Фільм про нас. Cеріал «Чорнобиль» показує вади радянської системи, дотепер вкорінені в Україні
Серіал має найбільший рейтинг серед усіх інших. І цілком справедливо. Він глибоко і точно показує суть радянської системи, її брехливість, гнилизну, зневагу до життя людини і наіть атмосферу інтелектуальної задухи доперебудовних часів. Його хвалять на Заході, але в нас він має ще й інший вимір перегляду. Дивлячись на бездарних радянських керівників, кожен може у них упізнати свого начальника-самодура. Завдяки цьому серіалу ми знову усвідомлюємо – і цього разу напрочуд яскраво – що нікуди не втекли від радянського минулого. Тож, попри політичні зміни й смартфон у кишені, діємо і приймаємо рішення, як радянські люди.
Автор: Костянтин Воздвиженський
«Влада погано комунікує з суспільством», – чуємо ми сьогодні. У цього явища багато причин, і одна з них криється у Чорнобильській трагедії. Аварію, причини й наслідки якої попервах погано розуміли навіть у Кремлі, усіляко приховували, применшували. Власне, для СРСР це було «доброю традицією». ЧАЕС не була першою техногенною катастрофою (варто задати хоча б Киштимську аварію на Уралі 1957-го).
Однак масштаб та інформаційний ефект Чорнобиля – нечуваний. Відтоді серед українців залишилася помітна травма: коли трапляється щось надзвичайне, влада вочевидь брехатиме і викривлятиме інформацію. Тому в нашому соціумі є дуже велике поле для чуток і маніпуляцій.
Вже в добу соцмереж нерідко з’являються фейкові повідомлення в стилі «чоловік моєї подруги працює пожежником у Чорнобильські зоні, і він сказав»… – а далі йдуть різні варіації жахалок. Це «заходить» і через 30 років після вибуху на АЕС, бо надто вже цинічною була брехня тоді.
«Брехатимуть і далі», – впевнені мільйони наших громадян і сьогодні.
В незалежній Україні немає тотальної цензури, всемогутнього КГБ, імперських амбіцій. Однак чиновникам під час надзвичайних ситуацій доводиться докладати чимало зусиль, щоб викликати бодай якусь довіру до себе. Порівняно недавня історія: 2007-го року біля села Ожидів на Львівщині перекинулися цистерни з фосфором. Генерал Олександр Кузьмук, який був на той час віце-прем’єром, приїхав на місце подій і, щоб заспокоїти місцевих мешканців, скуштував огірок з городу місцевої мешканки.
На перший погляд, типова «ляшковщина». Але й пережиток Чорнобиля також. В однойменному серіалі є промовиста сцена, коли шахтар кидає на стіл перед московськими чиновниками респіратор зі словами: «Якби вони(респіратори) допомагали, ви б самі носили їх, не знімаючи».
Чорнобильська брехня породила недовіру, коли представники влади змушені переконувати людей власним емпіричним прикладом чи бодай персональною присутністю. Торік було масове отруєння дітей в Черкасах, Володимир Гройсман особисто літав їх провідати. Люди молодшого покоління висміяли це у численних фотожабах. А для покоління, яке пережило Чорнобиль, особиста присутність очільника уряду стала переконливим спростуванням неймовірних чуток про екологічну ситуацію в місті.
В серіалі доволі промовисто показано ієрархію радянського чиновництва: дрібні місцеві функціонери прагнуть обдурити столичних «шишок», уникнути відповідальності, зіграти на некомпетентності високих гостей. Коли прип’ятські можновладці зустрічають Бориса Щербину, то впевнені, що зуміють навіщати локшини на вуха цьому кремлівському партійному бонзі.
Їхньому здивуванню немає меж, коли «товариш із ЦК» демонструє їм знання з атомної енергетики. Так нерідко буває й з українськими чиновниками: візитерам із Києва прагнуть продемонструвати показуху, не пускати «далі фасаду», заколисувати їхню увагу, замість ділової розмови перевести візит у банкет і п’янку. Усі ці радянські прихвати можна помітити ледь не в кожній поїздці президента чи прем’єра регіонами.
Якщо демократизація, яка розпочалася з часів горбачовської перебудови, змусила політиків бути більш публічними, то «червоних директорів» ця вимога часу зовсім не торкнулася. Чимало нинішніх керівників підприємств – індустріальних монстрів часів СРСР – у своїй поведінці нагадують героя серіалу «Чорнобиль» Анатолія Дятлова, інженера ЧАЕС.
Зухвалий, хамовитий, не схильний чути будь-яку думку, окрім власної – такий тип керівників виховували на так званих «закритих» підприємствах: оборонних заводах, атомних станціях тощо. Режим секретності й ласка від влади дозволяли поводитися з підлеглими саме так, як Дятлов. У сучасній Україні чимало таких директорів залишилося у південно-східних регіонах. Усі ці «міцні господарники», які на догоду своїм політичним партнерам з Партії регіонів завжди могли організувати кілька автобусів з робітниками – для Антимайдану чи якоїсь подібної акції.
Великі металургійні, хімічні, машинобудівні підприємства залишаються потенційними «чорнобилями». Не в останню чергу – через керівників старої формації. Про складну екологічну ситуацію в Маріуполі писали дуже багато разів. Але, як не дивно, серед місцевих, особливо працівників ахметовських меткомбінтаів, найпоширенішим є настрій: «Так, викиди вбивають довкілля, але ж ці заводи дають нам роботу – то чи є сенс щось змінювати»? Люди озвучують позицію керівництва, не сміють йти проти неї. Так само, як молоді співробітники ЧАЕС у серіалі.
Кадр з фільму.
Навіть у комерційних фірмах таких некомпетентних самодурів немало. Як свідчать соцопитування конфлікти з керівництвом входить в ТОП-3 причин звільнення звільнення з роботи. Керівники навіть несвідомо копіюють цю радянську модель. По київських редакціях ходить легенда про редактора, який так само кричав і принижував підлеглих, як і Дятлов.
Хамство в розмовах звичне і для першого кабінету країни. Записи директора Кучми всі чули; Ющенко, попри інтелігентний вигляд, дозволяв собі на людях звертатися до незнайомих чиновників на «ти», кричати на них; про Януковича кажуть, що міг і в морду дати (але доказів немає); за свідченнями оточення Порошенка, він теж досить зверхньо і зневажливо міг говорити зі своїми підлеглими та політичними партнерами. Реального Зеленського ми побачили під час першої спроби Радіо «Свобода» взяти в нього інтерв’ю. Потім цей нахабний і зневажливий стиль спілкування перейшов у відеозвернення.
Що там президенти! Подивіться, як говорять вчителі з дітьми у школах чи батьки на дитячих майданчиках. Таких «дятлових» сотні тисяч, і вони передають свою культуру (в розумінні набору навичок спілкування, звичок, світогляду тощо) наступним поколінням.
Мабуть скрізь у світі є люди, які нехтують посадовими інструкціями з безпека. Але в Союзі це увійло в культ. Сцена в останній серії, коли працівник апаратної кричить, що цього робити не можна, але начальник каже "Робіть!" західним глядачем сприймається, мабуть, як виняткове самодурство. Та ми втаємничені і знаємо, що нехтування безпекою загальне правило на наших теренах. Крайнім і абсурдним проявом цього культурного феномену є відмова частини водіїв пристібатися пасками безпеки.
Чорнобиль породив не лише недовіру до чиновників, а й до техніки. Вагома частина серіалу присвячена пошуку причин аварії на ЧАЕС, і одна з них – дефект радянських атомних реакторів. Визнати це перед усім світом, з точки зору радянського керівництва, було неприпустимо – і навіть всередині країни говорити про це є зухвалим злочином.
В українцях відтоді живе переконаність, що будь-яка техніка вітчизняного виробництва – неякісна і небезпечна для життя. З останніх прикладів – міномети «Молот»: чимало фахівців говорить про те, що фатальні вибухи під час стрільб найчастіше трапляються через помилки розрахунків (подвійне заряджання, наприклад). Проте, дуже популярним є настрій «це українські міномети такі неякісні».
Те саме стосується й цивільних сфер життя: австралійці можуть радісно зустрічати українську «Мрію». Українці ж воліють здебільшого не помічати жодних технологічних розробок на Батьківщині: дається взнаки скепсис, народжений в роки перебудов. Частково він породжений об’єктивно вищою якістю багатьох західних товарів, частково – розчаруваннями в радянському «науково-технічному прогресі», який обернувся страхітливою техногенною аварією.
Фільмові інколи закидають: Україна в ньому, мовляв, як справжня колонія, позбавлена суб’єктності. Докір не зовсім справедливий. По-перше, станом на 1986-ий рік УРСР дійсно була позбавлена суб’єктності. По-друге, у фільмі присутня суб’єктність колонії. Один із сильних моментів фільму: діалог солдата й бабці, що не збирається залишати свою оселю та згадує усі трагедії, які пережила Україна в ХХ столітті. У цій бабусі легко вгадати нинішніх мешканців прифронтових сіл на Донбасі, які, хай там що, не збираються покидати свої помешкання. Укоріненість – це те, що не змінюється з роками.
Війна – єдиний порівнюваний з Чорнобилем шок, який Україна пережила у новітній історії. І тоді, і тепер все значною мірою трималося на людях із розвиненим почуттям обов’язку: вчених, військових, добровольцях. Вони можуть входити у конфлікт із владою, не знати реального масштабу загроз, але виконувати свою справу під десантним гаслом «ніхто крім нас». З одним відчутним «але»: примусу в Україні значно менше, і ризикують життям ті, хто морально готовий для цього.
