Уроки поразки-2. Три помилки українських активістів 2014-18 років: хибний діагноз, істерики, слабкі організації
Програш Петра Порошенка на президентських виборах одночасно став політичною поразкою активної «про-західно» налаштованої та нетерпимої до корупції частини суспільства. Зокрема й тих її представників, які щиро вважали, що саме діяльність Порошенка була основною перешкодою на шляху «до Європи». Втім, навряд чи вони бажали приголомшливої перемоги нової політичної сили, яка опирається на «просту людину», заграє з олігархами та не має потреби навіть вдавати, що співпрацює з активістами.
Автор: Петро Буртянський
Відразу після виборів ми публікували статтю Уроки поразки. Щоб врятувати країну, Порошенко віртуозно використовував "договорняки", але не будував інститути держави, які дієвіші Тепер подивимося, яких помилок припустилася активна частина громадян, котра після Революції Гідності часто впливала на стан справ у державі.
73% голосів на користь Володимира Зеленського засвідчили також і реальний вплив «лідерів думки» на електорат. Адже між турами президентських виборів проти нього висловлювалася переважна більшість «публічних «прозахідників», зокрема, й запеклих критиків Порошенка.
Звісно, результат діяльності активістів за своєю природою – результат багатьох індивідуальних рішень, часом цілком протилежних. Втім, можна виділити три типових поширених помилки активістів.
Вони майже довели до маргіналізації, як спільноти, тієї активної частини громадян, котра після Майдану стала хоч і неоформленою, але впливовою політичною силою.
Помилка 1. Неправильний діагноз
Якщо ти не знаєш, де знаходишся, то будь який прокладений маршрут приведе тебе не туди, куди хочеш. Героїзм учасників Майдану, бійців, які захищали Україну від російської агресії, сприймався багатьма активістами як доказ того, що ми гідні жити, як у Європі.
На жаль, жоден героїзм не здатен змінити об’єктивну реальність.
Успадкована примітивізація соціально-економічного укладу, деградація критично важливих для будь якої держави сфер освіти та публічної служби, які тривали десятиліттями, та ще й обтяжені ситуацією військового конфлікту, давали Україні ну дуже небагато шансів на прорив.
Натомість активісти часто розглядали обмежену ефективність державного апарату, збереження багатьох корупційних явищ, політичне виживання одіозних політиків лише як результат злої волі нової влади, а не її обмежених ресурсів – не зважаючи на те, що всі перераховані лиха природні у такій ситуації. Так, пост-майданівська влада була далеко не безгрішною. Але й аж ніяк не всесильною.
Очікування і, відповідно пропозиції багатьох активістів опиралися на досвід значно заможніших країн, які, крім того, не перебували в стані війни. Цілком зрозуміло, що такі пропозиції відхилялися, або їх реалізація приносила лише обмежений результат.
Помилка 2. Безкінечна публічна істерика
Часто схема тиску активістів на владу була наступна: вносимо пропозицію – чиновник до неї не дослухається (причини можуть бути різні – від корупційного інтересу чиновника і до непродуманості пропозицій чи неможливості їх реалізувати) – піднімаємо скандал. Це навіть отримало назву «копнякова демократія».
Публічні гучні звинувачення влади чи інших активістів із відмінною позицією, а також конкурентів за різного роду ресурси в 2014-2018 роках стали постійним тлом політичних подій. При цьому досить часто брак аргументів компенсували гучністю звинувачень.
Звісно, у цей вир взаємопоборювання з радістю «доливала пального» ворожа пропаганда, продукцію якої часто неперебірливо підхоплювали у запалі внутрішньої боротьби. Заточені на гостру негативну емоційну реакцію епітети, на кшталт «режим внутрішньої окупації», «мародери наживаються на війні», «торгівля на крові», «бариги», «доктор смерть» (це про Супрун) не лише слугував меті Кремля – ослабленні легітимності української влади – але й практично унеможливлював конструктивну дискусію з проблемних питань.
Ціна цього для Порошенка, який персоналізував владу, очевидна – колосальний антирейтинг. Але перетворення періодичних скандалів на суть політики стратегічно ослабила й активістів як спільноту.
Насамперед, на війні як на війні – зустрічні звинувачення представників влади чи наближених до них речників теж мали певний ефект. Приміром, хоч за підтримки західних урядів від електронного декларування антикорупційних активістів вдалося відбитися, це була по суті «піррова перемога». Адже для значної частки аудиторії це стало доказом, що цим активістам таки є що приховувати.
Так, звинувачення минулої влади на адресу активістів у «грантоїдстві» чи некомпетентності далеко не завжди були правдивими і не додавали балів минулій владі. Але, за принципом «чи то він украв, чи у нього украли» – сприяли зарахуванню широкими колами населення відомих активістів, зокрема й тих, які швидко піднеслись у буремному 2014, до «старих облич», втомою від яких вдало скористалися технологи Зеленського.
Втім, поразка активістів цим не обмежується. Адже основою їх впливу на інших людей є насамперед репутація. А атмосфера постійних скандалів останніх (та й не лише останніх) років, до формування якої вони також доклалися, призводить девальвації цього «копнякового» засобу. «Гучніше» кричатиме не той, хто правий, а той, хто має кращий доступ до інформаційних ресурсів.
Сміттєва люстрація накрила країну після Революції Гідності. Таким чином активісти намагалися усунути з посад чиновників, яких вважали корумпованими. Подібний наратив з різною ступінню істеричності протримався всі роки правління Порошенка
Помилка 3. Анархія замість мереж – це брак сили
До певної міри активісти були змушені використовувати скандали для нарощування свого впливу. Зіткнувшись із опором своїм ініціативам, вони мусили або їх облишити, або вдаватися до «інформаційної зброї».
Іншого варіанту добитися мети «тут і зараз» вони не мали. Втім, стратегічно це шлях у глухий кут.
Якщо йдеться про вирішення серйозних питань, які зачіпають різні, часто взаємосуперечні інтереси (не корупційні) різних зацікавлених громадян, потрібно створювати великі коаліції з метою об’єднання розпорошених ресурсів. Набуття певної стійкості такими коаліціями, формування більш-менш стабільної мережі, не кажучи вже про створення великої розгалуженої організації, суттєво збільшує арсенал впливу активістів, а відтак і їхню впливовість.
Погоджуюся, легше проголосити створення мережі чи багаточисельної організації, ніж зробити це. Адже така робота потребує інвестицій часу, зусиль, а іноді й грошей вже сьогодні – заради непевного завтра. Ніхто не може дати гарантій, що вкладені ресурси не спробують «приватизувати» у власних цілях недоброчесні учасники мереж чи організацій.
Але без сили, лише з доброю волею «за спиною», важко конкурувати з тими, хто має гроші, клієнтські мережі, легкий доступ до ЗМІ чи власні медіа. Якщо ти «величина», можна примусити владу рахуватися з собою, незалежно від твоїх та її політичних симпатій.
У принципі, соціальні мережі (у їх первинному, а не набутому в цифрову епоху значенні) постають спонтанно, і так само спонтанно ослаблюються та руйнуються. Втім, «отруйна» інформаційна атмосфера, про яку йшлося вище, сприяє саме прискореному руйнуванню накопиченого під час Майдану соціального капіталу.
Звісно, коли справа емоційно «зачіпає» кожного активіста, як із жахливим нападом з кислотою на Катерину Гандзюк, спонтанне об’єднання багатьох представників громадськості стає відносно ефективним. Проте, об’єднання такого типу погано працюють для регулярної копіткої діяльності – приміром, для просування «про-пішохідної» містобудівної політики, чи впровадження продуманої моделі ринку землі.
Що далі
Поразки, якщо вони не остаточні (а є підстави сподіватися, що поразка активної частини українського суспільства на виборах 2019 такою не є), часто корисні. Вони примушують оцінити свої дії та знайти власні помилки, за які пізніше довелося б заплатити ще дорожче.
Аби не розчаровуватись, треба ставити собі реалістичні завдання, й розраховувати на марафон, а не на стометрівку. Створювати можливості та зв’язки. Намагатися, щоб Ваші опоненти залишалися саме опонентами, з якими можливий союз у майбутньому, а не ставали запеклими ворогами, подальша взаємодія з якими неможлива. Накопичувати соціальний капітал та вагу в суспільстві, від якої не могли б просто відмахнутися представники влади, хто б ними не був.
А ще – усвідомити, що українська нація не унікальна, і свої умовні «73%» має кожен народ. Трамп і «Брекзіт» вам на доказ. Активістів, і навіть просто людей, яким не байдуже – завжди меншість у будь якій країні.
Секрет успішної нації включає спроможність активної меншості «інфікувати» більшість власними цінностями та програмами. Без цього Україна рухатиметься низхідною спіраллю зміни одних популістів на інших.
