Страсті Партріарха. Владні амбіції Філарета шкодять Православній церкві України
Під час створення Православної церкви України на Соборі, котрий проходив за закритими дверима, весь час був присутній Президент Петро Порошенко. Під Софією, де відбувалося зібрання, мітингували прихильники автокефалії. Вони дуже хвилювалися, щоб різні церковні лідери не розсварилися. Тоді спільними зусиллями Президента, народу й учасників Собору все пройшло гладко. Та згодом почесний Патріарх Філарет почав давати дивні інтерв’ю і натякати, що він як би й не зовсім почесний. А останніми днями розіслав лист єпископам із запрошенням на братську бесіду. ЗМІ почали писати, що там має відбутися обговорення ідеї відновлення розпущеної УПЦ КП. ТЕКСТИ розбиралися, що відбувається в новій українській церкві.
Автор: Юрій Чорноморець
Православна Церква України створена 15 грудня 2018 року на Об’єднавчому соборі в Софії Київській та визнана Константинопольським патріархатом як помісна автокефальна церква для України. Під час цих процесів очікувалося на швидке визнання з боку інших 14-ти помісних православних церков світу. Однак дуже швидко стало ясно, що навіть Критська та Еладська Церкви мають певні застереження. Головною причиною зволікання стали відомості про те, що патріарх Філарет незадоволений власним наступником, невдоволений позицією архієреїв ПЦУ в цілому та веде себе явно деструктивно.
В інтерв’ю почесного патріарха проскакували лише окремі нотки невдоволення, коли він відмовлявся характеризувати митрополита Епіфанія, розмірковував про необхідність часткового повернення до норм статуту УПЦ КП, говорив про власне патріаршество як щось реальне, а не символічне. Чутки про деструктивні кроки патріарха Філарета ширилися українським церковним середовищем, і це стало однією з причин зниження динаміки переходів до ПЦУ. Багато священників УПЦ МП резонно розмірковували: куди переходити, якщо сам статус ПЦУ до кінця не визначений та існують ризики дестабілізації цієї юрисдикції?
В цілому, ідея патріарха Філарета полягає у тому, що ПЦУ переважно складається з парафій колишньої УПЦ КП, а тому вона і є оновленою УПЦ КП. З точки зору юридичної та канонічної це – не так. ПЦУ є новоствореним релігійним об’єднанням, яке успадкувало структурні частини та громади УПЦ КП, УАПЦ та частини УПЦ МП. Також ПЦУ претендує на те, щоб бути єдиною канонічною церквою для України, тоді як УПЦ МП з точки зору канонів – не більше, ніж парафії РПЦ на території України, які мали б приєднатися до ПЦУ.
Також ідея патріарха Філарета у тому, що він як почесний патріарх є фактичним головою ПЦУ. Це – не так. ПЦУ має свого предстоятеля, митрополита Епіфанія, і саме йому був вручений Томос. Разом із ним, як перший член синоду, патріарх Філарет мав давно співслужити. Але наголос на власному патріаршестві та першому місці на літургії унеможливлює таке співслужіння.
Якби митрополит Епіфаній поступився власним предстоятельством на літургії на користь патріарха Філарета, то про визнання з боку помісних православних церков можна було б забути. Якби патріарх Філарет співслужив би на інтронізації чи пізніше – визнання з боку кількох церков (від двох до шести) вже стало б дійсністю.
В цілому, лінія поведінки патріарха Філарета незрозуміла для помісних православних церков. Він сам висував митрополита Епіфанія, наголошував на необхідності його обрання, затягував процес скликання Собору заради того, щоб якнайменше єпископів від УПЦ МП прийшло на Собор. Треба підкреслити, що якби об’єднавчий Собор відбувся відразу після канонічної реабілітації патріарха Філарета і митрополита Макарія, яка мала місце 11 жовтня 2018 року, то тоді представництво від УПЦ МП було б значно більшим.
Почесний Патріарх Філарет має шанс увійти в історію як видатна особистість. Для цього йому потрібно змиритися зі своїми амбіціями і не претендувати на владу. В іншому випадку його запам'ятають у дуже негативному контексті
Предстоятелем тоді було б скоріше за все обрано митрополита Симеона. А оскільки цей митрополит має канонічні свячення, то процес визнання був би справою кількох місяців, а не затягувався б надовго.
Патріарх Філарет тягнув із скликання Собору, змушував діяти Константинопольського патріарха, хоча той спочатку розраховував на самостійні дії українських єпископів. Так чи інакше, але патріарх Філарет отримав у результаті великої інтриганської кампанії того предстоятеля, якого він бажав. І все одно зразу ж виявився повністю ним незадоволеним.
Та причин для цього не було і немає. Як Предстоятель, митрополит Епіфаній діяв виключно колегіально. Більше того, він повністю погодився з усіма пропозиціями патріарха Філарета щодо складу Синоду ПЦУ, хоча звучали інші пропозиції – частіше збирати Архієрейський собор, ніж Синод, виключити з Синоду митрополита Михаїла, який зняв свою кандидатуру під час обрання предстоятеля під тиском Філарета і мав би бути в Синоді тощо.
Патріарх Філарет шукав приводів та причин для конфліктів, починаючи з побутових та закінчуючи фінансовими. І коли конфлікту не виходило, вирішив діяти через скликання на нараду архієреїв заради відновлення Київського патріархату.
Ясно, що у патріарха Філарета немає більшості ні в Помісному соборі (церковний з’їзд, у якому беруть участь і миряни, і прості священики, і монахи – вищий орган керівництва Церкви), ні в Архієрейському соборі. Очевидно, що його плани – це разом із кількома архієреями або відновлювати УПЦ КП, або шантажувати таким відновленням.
В цілому, зазначені проблеми вже самі по собі дискредитують Україну як державу та українців як націю, демонструючи нашу нездатність до раціональної поведінки протягом хоч якогось значимого періоду часу.
Залишається чекати на те, що патріарх Філарет задовольниться «молитовним спілкуванням», на яке запрошує єпископів, та не буде знищувати власне дітище. На жаль, очікувати таких милостей від цієї видатної особи вже стало долею єпископату та політикуму України.
УПЦ МП, знаючи характер патріарха Філарета, категорично відмовляється від перемовин із ПЦУ. І не лише через те, що митрополит Онуфрій на початку вересня 2014 року вирішив відкинути курс митрополита Володимира та лягти під Москву. При цьому, сьогодні цілий ряд помісних православних церков пропонують УПЦ МП та ПЦУ посередництво у перемовинах заради становлення єдиної автокефальної церкви.
Поміркуймо над питанням – що було б, якби патріарх Філарет відійшов від справ та зайняв позицію радника, а не претендував на керівництво?
По-перше, за моїми оцінками, сьогодні до ПЦУ вже приєдналися не 500, а 3000 парафій із УПЦ МП. По-друге, почався би перехід архієреїв УПЦ МП. По-третє, вже близько 6 помісних православних церков визнали б ПЦУ. І відповідно, перемовини у світовому православ’ї та в самій Україні щодо майбутнього українського православ’я відбувалися б за зовсім інших стартових умов.
Так чи інакше, але ПЦУ має потенціал вийти на інтенсивніші темпи власного якісного і кількісного розвитку. Для цього є ціла низка причин:
По-перше, здібне керівництво ПЦУ, яке робить все можливе й неможливе в сьогоднішніх умовах для розвитку церкви, її визнання, її авторитету в суспільстві. Зокрема, суспільство не має жодних зауважень до фігури Предстоятеля Епіфанія. Народ встиг побачити те, що знали до цього лише в церковному середовищі: митрополит Епіфаній є прогресивним та працьовитим православним ієрархом, за якого ніколи не соромно у будь-якій ситуації.
По-друге, єпископат ПЦУ та священство продемонстрували власну єдність. В цілому, процес поєднання на місцях пройшов без жодних серйозних проблем навіть там, де їх очікували як невідворотних. За це треба особливо бути вдячними архієреям УАПЦ, які показали себе з найкращого боку, чим приємно здивували як українських експертів, так і світове православ’я. Єпископи ПЦУ будь якої миті готові збиратися, мати загальні дискусії.
Причина того, що замість Архієрейського собору (збори усіх єпископів) працює лише Синод (орган управління Церквою, який складається з 12 єпископів) була в одному – в небажанні дратувати патріарха Філарета. Тепер, після виходу наявних непорозумінь в публічний простір, слід очікувати того, що Архієрейський собор стане збиратися регулярно заради формального та неформального спілкування.
Отже, в цілому ПЦУ має певні внутрішні проблеми, які зараз із стадії непублічної переходять до публічної. Об’єктивних підстав для цих проблем не існує, оскільки єдність ПЦУ є фактом доконаним, власної значної партії в єпископаті у патріарха Філарета на сьогодні немає, а люди авантюрного складу характеру, які його підбурюють до деструктивних дій, ще будуть розкаюватися у власних вчинках.
Та примирення між різними лідерами ПЦУ неможливо досягнути винятково за рахунок зусиль самої церкви, її архієреїв. Потрібні зусилля всіх, хто в 2018-му допомогав досягти єдності та отримати Томос. У нас є держава, такими кризами вона мала б перейматися в першу чергу, бо кожний подібний інцидент – це болісний удар по авторитету України на міжнародній арені. Логічно, щоб новообраний Президент Зеленський підхопив естафету у свого попередника і допомагав ПЦУ утримувати єдність.
