Говорити українською: як у Дніпрі проходять безкоштовні курси української мови

Ідея проводити безкоштовні курси української мови народилась не тут: ініціативу втілили в життя ще в Києві, шість років тому. З того часу завдяки старанням волонтерів вивчення української доступне більше, ніж у тридцяти містах України. Офіційно «Просвіта» не є частиною цього проекту, але має однакову з ним мету — популяризація української мови.

Єгор, голова дніпровської «Просвіти»

Єгор пригадує тринадцятий рік, початок Євромайдану. Коли разом з іншими українцями, які зібрались біля посольства в Лондоні, він стояв у натовпі та завмерши слухав промови зі сцени.

— Тоді я усвідомив, що теж хочу висловитись, але не можу. Не володію українською вільно, а звертатись до публіки російською — не хочу, — каже Єгор.

Повернувшись додому, Єгор почав шукати шляхи. Практикувати українську в Дніпрі за межами Фейсбуку не було з ким. Тоді йому порадили «Просвіту». Стару двоповерхову будівлю в самому центрі міста, що загубилась у лабіринті з інших, більш примітних домівок. Організація заснована ще до революції 1917 року, відновилася наприкінці існування Радянського Союзу, але, звісно, нічого спільного, крім назви і цілей, із попередниками не мала. За час існування незалежної України «Просвіта» постарішала й забюрократизувалася.

Коли Єгор вперше потрапив сюди, всередині, окрім пилу та непотрібних речей, не було нічого. Кілька людей час від часу займались правозахисною роботою. Тоді все й почалося: домовились, почали організовувати зустрічі задля спілкування українською. Спочатку прийшли п’ятеро людей, потім десять. Зрозумівши, що проект має шанс на життя, зробили ремонт. Гроші надіслали з різних кутків країни та поза нею — збір коштів Єгор анонсував у Фейсбуці. Другу частину вклав сам.

— Це було дивовижно, я не очікував, — розказує Єгор. — Люди відгукнулися, давали в руки по 200, 500 гривень. Надсилали гроші з Америки, з Ізраїлю. Тоді я тільки закінчив аспірантуру — постійного прибутку не було, лише накопичені кошти. Було скрутно, але все одно вкладався фінансово і сам.

Єгор працює у сфері програмування. Щомісяця він продовжує вкладати в «Просвіту» власні гроші. Фінансування від держави на разі не мають, але його потенційно можна взяти, та немає людини, яка б мала досвід боротьби за гранти та програми.

— Ми усвідомлюємо, що те, чим займаємось, може фінансуватись державними фондами, що можемо брати участь у конкурсах місцевого рівня. Але поки не займались цим через брак часу й досвіду. Мені легше вкладати свої гроші, тому що це швидко та прогнозовано, менше відповідальності, не треба ні від кого залежати.

На другому поверсі, де розташувалась «Просвіта», — світло та затишно. Немає нічого зайвого — тільки білі стіни та дві кімнати, поміж яких немає дверей. У найменшій — шафа з книжками і м’які крісла. Велика заставлена стільцями. Зайняте лише одне місце — сива бабуся, яка прийшла раніше, повільно гортає зошит, що лежить на її колінах. До початку першого зайняття — ще пів години.

— Хтось прийде на одне зайняття, і потім цю людину ми більше не побачимо. Хтось ходить постійно — переважно це люди середнього та літнього віку, — говорить Єгор, — у них є патріотичне почуття, вони усвідомлюють себе українцями, приходять реалізувати свої прагнення.

Окрім бабусі, яка навчається тут уже другий рік поспіль, у кімнаті перебуває молода дівчина. Це Настя, вона — одна з трьох викладачок курсу. Все в її зовнішності тепло: великий коричневий светр, щира усмішка, м’які вилиці, світле волосся з рожевим відтінком, забране в довгий хвіст, на тонкому зап’ясті — широкий годинник і залишки пурпурової ручки.

Настя, викладачка безкоштовних курсів у «Просвіті» та кураторка проекту «Слово на стіні»

Настя — викладачка за фахом. Але так було не завжди: за першою освітою дівчина інженер-землевпорядник. Поміняти геодезію та землеустрій на викладання української вирішила, як говорить сама, за покликом серця. Одночасно Настя координує проект «Слово на стіні» — її учасники малюють мурали з цитатами українських письменників, зосередившись у трьох регіонах: Придніпров’ї, Донеччині та Луганщині.

Один із муралів проекту «Слово на стіні» біля входу в дніпровську «Просвіту»

В аудиторію потрохи починають заходити люди — всі дуже різні, але переважно з тим самим привітанням: «Здравствуйте, здесь курсы украинского?». Жінка в сірому светрі спотикається на порозі й сором’язливо оглядається навкруги. «Ох, ничёсе...» — з’являється у дверному прорізі за нею чоловіча фігура, поступово сповільнюючи рух.

Поки всі всідаються, старший чоловік у першому ряді надягає одразу кілька окулярів та зосереджується на білій дошці. Дві дівчини-школярки дістають зошити та в якийсь момент однаково закидають одну ногу на іншу. Збирається близько п’ятдесяти людей — коли хтось запізнюється, доводиться доставляти стільці, щоб усім вистачило місця.

— Чи є тут ті, кого не змусив прийти мовний закон? Хто прийшов за покликом серця? — усміхається Настя. Людей, які підіймають руки, — більшість.

Труднощі подібних курсів — різний рівень підготовки. Комусь потрібна розмовна практика, а хтось узагалі ніколи не вивчав української мови, навіть у школі. Переважно це люди літнього віку. Тому викладач має бути пластичним і вміти підлаштовуватись під різну аудиторію.

— Української мови не можна навчити, якщо це буде максимально примусово, — каже Настя. — Гримати на людину «Ти повинен вивчити правопис!» — так це не працює. Працює, якщо показуєш: дивись, це круто, можна казати — балакати, базікати, гомоніти... Якщо показувати красу мови, можливості та різноманітність. Проблема в тому, що в нас це робиться з-під палиці. У нас досі совок. Давайте людей вишукуємо в лінію, нехай діти кланяються портрету Тараса Шевченка! Це має бути простіше, українська має бути всюди: можна і полаятись українською, поговорити нею офіційно чи не офіційно. Це не має бути стерильним. Треба заохочувати, як солодощами.

«Просвіта» проводить заняття тричі на тиждень. Щовівторка — уроки від нульового рівня, починаючи прямо з абетки.

— Уявіть, що вам по шість рочків і ви в першому класі, — говорить, усміхаючись, Настя.

На дошці з’являються літери — цікаво спостерігати, як дорослі записують їх до зошитів із серйозним виразом обличчя та перешіптуються, немов школярі.

— А переведите, пожалуйста, что такое «голосні» и «приголосні», — запитує старша жінка в першому ряді. Дві дівчата-школярки тихо пересміхаються. Настя спокійно, з лагідною усмішкою вчительки, відповідає, потім питає:

— Хто мені може назвати кілька голосних?

«А, о, у..» — лунає з різних сторін кімнати. «Єєє!» — раптово і голосно викрикує бабуся біля вікна, від чого жінка перед нею трохи підскакує на місці. По аудиторії пробігає спільний сміх.

— Тепер я хочу показати вам цю страшну букву «ґ», — домальовує на дошці рисочку Настя.

— Мы не использовали ее раньше, — обережно коментує чоловічий голос зсередини кімнати.

— І зараз я вам розкажу, чому, — каже викладачка. — Ця буква була вилучена з українського правопису після того, як була згорнута політика «коренізації» в Радянському Союзі. І правопис тридцятих років зробив українську мову схожою на російську. Але до цього, за кілька століть, буква «ґ» була. Вона не з’явилась раптом у дев’яностих роках, не сіли філологи за овальний стіл і не вигадали її... Ні, вона була задовго до цього.

— Тебе это надо, записывай, — шепоче подрузі жінка в другому ряді. Обидві одягнуті в діловому стилі.

— Что надо? — щиро не розуміє та.

— Где найти букву «ґ» на компьютере. За раскладку говорят, — відповідає перша.

— А як правильно произносить «чи»? — викрикує хтось з аудиторії.

— Якщо вже доскіпуватись, то звук має бути твердим. Але це якщо доскіпуватись, — усміхається Настя.

— Ага... Как Фарион доскіпується, — шепочуться ті ж самі жінки в другому ряді.

— Запиши, — наполягає одна з них.

— Как всё сложно, — зітхає інша, але підкорюється.

— В школе нужно было учиться, — відрізає подруга всі лінії втечі.

За словами Єгора, головна мета курсів — не розважати, а змінювати суспільство. Саме для цього організатори влаштовують заходи, лекції з історії, концерти, поетичні вечори, перегляди фільмів. Щосуботи, наприклад, діє формат для дітей віком до 9 років — там вони можуть розважатись, учитися співу, слухати казки українською. Для більш старших відкрили курси програмування — створили середовище, в якому діти можуть навчатись фаху, але в той самий час спілкуватись поміж собою українською.

— Ми діємо не завжди прямо. На жаль, це не щоразу працює, — говорить Єгор. — Тому намагаємось створити додаткову вартість, а потім пропонуємо: спілкуймося українською. Наприклад, у нас був проект із психології. Люди приходили, і з ними працював психолог в ігровому форматі. Звертався до людей українською, заохочував спілкуватись так само. Комусь було важкувато, хтось так і не зміг перейти на українську. Але імпульс люди відчули.

Першу зустріч у новому навчальному році Настя завершує порадою: для початку українізуйте те, чим користуєтесь — соціальні мережі, гаджети. Не бійтеся розмовляти й робити помилки.

— Зрозумійте, на початку у вас буде дуже багато помилок. Але ми з вами будемо прагнути до чого? До дос…— підсумовує Настя та не встигає договорити, як її перебиває чоловічий голос.

— До совершенства! — на радощах викрикує він.

— До досконалості, — зітхає, усміхаючись, Настя.

українізація дніпро українська мова