Фільм «Заборонений» — це нагадування про те, що компроміси з ворогом — поразка

Для не надто обізнаного глядача фільм важливий також і тим, що руйнує міф сучасної російської пропаганди: мовляв, репресії були тільки за Сталіна, а часи Хрущова і Брєжнєва — предмет світлої ностальгії. Коли кияни стояли в чергах за апельсинами, були й ті, хто спалював себе на знак протесту проти вторгнення до Чехословаччини. І з ними радянська влада розправлялася нещадно. Стус — не одинак, він був одним із кола українських дисидентів.

У світі українського кіно скандали — рідкість. І це не дуже добре, бо навколо живого повнокровного національного сінематографа завжди вирують пристрасті. У нас немає культових режисерів, акторів чи актрис, яких сміливо можна назвати секс-символами. Мабуть, іще зарано. Зазвичай вихід вітчизняного фільму — це лагідні рецензії і тиха радість, що, мовляв, наше — та й добре. Прем’єра «Забороненого» трохи збурила пристрасті: надто вже близькою до сучасності є тематика стрічки.

Повідомлення про те, що з фільму «через дзвінок з адміністрації Медведчука» начебто вилучили сцену суду над Стусом — це такий класичний навколокінематографічний скандал, який трапляється, коли кіно в країні є помітним явищем. А сцена суду в «Забороненому» таки є, хоча адвоката (ним на процесі був Віктор Медведчук) за прізвищем в цьому епізоді ніхто не називає. Апологети «зради» і в цьому побачили політичний підступ: мовляв, це ж не просто так. Втім, фільм не про адвоката, призначеного радянською владою. Він про Василя Стуса.

Стрічку зняли не надто знані митці. Сценаристи Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов відомі за фільмом «Позивний Бандерас», режисер Роман Бровко досі знімав мелодрами. Вони з покоління, яке провело в СРСР лише дитинство. Втім, над відтворенням доби вони працювали доволі наполегливо: вмонтували чимало хроніки Києва 1960-х, щоб відтворити атмосферу тогочасного міста, побавилися з ефектом старих кольорових фотографій — вийшло доволі стильно.

У фільмі досить добре відображене богемне життя часів «відлиги»: твісти на танцмайданчиках (до речі, україномовні, про них нині мало хто знає), поетичні вечори, художники-авангардисти, «Тіні забутих предків» Параджанова. Це важливий елемент фільму, адже він створює цілісну картину: навіть в умовах тоталітаризму українська андеграундна культура була потужною та самодостатньою, а не йшла в кільватері російської, якій завжди намагаються приписати «вищість» по відношенню до мистецтва інших союзних республік. На офіційному рівні так і було, в підпіллі ця ієрархія відсутня.

Фільм поділений авторами на три частини. Насправді простіше виділити дві: Київ і табір. Атмосфера столиці передана доволі соковито: у діях міліціонерів та КГБшників по відношенню до митців читається популярне в ті роки прислів’я: за те, за що в Москві і Ленінграді стрижуть нігті, у Києві рубають руки. Режим в колонії завжди суворіший, ніж у метрополії. Те, що російському письменнику можна — українському зась, одразу звинуватять в буржуазному націоналізмі.

Для не надто обізнаного глядача фільм іще важливий тим, що руйнує міф сучасної російської пропаганди: мовляв, репресії були тільки за Сталіна, а часи Хрущова і Брєжнєва — предмет світлої ностальгії. «Заборонений» якраз є ударом по такій ностальгії: коли кияни стояли в чергах за апельсинами, були й ті, хто спалював себе на знак протесту проти вторгнення до Чехословаччини, боролися проти русифікації, шукали правди в Биківнянських лісах. І до них радянська влада була нещадною.

Стус — не одинак, він був одним із кола українських дисидентів.

Втім, у перших двох частинах фільму є й відверто слабкі моменти. Штучні, натягнуті діалоги, немов на сцені райцентрівського будинку культури. Тривалі паузи, пафос навіть в розмовах двох закоханих (Василя Стуса та Валентини Попелюх), надуманий (дається взнаки звичка режисера до мелодрам) любовний трикутник Стус-Попелюх-Горська. В’ячеслав Чорновіл у фільмі — якийсь карикатурний вертлявий чоловічок, пародія на одного з лідерів дисидентського руху.

Митці навіть до міліціонерів звертаються «панове» — таку «буржуазність» міг в ті часи дозволити хіба недобитий більшовиками дворянин, та й то навряд чи.

Попри те, що фільм автобіографічний за жанром, у ньому безслідно зникає ціле десятиліття. Ми не дізнаємося нічого про перший тюремний термін Василя Стуса: потрапляємо з кінця 1960-х одразу на суд у 1980-му. Тож цілий період дисидентської боротьби випадає, його варто б вписати, дещо скоротивши не надто змістовні і затягнуті діалоги на початку фільму. Так само як «підчистити» сучасний сленг із мови людей доби хрущовської відлиги. Слова на кшталт «впарили, підставили» прийшли до нас із бандитського жаргону 90-х. Так само як побажання «гарного дня» — це зовсім сучасна реалія, в СРСР люди надмірною ввічливістю не вирізнялися.

«Табірна» частина у фільмі найсильніша. Тут змінюється склад акторів, і діалоги стають на рівень вищими. Передовсім вони вражають своєю актуальністю. Те, про що говорять Стус і уповноважена КГБ — це не історія, це той самий дискурс, в якому ми живемо донині: яка різниця, якою мовою, та ніхто українську культуру не утискає, треба примиритися — все це ми чуємо й донині.

І спогади поета про русифікацію Донбасу — теж не сива давнина, а, на жаль, і сьогодення. І Пермська «критка» (так в радянській табірній термінології називали так звані криті зони суворого режиму, де ламали політв’язнів і кримінальних авторитетів) — це теж не в минулому. Зовсім недавно ми зустрічали наших бранців, яких звільнили з російських зон, від одних назв яких стає моторошно: Утробіно, Кірово-Чєпєцк, Лабитнангі.

Слабенькими у цій частині є тільки дрібниці: уповноважена КГБ часто ходить у військовій формі, а її носили переважно офіцери військ КГБ (це, як правило, підрозділи спецзв’язку). Чекісти, що боролися з дисидентством, носили цивільний одяг. Дивною є історія гомосексуального зв’язку між начлагом і його підлеглим.

Автори фільму пояснюють це тим, що, мовляв, люди нетрадиційної орієнтації найлегше надавалися до маніпуляцій з боку КГБ. Однак зовсім кумедно звучить фраза коханця начлага: «Поїхали в Америку, там багато таких як ми, там нас зрозуміють». Ці слова прямо в стилі російських агіток про «гейропу». Та й звідки старлєй з уральського табору в 1985-му міг знати про толерантність до геїв в Америці? У «Правді» про це не писали, в училищі внутрішніх військ також не розповідали. Здається, ця лінія — спроба «хайпанути» на популярній нині темі, пошук кон’юнктури для міжнародних фестивалів.

Але там навряд чи оцінять таку подачу. Типовий немолодий начлаг — це служака, що мріє вийти на пенсію, залишити край тайги чи лісотундри, отримати будиночок в Криму й осісти там (це до речі, доволі типове завершення кар’єри старших чинів внутрішньої служби). Якби КГБістка шантажувала майора втратою перспективи стати поважним пенсіонером, що житиме після відставки в курортній зоні, це правдоподібніше, аніж заплутана і не така вже й важлива стосовно головного сюжету лінія про нетрадиційне кохання двох «вертухаїв».

«Заборонений» вийшов дуже вчасно, він є дуже переконливим нагадуванням про те, що компроміси з ворогом — це поразка, що не було світлих періодів в радянській історії, що Донбас — найбільш постраждалий від русифікації регіон і потребує не особливого статусу, а повернення додому в Україну, до самого себе. Втім, є одне «але»: фільм не збирає аншлагів і, судячи з вдігуків у соцмережах, глядацька аудиторія «Забороненого» — це все ті ж, хто тягнув на собі Майдан і війну та розуміє високу ціну здобутої незалежності. Для ширшої аудиторії стрічка залишається непоміченою. Можливо, це вдасться виправити, коли картина потрапить на телебачення, тоді резонанс мав би бути більшим.

стус кгб кіно медведчук рецензія