Мінські домовленості: ті, хто критикував Порошенка за зраду, зараз здебільшого мовчать

Критика від популярних активістів

Екс-депутат Сергій Лещенко сьогодні поводиться так, ніби політикою ніколи й не займався. Він надає перевагу антикорупційним розслідуванням. Та в 2017 році під час чергового голосування за продовження дії закону про особливий статус Донбасу він не був настільки відстороненим від подібних речей.

«Верховна Рада заблокована. Порошенко і Турчинов через коліно намагаються проломити парламент з метою ухвалення законів у рамках Мінського процесу…», – напише він пості на Фейсбуці від 5 жовтня 2017 року, коли Рада приймала рішення щодо пролонгації закону про особливий статус. «В Раде опять горячка. За одну ночь придумали принять закон об особенностях оккупированных территорий и Минских договоренностях…», – напише він ще в одному пості за цей же день.

Зірки минулого політичного сезону Сергій Лещенко та Мустафа Найєм

Приблизно така сама ситуація спостерігається і з громадським активістом та журналістом Дмитром Гнапом. Коментуючи у 2014 році ухвалення закону про особливий статус Донбасу, він не дуже добирав слова. “Вот это всё: финансирование этого Сомали из наших с вами денег, «народная» милиция боевиков, назначение судей и прокуроров, амнистия. Все это, вопреки выкрикам террористов — крутой куш для них и для Кремля. Потому что, сравнивая ситуацию с июлем, когда все считали дни до разгона этой мрази, нынешний статус, дарованный им Порошенко — успех несомненный”, – пише він на своїй сторінці у Фейсбуці.

Проте, якщо переглянути його дописи за останній час, таке враження, що формули Шайнмаєра і питання миру з Росією сьогодні для нього просто не існує. Він критикує Зеленського з приводу податкового законодавства, пише про незаконну забудову Києва, може навіть прокоментувати футбольний матч. Але постів про війну чи мир на Донбасі на його сторінці в Фейсбуці сьогодні не знайти.

Ще один екс-обранець, Мустафа Найєм, визнавав і визнає досі необхідність виконання Мінських протоколів. Він підкреслює, що Мінські угоди – це абсолютно вимушений захід, зумовлений поразками під Іловайськом та Дебальцевим. Проте, однаковість в оцінці ситуації на тому закінчується.

Тоді він писав: «О том, что легализация Минских договоренностей будет проблемой, говорили депутаты, эксперты и кричала общественность. В ответ мы слышали «пшли вон, царь лучше знает». А теперь вопрос: кому нужен был этот цирк?! Кому и что хотели доказать? Ну прошли уже времена царя, когда "я сказал и так будет". Надо говорить и объяснять, а не чуть-что – «все предатели».

Проте сьогодні Найєм набагато м’якіший, стриманіший і виваженіший. Так, у своїй колонці на Українській правді він акцентує увагу на Верховній Раді як остаточному органі з ухвалення рішень, взагалі обходячи увагою посаду Президента. Проте в кінці свого допису він все ж не втримується від досить таки двозначного рефрену: «у парламента сложная задача – с одной стороны, поддержать решение президента, а с другой – не сдать интересы страны и не получить мину замедленного действия в виде местных выборов под дулом российских автоматов и военных преступников в местных советах Донецкой и Луганской областей».

А якою цікавою є позиція колись запального критика Мінських домовленостей, а тепер переконаного їх прихильника Богдана Яременка! На жаль, Текстам не вдалося безпосередньо на його сторінці в ФБ прочитати один із гнівних постів, який у 2017 році Яременко адресував тодішній владі з приводу особливого статусу Донбасу. Проте той знаменитий пост поширили медіа, тому ми можемо тут його процитувати:

«Два законопроекти по Донбасу від президента – в чому фішка? Один – довгий і брехливий. В ньому для українських патріотів вжиті усі слова, які їм подобаються – «агресор», «збройна агресія», «відсіч», «тимчасово окуповані території», а далі запропоновано робити все те, що й раніше – виконувати Мінські домовленості. Так ось, складається враження, що це ширма для другого, меншого коротенького проекту закону, суть якого – на рік продовжити дію існуючого закону «про особливості місцевого самоврядування…».

Таким чином, маємо два проекти законів – витіюватий і безхитрісний – при цьому суть обох зводиться до того, щоб обманним шляхом зробити Мінські домовленості обов’язковими для України. Брехня на брехні їде і брехнею поганяє», – пише сайт Майдану закордонних справ з посиланням на допис Яременка у Фейсбуці. Сам Яременко довго позиціонував себе як лідера цього Майдану закордонних справ.

Сьогодні він, так само критикуючи Мінські домовленості, вважає оптимальними кроки нової влади з досягнення миру. В інтерв’ю РБК від 7 жовтня 2019 року на запитання журналіста, чи можна обійтися без «особливого статусу», Богдан Яременко відповість наступне: «Швидше за все, іншого виходу немає. Але питання, який саме "особливий статус". Ми би бачили його на основі процесів децентралізації, які відбуваються по всій Україні».

Коментуючи мирний процес загалом, Богдан Яременко на своїй сторінці у Фейсбуку зазначив – «переговори не повинні відбуватися за рахунок жертвування якимись засадничими речами, але не жертвувати чимось у цих переговорах ми не зможемо». Нещодавно Богдан Яременко також заявив, що положення нового закону про особливий статус Донбасу будуть узгоджуватися з Росією, що викликало справжню бурю невдоволення у патріотично налаштованих користувачів соцмереж. "Це буде не тільки рішення Верховної Ради, але це буде узгоджена з Росією позиція”, – зазначив Яременко.

Ще один з «нових-старих» політиків, безкомпромісний борець з режимом Порошенка – Семен Семенченко. Він критикує й нову владу.

Проте й у нього риторика стала м’якшою. Якщо критика Мінських домовленостей з його боку до президентських виборів була тотальною й носила чітко виражений персональний характер, спрямований передусім на Петра Порошенка, то теперішнього президента Семен Семенченко майже не згадує в цьому контексті. В його лексиці: "представники з оточення", що “в вуха президента ллють що не попадя”, якісь загальні “слуги народу”, зрештою, єдиний чітко персоніфікований негативний представник з оточення Зеленського — Андрій Герус. Але про самого Президента згадує досить рідко – де й подівся запал організатора блокади «торгівлі на крові».

Для порівняння — окремі цитати з його посту від 16 вересня 2014 року: «Этот должно было случится два месяца назад (надання особливого статусу Донбасу – ред). Общество не было готово, и поэтому АТО было продолжено. А с народом стали работать. Сначала было запугивание армией РФ, затем череда военных поражений, за которые никто не понес ответственности.

Потом заговорили про угрозу применения тактического ядерного оружия. И это пугало людей еще больше. Причиной поражения были объявлены мобильные телефоны, а те, кто требовал правосудия – агентами Кремля. Потом стали заранее затыкать рты тем, кто мог в будущем сказать "Нет" и призвать к действию…”

А ось його допис уже за 3 жовтня поточного року: «Не знаю, що там буде в Нормандії і чим закінчаться переговори, буде здача національних інтересів чи ні, але дещо можна сказати прямо зараз. Зібратися на Майдані при Порошенку з протестом було майже неможливо. Намет стояв максимум 10 хвилин, потім його зносила поліція. Зараз – без проблем.

Мені сподобалося також, що Зеленський сьогодні ввечері звернувся до тих, хто там мітингує, і сказав що він чує їх голос і обіцяє, що ніякої капітуляції не буде. Це нормальний людський вчинок. Багато поганих думок, але дай Бог, щоб ми помилилися в своїх побоюваннях і переживаннях за Україну. Дуже скоро ми це дізнаємося.»

А що за Мінськ? Про що йдеться?

У представників сьогоднішньої влади станом на 2017 рік не було сформовано якоїсь виразної позиції щодо Мінських протоколів та Закону про особливий статус Донбасу. Це одразу видно при порівнянні їхніх висловлювань тоді й зараз. Мова йде не про відсутність якоїсь державницької позиції, а саме про відсутність будь-якої позиції та бачення щодо того, що відбувається.

Так, голова Офісу президента Андрій Богдан під час чергових баталій з приводу особливий статусу Донбасу приділяє багато уваги справі проти Геннадія Корбана. Зрозуміти з його тодішніх публічних висловлювань, якої ж позиції він дотримувався щодо Мінських протоколів та супутніх законодавчих актів, практично неможливо.

Так само важко зрозуміти, що про це думав ще один високопоставлений чиновник президентського офісу – Андрій Єрмак. Так, наприклад, під час пролонгації особливого статусу Донбасу в 2017 році й супутніх із цим подій, на його сторінці у ФБ багато дописів про кінопродакшн та його фільм “Межа”, але немає жодних згадок про Донбас.

Тут варто пригадати слова Віталія Портнікова про те, що Володимир Зеленський «у 2014 – 2015 роках не займався і не цікавився українською політикою». І саме ця відсутність досвіду та елементарного знайомства з новинами, якими жила країна, й зіграли з ним злий жарт, коли він вирішив, що зможе легко домовитися з Росією про мир.

Популісти

Варто зазначити, що націоналісти і тоді, й зараз різко критикували Мінські протоколи. Один із їх прихильників навіть кинув гранату під Верховну Раду, коли там розглядався закон про Особливий статус Донбасу. Проте, критика Андрія Білецького та Олега Тягнибока дуже популістична, вона пропонує прості і нереалістичні рішення та більше схожа на намагання крайньоправих лідерів використати обурення і страх своїх прихильників, ще більше накрутити його й здобути собі політичні дивіденди.

Довідка:

У 2014 році, після поразки під Іловайськом, яка відкривала російським військам шлях до наступу вглиб території за відсутності наших військ, які могли б зупинити російські танки, Україна підписала так звані Мінські протоколи (їх часто називають «угоди» чи «домовленості», але це неправильно, адже цей документ не є міжнародно-правовим договором).

Того ж року, як і передбачено протоколами, Верховна Рада ухвалила Закон про особливий статус Донбасу. Він був доповнений переліком населених пунктів, що підпадають під цей статус у 2015 році, та пролонгований у 2017 та 2018 роках. Задум Порошенка полягав у різному з Росією трактуванні міських протоколів. Росія нав’язувала те, що згодом отримало назву «формула Штайнмаєра»: тобто, вибори – а потім формальний контроль України над окупованими територіями. Насправді ж це означало контрольований Росією анклав у складі України. Натомість, Київ вимагав виведення військ і найманців, щоб уже потім провести вибори і вводити в дію особливий статус Донбасу. Для цього в зазначений закон вставили окрему статтю.

Ось як ми описували цей запобіжник у статті про продовження дії Закону про особливий статус Донбасу в 2017 році.

Власне, дія цього закону є формальною. Ті його положення, де є речі, на які Україна не повинна йти – заморожує 10 стаття. Вона вказує, що закон набирає сили після виборів на окупованих територіях, а самі вибори – лише після виконання вимог (контроль України над кордоном, вільна діяльність українських партій і ЗМІ на нинішніх окупованих територіях тощо), які означають по суті деокупацію.

Дія цього закону закінчується в останній день 2019 року.

порошенко донбас політика говорильня війна