Життя поруч із хижаками. Як у Карпатах люди конкурують з ведмедями за ягоди та елітні полювання на хижаків (РЕПОРТАЖ)

Побачення з ведмедем

— А ми побачимо ведмедиків? Чи просто поговоримо про них?, — моє наївне запитання керівник напрямку «рідкісні види» ВВФ Богдан Вихор сприйняв із посмішкою. Нашу автівку трясло, наче під час землетрусу: «дорога» у глухих куточках Карпатських гір на Івано-Франківщині — поняття відносне.

— Шанси дуже малі. Бурих ведмедів мало. Ніхто навіть не знає точно, скільки всього їх залишилося в Україні: 300, 500 чи 600, — констатує природоохоронець. — Хоча це і червонокнижний вид, достеменних цифр навіть ми не знаємо. Ведмеді можуть мігрувати на тисячі кілометрів: наприклад, приходять в прикордонний нацпарк на літо, а зимувати йдуть туди, де більш м’який клімат. Тому одного і того ж ведмедя можна умовно вважати лісовим жителем і України, і, наприклад, Румунії або Хорватії.

І справді, навіть досвідчений лісник Мізунського лісництва Вигодського лісгоспу Володимир Данчук бачив здоровенного чорного вуйка (так у Карпатах називають ведмедів) лише один раз у житті — п’ять років тому. З того часу він колекціонує історії зустрічей із ними.

Кожна історія — це свого роду гостросюжетний пригодницький фільм із непередбачуваною розв’язкою. Вийти не ушкодженим після зустрічі з ведмедем вдається лише тому, хто знає, як правильно себе поводити.


«У Людвиківці наш майстер лісу зустрів ведмедицю з двома ведмежатами. Він за три секунди виліз на дерево!, — сміється Володимир. — Але ведмедиця була дуже сердита. До п’ят чоловіка таки дістала — підошву від берців відірвала! А от мій знайомий Коля — молодець. Недавно він побачив ведмедя, і не розгубився: став проти вітру і тихенько знімав вуйка на відео аж 15 хвилин. Потім нам показував — хизувався».

Конкуренція за територію та навіть за їжу між людьми та хижаками загострюється, тому що людина прийшла на територію хижаків. Щоб уникнути неприємних зустрічей, екологи розповідають про співжиття із хижаками у школах, роздають сільрадам плакати з інструкціями — як правильно відпочивати у лісі, щоб не нашкодити диким тваринам.

«Люди масово їдуть в гори за чорницями, які потім продають. І їдуть в ті місця, де ніхто ніколи не збирав, — розповідає Богдан. — А там споконвіків харчувалися ведмеді. І ось тварина приходить на галявинку, де вона могла наїстися чорниць досхочу, а там уже вся ягода зірвана».

Через недоїдання ведмеді стають агресивнішими. Голодний вуйко не набирає достатньо жиру, і не може впасти в сплячку. І тоді по засніжених лісах ходить агресивний «ведмідь-шатун». 

Безтурботні туристи не замислюються над тим, що можуть нашкодити тваринам своєю присутністю. Йдучи в гори, вони беруть з собою колонки і вмикають музику на повну гучність. Це створює стрес для хижаків. У Карпатах кажуть: «Рись живе там, де не чути як півень співає». Тому має розвиватися культура відпочинку.

Всесвітній фонд природи по крихтам збирає дані про кількість хижаків в українських лісах. Природозахисники намагаються відслідкувати, чи здорові ці тварини. Для цього вони збирають у лісі шматочки шерсті та калу, і несуть їх в лабораторію.

Генетичний аналіз допомагає зрозуміти стан здоров’я тварин та визначити їх чисельність. Хоча в Мінприроди і планували провести масштабний генетичний аналіз для бурих ведмедів, але і досі його не провели. І це погано: адже про загальний стан здоров’я екосистеми дуже яскраво свідчить саме кількість вовків, ведмедів та рисі.

«Ми хочемо зберегти ведмедів, щоб вони були в лісах, а не лише на полицях іграшкових магазинів, — пояснює Богдан. — Зараз в Україні є 300–600 ведмедів, рисі трохи більше: 400–500. Ведмідь — зникаючий вид, рись — рідкісний вид».

Кудлаті сусіди

На полонині гори Маковиця трудиться 53-річний фермер Роман Галимчук. Чотири роки тому він повернувся у рідні місця із Північної Америки, разом з друзями придбав 2,5 гектари землі, 68 овечок і зайнявся сироварінням. Свіжий сир продає прямісінько на полонині — його розбирають туристи по 200 гривень за кілограм.

Сироварня на полонині Маковиця

«Бумеранг життя повертає мене туди, де моє коріння. Мій батько теж займався сироварінням. В отарі близько 300 овець: 68 — мої, решта — це вівці навколишніх сіл: Кривопілля, Поляниця, Микуличі, Ямна, Яремче… У кінці сезону господар отримує 3–5 кг сиру за одну овечку, — чоловік одягає одноразові рукавички і відрізає шматок сиру для туристів, які прийшли в його сироварню. — Чотири роки тому тут полонини і колиби не було. На цьому місці палили траву. Я ж вирішив відновлювати традиції і культуру».

По-сусідству на підніжжі гори Маковиця у дерев’яній хатинці живе 83-річна баба Марія. Жити поруч із хижаками їй не звикати: сусіди раз-по-раз скаржаться на вовків, які роздирають по кілька овець за раз. Через це селяни без жалю відстрілюють сіроманців.

Фермер показує сліди від кігтів ведмедя на стінах сараю: «Вуйко пробрався сюди через вікно. Там тоді було шестеро корівок. В ту ніч я не міг спати: як же вони кричали, Господи! Це був просто жах! Всіх шістьох поцапав. Одна лише жива була, коли я вранці прийшов. Та і її довелося добити — щоб не мучилася».

У карпатських селах худоба є у кожному дворі. 68-річний ватаг дід Богдан любить природу понад усе: має вісімнадцять овець, три корови, бичка та телят. Поки він вдома заготовляє сіно («на одну вівцю треба дві файних копиці по 150 кг кожна»), його син із родиною живе на полонині, де випасає отару овець.

В одній отарі пасуться три сотні овець

Вівчар має стежити — щоб на отару не напав вуйко. У цьому йому допомагає компанія із трьох навчених кудлатих чорно-білих собак: вони не відходять від овець ні на крок.

Дід Богдан випасав овець 36 років поспіль. Він гордо махає рукою то в один, то в інший бік, показуючи пухнасті зелені полонини — вершечки гір, на яких він працював із весни по осінь: «Весною зібрав отару із навколишніх сіл, восени віддав. І так кожен рік. У мене, до речі, раніше була найбільша отара в Карпатах! У 1994 році коло Потаповичів був, він бичка взяв, я намагався його злякати. На кілометр від стада я його доганяв. Ракетницею у вовка стрельнув, дим пішов і він втік. Але в той день я посивів».

Карпатський ватаг дід Богдан

Нелюбов до ведмедів та рисів у ватага дуже давня — бо ті нападають на отару під час випасу. А потім за кожну вбиту вівцю доводиться віддавати хазяїну по 1000 гривень: «Три вовки напали на отару минулого літа. Дванадцять овець поклали. Раніше десь одну вівцю хапнули, то це було непомітно, бо було багато овець. А зараз отара менша, то в очі кидається. Так і хочеться вуйкові льодку (кулю) дати!».

Ласий шматочок

Екологи вважають бурого ведмедя національним символом і гордістю України. У мисливців же зовсім інші асоціації.

Пельмені із ведмежатини — дорогий карпатський делікатес. Одна трьохсотграмова порція коштує близько 1500 гривень — і багатії готові стільки платити. Враховуючи середню вагу ведмедя (300 кілограмів), із однієї вбитої тварини лише на пельменях можна заробити 1,5 мільйони гривень. А ще можна продати шкуру (1,5–2 тисячі доларів) та жовч (13 тисяч гривень), з якої роблять препарати для лікування печінки.

Для порівняння: вівчарі отримують 12–14 тисяч гривень на місяць. 

Мрія про шалені прибутки не дає спокою браконьєрам, які тісно співпрацюють із ресторанним бізнесом. Штраф за незаконне вбивство дикої тварини смішний — від 102 до 1020 гривень. Тож браконьєри купують тепловізори, високоточну зброю із глушником — і вирушають на нічне полювання. Тихенько стрельнув — ніхто і не почує.

Районний мисливствознавець Анатолій Вертепний щодня охороняє ліс від браконьєрів та контролює мисливські підприємства — щоб там не чіпали рідкісні види тварин та не відстрілювали більше тварин (кабана, козулю і шляхетного оленя), ніж було дозволено протягом сезону. Чоловік обурюється: в Україні браконьєрству сприяє навіть законодавство (написане ще при СРСР).

От і виходить, що вбивство червонокнижної тварини розцінюється як значно менший злочин, аніж вирубка лісу.

На своїй старенькій службовій «Ниві» районний мисливствознавець Анатолій Вертепний за місяць проїжджає по гірських дорогах до тисячі кілометрів

«Щоб наступила кримінальна відповідальність, потрібно убити стільки тварин, щоб збиток державі склав мінімум 240 тисяч гривень, — пояснює Анатолій. За машину лісу (яка коштує в середньому 19200 гривень) — і це вже кримінальна справа. А один убитий олень — це 60 тисяч гривень збитку. Тобто, навіть за три олені браконьєр нестиме лише адміністративну відповідальність». 

Тож не дивно, що браконьєрство з кожним роком процвітає все більше. Мисливці стріляють по тваринах прямісінько з траси «Долина-Хуст», яка простягається між карпатських гір на 35 кілометрів. Щоб привабити оленів та косуль — посипають дорогу сіллю, яку тварини приходять злизувати. Метою вбивства тварини не завжди є м’ясо: за «елітне полювання» на ведмедя багатії готові платити від 6 до 15 тисяч євро. За ці гроші вони отримують: 1) задоволення, 2) череп, 3) шкіру на килимок.

«Це вже вийшло на промисловий рівень, — бідкається мисливствознавець. — Родини будують хати, машини купують, дітей піднімають. Козацькі столи багатіям роблять. Ресторани дають оголошення про страви з дичини. А «кришують» їх правоохоронці». 

Браконьєри вигадали багато способів, як не попастися на гачок поліції. Полювання на рідкісні види організовує група людей: мисливець стріляє по тварині зі своєї легальної зброї, і тут же тікає. Тушу забирає спільник — на іншому автомобілі через лічені хвилини після скоєння злочину. Тому навіть якщо вбиту рись або ведмедя у багажнику авто знайде поліцейський, доказати причетність до вбивства він не зможе — бо зброї у водія авто при собі немає.

«Є бажаючі працювати, є гарний колектив, але у нас зв'язані руки. Лісникам погрожують мисливці: «Я тебе вб’ю, розстріляю». Але слідство стоїть на місці. Бояться самі на себе вийти», — каже Анатолій.

Електропастух

Блукаючи натоптаними лісовими стежками, ведмеді порсаються у мішках зі сміттям, які залишають туристи, та знищують лісові пасіки. Вовки починають полювати на овець, які пасуться в високогірних отарах. Дикі тварини звикають до людської  їжі і можуть нападати на туристів. Через самих же туристів. Тому жителі гірських сіл навіть не говорять слово «вовк» вслух — повір’я каже, що це може накликати біду.

На території Мізунського лісництва в Івано-Франківській області — а це 600 квадратних кілометрів — живе близько двох десятків ведмедів. Найдопитливіші з них — підлітки (їх називають пестунами) зростом 70–80 сантиметрів –живуть неподалік від людських домівок.

Посмакувавши недоїдками із смітника один раз, ведмеді повертаються за легкою поживою знову і знову. На відміну від сусідньої Румунії, поки що в Україні такі випадки — рідкість. Але пояснювати людям про запобіжні заходи потрібно уже зараз. Біологи радять селянам користуватися металевими контейнерами із кришками, щоб відбити у лінивих ласунів охоту повертатися.

Щоб відбити охоту хижаків заходити на територію людей, природоохоронці допомагають встановити фермерам подаровані електропастухи — металеву огорожу, до якої підводиться висока напруга. Струм недостатньо сильний, щоб убити тварину, яка торкнеться паркану. Але відчуття залишає неприємні.

Фермер Роман Галимчук радіє, бо електропастух охороняє його отару овець від вторгнення вовків

Люди все далі заходять на територію хижаків: випасають худобу високо в горах, вивозять вулики у гори — і не усвідомлюють, що вони у когось в «гостях». Тому часто виникають конфлікти.

Щойно прокинувшись від зимового сну, цьогоріч бурий ведмідь прийшов у гості до пасіки Мізунського лісництва. Ранньою весною раціон у вуйка дуже скромний: ягід нема, а запах темного ожинового меду тягне, мов магнітом.

— Три роки тому ведмідь побив три вулики в саду біля лісництва. Наступного року — шість вуликів. А минулого року приходив кілька разів, знищивши аж 16 роїв! Сторож злякався, кидав пітарди. Транквілізаторів у нас нема (та й не вміємо ми дозу розраховувати). Ми і вмикали фари і сигналили, а ведмедю було байдуже! Поїв і втік, — згадує лісник Володимир Данчук, показуючи уже відремонтовані та акуратно пофарбовані вулики неподалік від будівлі лісництва.

Майстер лісу встановлює застережну табличку про те, що металевий дріт навколо пасіки — під високою напругою

Навесні природозахисники Всесвітнього фонду природи встановили навколо тутешньої пасіки електропастуха. Майстер лісу Андрій уже спробував струм на собі: «В інструкції написано, що отримуєш психологічну травму. Я торкнувся — неприємно скубоче». Приходив у розвідку і вуйко — порвав дроти у двох місцях, але вулики не зачепив.

Залишив по собі лише сліди розміром з долоню на землі.

захист природи ведмеді браконьєрство