Покажи Дзюбі, що він на це скаже». Той чоловік був із КДБ, пропонував допомогти вступити в сільгоспінститут. Та, ні на чому не зійшовшись, розійшлися. Не встиг Василь повернутися додому, як уже його чекала телеграма – просили приїхати в видавництво.

У видавництві Василь почув від редактора, що вірші його песимістичні, що будуть кепським прикладом для молоді, та й сам письменник – для молоді поганий приклад. Насправді йшлося про інше. Журналіст Едуард Андрющенко цитує архіви КДБ щодо поета: ««На думку наших джерел, продаж в Україні цієї антології може сприяти інспірації націоналістичних настроїв серед окремих літераторів».

Так через відмову співпрацювати з КДБ Василь опинився під забороною.

Книжку його видали двома роками пізніше, в американському Балтиморі у – на той час – діаспорному видавництві «Смолоскип». До українського читача Голобородько повернувся з початком перебудови у 1988 році. Між тим письменник працював на шахті в рідному селі, у будівельних загонах у Владивостоці.

Спальня править Голобородьку і за кабінет

Так він ставав тим письменником, яких колись читав у школі. Спершу Голобородька почали вивчати у програмі львівські школярі. Коли в 1990 році В’ячеслав Чорновіл став очолювати Львівську обласну раду, його соратниця Ірина Калинець, тодішня начальниця управління освіти, запровадила у міських школах вивчення творчості дисидентів. Тепер Голобородька вивчають і школярі, і студенти по Україні.

У 1994 році Василь Голобородько став лауреатом Шевченківської премії. Його перекладали понад десятьма мовами, та весь цей час письменник разом із сином жив то у сімейному гуртожитку, лишаючи ключі від помешкання коменданту, то в рідному селі. Дружина померла від саркоми, старший син Павло загинув в аварії.

З подачі Кучми в 2000 році Голобородько з сином нарешті переселилися у власне помешкання – тодішній президент після прохання письменників зі Спілки розпорядився, щоб місцева вдала виділила лауреату найповажнішої премії двокімнатну квартиру.

Ту саму квартиру, у коридорі якої (без вікон, отже, з більшим захистом) Василь перечікував, поки на вулицях вибухали снаряди. І з якої був змушений поїхати, покинувши найбільше надбання життя – бібліотеку.

У виступі Оксани Забужко, який так втішив Голобородька, письменниця порівнює реального і вигаданого Василя Голобородька. Каже, що справжній мав би шанси стати лауреатом Нобелівської премії. Сам письменник знизує на те плечима: приємно, коли хтось так вважає, але стверджувати подібне самому було б щонайменше нескромно.

Є ще один тезка-кіноперсонаж, із яким би поет волів більшого порівняння, ніж із героєм Зеленського. Це Сергій Голобородько з фільму «Райські птахи» Романа Балаяна. За сюжетом, герой – молодий київський письменник із «забороненим» романом. Інакодумець, він живе під пильним оком радянської влади, хоч уже 80-ті роки. Переживає спробу самогубства, еміграцію. Та про цього Голобородька більшість знає ще менше, ніж про справжнього.

література голобородько зеленський