Проблема України — це Мінський протокол. Перед тим, як іти на переговори, Путін починав ескалацію на Донбасі

Широко обговорювана «формула Штайнмаєра» та суперечка навколо неї є незначними, якщо порівняти їх із реальною проблемою — самим Мінським протоколом. Зверніть увагу: саме «протоколом»! Адже це — не домовленості в міжнародно-юридичному сенсі: в Мінську лише зафіксували наміри, і жодної сили «договору» вони не мають.

Попередня адміністрація Порошенка презентувала протокол як єдиний спосіб розв’язання конфлікту. Ймовірно, тому, що західні санкції проти Росії прив’язані до нього. Але якщо його виконати дослівно, ми закладемо бомбу під фундамент української державності. І є факти, які свідчать, що ні на що інше Росія не погодиться.

Виконання Мінських домовленостей несе загрозу суверенітету України. Зображення: Ганна Нароніна

Секрети Суркова

Секрети Суркова були детально вивчені у звіті британського Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень RUSI, співавторкою якого є авторка цієї статті (український переклад тут; найцікавіше, вибране «Текстами», тут). Три транші листування з офісу топ-радника Путіна, Владислава Суркова, були здобуті українськими хакерами та відомі під назвою «SurkovLeaks».

Щоб зрозуміти мету дій Росії й алгоритм її досягнення, подивимося, що відбувалося в кабінеті Суркова, коли у 2015 році був прийнятий другий Мінський протокол. Також розглянемо наступні спроби Росії втрутитися в політичне поле України, щоб проштовхнути свої мінські побажання в Конституцію України. Ідеалістична передвиборча мета Зеленського — швидке закінчення війни — повертає нас до витоків мінського процесу в 2014—2015 роках, коли Петро Порошенко також прийшов до влади, обіцяючи швидко закінчити війну. Заради справедливості зазначимо, що у 2014 році, до масового російського вторгнення, ця мета була більш реалістичною.

Отже, що говорять SurkovLeaks про цілі Росії на Донбасі?

Звідки взявся Мінський протокол

У червні 2014 року антитерористична операція на сході України добігала кінця. Українські війська та добровольчі батальйони успішно повертали територію під контроль Києва. Проросійські бойовики відступали в густонаселені міста центрального Донбасу.

Усе змінилося після перших обстрілів українських військових із території Росії. Далі відбулось повномасштабне вторгнення російської армії й військова катастрофа під Іловайськом. У боях останніх днів серпня 2014 року загинули сотні українських військових. Більшість — під час виходу з оточення через «зелений коридор» під гарантіями від російських військових. Росіяни порушили домовленості й почали стріляти по колонах українських військ, що відступали.

Саме маючи слабку позицію після військової поразки, Україна вступила в Мінський мирний процес. 5 вересня 2014 року представники України, Росії та ОБСЄ підписали так званий Мінський протокол. Називатимемо його далі «Мінськ-1». Він складався з 12 пунктів, що стосувалися припинення військових дій, безпеки на окупованих територіях та їхнього майбутнього політичного статусу.

Мінські домовленості багато в чому повторювали пропозиції, висунуті президентом Порошенком у червні 2014 року для швидкого вирішення конфлікту. Але вони мали деякі серйозні розбіжності зі стартовими пропозиціями. З Мінська-1 вилучили такі пункти: відновлення української адміністрації та теле- і радіомовлення, звільнення незаконно захоплених адміністративних будівель у Донецькій та Луганській областях, спільне патрулювання території ОРДЛО. Але залишився важливий пункт — постійний моніторинг російсько-українського кордону та створення там зон безпеки, які контролювалися б ОБСЄ.

З іншого боку, найважливішою новацією в Мінську-1 є слова «особливий статус». Україна взяла на себе зобов'язання ухвалити закон «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО» (Закон про особливий статус). У Мінську-1 українська сторона не брала на себе жодних зобов’язань щодо Конституції України.

Чи було російське вторгнення та військові втрати під Іловайськом причиною того, що Україна погодилась на це формулювання про «особливий статус»? Це досить імовірно, якщо врахувати історію Мінська-2.

Короткострокові наслідки Мінська-1 — це те, що Україна ухвалила «Закон про особливий статус» та закон про амністію 16 вересня 2014 року. Попри ці кроки, «ЛДНР» провела місцеві вибори 2 листопада всупереч демократичним процедурам, викладеним в українському «Законі про особливий статус», а Росія наполягала на необхідності амністії лідерам «ЛДНР». Оголошене припинення вогню зменшило кількість жертв, але ніколи не запрацювало на повну силу. Мир на Донбасі не настав.

Підсумовуючи цей етап: Україна виступила з мирними ініціативами, Росія активізувала бойові дії, й після Іловайська змусила Київ до переговорів на своїх умовах, де добилася від нього низки поступок.

Чому Мінськ-1 не зміг припинити бої? Росія не отримала потрібного політичного результату, який дозволив би легалізувати свої маріонеткові утворення в політичній структурі України. А отже, бойові дії мали тривати доти, доки Україна через військову поразку не була б змушена робити більші поступки.

Мир не настав.

Мінськ-2

Україна почала втілювати кроки, спрямовані на реалізацію домовленостей: ВР швидко ухвалила «Закон про особливий статус» та закон про амністію 16 вересня 2014 року. Оголошене припинення вогню, хоча його не було дотримано повністю, сприяло зменшенню воєнних жертв. Одностороннє впровадження режиму припинення вогню президентом Порошенком було дуже непопулярним на фронті, і зрештою українським військовослужбовцям на лінії зіткнення на Донбасі було дозволено відповідати на обстріли.

Уже в січні 2015 року перемир’я остаточно розпалося. Російсько-сепаратистські війська почали наступ у районі Донецького аеропорту й залізничного вузла Дебальцеве. Різко зросла кількість бойових втрат, і бойові дії розгорілися з новою силою. Нагадаємо, що українські війська, котрі захищали Дебальцеве, опинилися майже в оточенні. Це тримало все суспільство в граничній емоційній напрузі. Саме тоді Росія й пішла на зустріч у «нормандському форматі» (лідери України, Росії, Франції та Німеччини). Вона тривала цілу ніч. Це тоді, за спогадами президента Франції Олланда, Порошенко кричав на Путіна. Але це не допомогло.

Паралельно Путін шантажував керівників Німеччини та Франції повномасштабною війною в Європі, і його блеф виявився дієвим. Європейці змусили Порошенка погодитися на «Пакет заходів щодо імплементації Мінських угод». Далі їх називатимемо «Мінськ-2». Є свідчення, що аби не дії ЗСУ, то «пакет заходів» був би ще гіршим, але це тема іншої статті.

Інші успіхи цього шантажу включають прив’язку західних санкцій проти Росії до Мінська-2. Тобто, вже не передбачається повернення Донбасу, а лише згадується його «особливий статус» та нормандський процес, який безуспішно тягнеться до цього дня.

Мінськ-2 був значно гіршим, ніж Мінськ-1.

Перший пункт Мінська-1 — буферну зону під наглядом ОБСЄ на російсько-українському кордоні — з нього викреслили. Натомість ОБСЄ мала моніторити відведення важкої зброї з обох сторін від лінії зіткнення (щоправда, ця умова була вже встановлена ​​меморандумом до Мінська-1 від 19 вересня 2014 року). Місцеві вибори вже не сприймалися як остання стадія вирішення конфлікту — діалог щодо їх проведення повинен був розпочатися в перший день після встановлення демілітаризованої зони на контактній лінії між контрольованою урядом територією та «ЛДНР», а контроль України над російсько-українським кордоном відновиться лише після того, як вибори вже відбудуться.

Замість програми для стимулювання економічного відновлення після реінтеграції в Україну, Київ повинен був відновити соціальні виплати громадянам, які проживають у «ЛДНР» — крок, який би зменшив фінансовий тягар для Росії, дозволивши «ЛДНР» на невизначений термін залишатися російськими маріонетковими республіками.

Але найголовніше те, що Мінськ-2 зобов’язав Україну провести конституційну реформу на основі децентралізації, яка б враховувала особливості «ЛДНР», погоджені з їх представниками. А також Україна мала ухвалити постійне законодавство про особливий статус «ЛДНР». Первісний план Порошенка, який передбачав швидку реінтеграцію непідконтрольних регіонів у Мінську-2, був замінений на заходи щодо надання їм постійного «особливого статусу» та закріплення цього в Конституції України.

Росія ще на крок наблизилася до своєї мети, про яку вона давно говорить — федералізація України.

Росія визначила, що домагатися автономії для Донбасу найкраще через зміни до Конституції України завдяки юридичному аналізу, який розіслав Сурков за два дні до саміту в Мінську, 9 лютого 2015 року (SurkovLeaks2, лист від pochta_mg@mail.ru до to_rf@bk.ru). Він містить документ під назвою «Референдум (Портнов) 9.02.2015». Це викликає підозру, що його ймовірний автор — адвокат Андрій Портнов, заступник керівника адміністрації президента Януковича. В цьому документі йдеться про те, що для автономії Донбасу не знадобиться проведення референдуму — достатньо змін до деяких статей Конституції.

Конкретні російські пропозиції щодо внесення змін до Конституції України пройшли через пошту Суркова 11 березня 2015 року (SurkovLeaks2, лист від to_rf@bk.ru до pochta_mg@mail.ru) та були опубліковані «ЛНР» та «ДНР» 13 травня 2015 року з однією незначною зміною. Це вкотре вказує на російський контроль над «республіками». Детально про російські пропозиції можна почитати в таблиці за посиланням, у третій колонці.

Якщо коротко, ось яким чином ці пропозиції відрізняються від Закону про особливий статус Порошенка, ухваленого після Мінська-1:

• Закон про «особливий статус» набуває постійного статусу в Конституції замість тимчасового трирічного терміну;

• Органи місцевого самоврядування (ОМС) мають свої статути, президент не може звільнити голів місцевих адміністрацій. Ці ОМС отримують широкі повноваження;

• Замість впровадження центральним урядом спеціального економічного режиму для ОРДЛО, ОМС розробляють окремий бюджет для ОРДЛО та забезпечують, щоб Київ надав достатньо коштів для «фінансової автономії ОРДЛО».

Також ОМС надали право «здійснювати правове регулювання» (тобто, ухвалювати закони) стосовно використання російської мови, транскордонної діяльності, використання природних ресурсів, культурної, транспортної та іншої діяльності; розробляти та впроваджувати програми, встановлювати надзвичайний стан, укладати угоди з іноземними державами або їх територіями, скликати та проводити місцеві вибори та референдуми;

• Включена вимога закріплення нейтрального статусу в Конституції України.

По суті, російські зміни до Конституції України дозволили б ОРДЛО діяти як окремій державі в межах України, в той час як по рахунках платив би Київ. Важливо, що вимога нейтрального статусу зупинила б рух України до НАТО, що можна розглядати як ще одну мету Росії стосовно України.

Але росіяни не обмежилися цими вимогами, і вже 21 травня 2015 року Сурков отримав альтернативний проєкт змін до Конституції України, який містив пропозиції від неназваної особи з ініціалами «В.В.». Вони надали ОРДЛО ще більше якостей окремої держави:

• території ОРДЛО мають отримати щось схоже на власні парламенти (представницькі зібрання) та уряди (виконавчі комітети);

• представницьким зібранням надається право затверджувати бюджети ОРДЛО, розробляти та впроваджувати всілякі програми для територій, а також регулювати практично всі сектори, визначати місцеві податки та платежі, надавати російській мові спеціальний статус, ухвалювати рішення з питань транскордонного співробітництва. Крім того, вони можуть звернутися до Конституційного Суду України про визнання українських законів неконституційними, організувати місцеві вибори та референдуми, створювати вільні економічні зони, визначити місцеві податки та платежі;

• виконавчим комітетам надається право представляти ОРДЛО в зовнішньоекономічних відносинах та у відносинах з Києвом, готувати та виконувати програми соціально-економічного розвитку.

Отже, порівняно з попередніми пропозиціями Кремля, озвученими «ЛДНР», ОРДЛО отримали би свій міні-парламент та уряд.

Коротко ці плани для особливого статусу ОРДЛО були озвучені головою «Опозиційного блоку» Юрієм Бойком у листі, надісланому тодішньому голові Верховної Ради Володимиру Гройсману. Бойко казав, що отримання ОРДЛО власного парламенту та уряду будуть ключовими для вирішення конфлікту на Донбасі (колонка 5, таблиця 2). Суркову було надіслано переклад цього листа, який недоступний у відкритому доступі, 29 червня 2015 року (SurkovLeaks2, лист від to_rf@bk.ru до pochta_mg@mail.ru).

Підсумуємо цей етап. Росія розпочинає масштабний військовий наступ, і на піку емоційної напруги як в Україні, так і в ЄС, погоджується на «Мінський формат». Вона змушує погодитися на свої додаткові вимоги й наближається до своєї мети — повного підпорядкування України.

Щоб збільшити таблицю, клікніть на неї

Таблицю, в якій показано, як змінювалися положення щодо врегулювання конфлікту від "Плана Порошенка" до Мінська-2, вивчайте тут.

Після Мінська-2. Україна затягує процес

Попри успіх Росії на переговорах, усі ці російські дії не принесли результату. Петро Порошенко, підписавши Мінськ-2, намагався максимально його знешкодити, провівши закони, які зробили все можливе, аби оборонити суверенітет України. Закон про спеціальний статус залишався тимчасовим. Хоча на переговорах Порошенко спочатку опирався будь-яким згадкам про особливий статус Донбасу в поправках до Конституції щодо децентралізації, пізніше він включив таке коротке посилання на закон про «Особливий статус» у її перехідні положення:

«Особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визначаються окремим законом».

Цей закон був ухвалений 16 вересня 2014 року, і хоча містив більшість вимог Мінська-2, визначав лише тимчасовий порядок самоврядування ОРДЛО, а не постійний «особливий статус», якого прагнула Росія — його дія обмежувалася трьома роками. За повідомленнями преси, Порошенко вирішив запропонувати парламенту включити до Конституції «особливий статус Донбасу» після зустрічі з Вікторією Нуланд, тодішньою помічницею державного секретаря з питань Європи та Євразії в Державному департаменті США. Нуланд також була присутня на голосуванні за ці поправки 31 серпня 2015 року, коли біля українського парламенту спалахнули масові протести, що призвели до смерті чотирьох нацгвардійців. Поправки були прийняті в першому читанні; перспективи другого голосування за них залишалися сумнівними під час президентства Порошенка. 29 серпня 2019 року проєкт було відкликано.

Чого хоче Росія (і без чого вона не зупинить війну)

Крім заяв російських чиновників (наприклад, міністра закордонних справ Лаврова, який регулярно закликає Україну стати федерацією), наміри Росії щодо України можна вивчити у статтях, написаних російськими політологами, ймовірно, за вказівками Суркова.

Наведемо одну, але характерну цитату:

«Для українських патріотів все, що зробив Порошенко в Мінську, — це однозначна зрада. І вони не так уже й неправі. Київ не може реалізувати Мінські домовленості, бо тоді це створить конфедеративну Україну з незалежним Донбасом, який визнає суверенітет влади в Києві лише формально», — написав ручний політолог Суркова Ростислав Іщенко 16 липня 2015 року. «Зрозуміло, що інші регіони вимагатимуть подібних прав, — продовжив він. — Виконати мінські домовленості [означає] знищити українську державу [...], перетворивши її на конгломерат слабко пов'язаних автономних земель і феодальних володінь...»

Незалежно від мети цих заяв, адресованих російській аудиторії, вони видаються доволі прямолінійним розкриттям цілей Росії для мінського процесу ще в 2015 році.

Зараз, у 2019 році, складається враження, що президент Зеленський або не свідомий цих цілей, або сподівається, що вони можуть змінитися після його особистої розмови з Путіним на зустрічі в нормандському форматі, остання з яких відбулася ще в 2016 році.

Також Зеленський заявив, що буде ухвалено новий закон про особливий статус Донбасу, адже дія нинішнього закінчується в кінці року. Це означає, що Україна вступає в зону турбулентності, що дорівнює 2015 року. Адміністрації Зеленського буде доцільно зробити висновки з попередніх зусиль України щодо встановлення миру на Донбасі, а також щодо прихованих цілей Кремля, розкритих в електронних листах Суркова. І відмовитися від ілюзій, що швидкий мир з Росією та «ЛДНР» можливий без української капітуляції.

Однак хронологія ініціатив щодо врегулювання російсько-української війни, яку ми тут розглянули, залишає мало сумнівів, що Мінськ-2 — пастка для України. І що єдина мета Росії — знищити Україну зсередини, використовуючи міну сповільненої дії, свою маріонеткову «ЛДНР», яку вона прагне легалізувати як автономію та зробити її прикладом для інших регіонів України. Кінцева ж мета — слабка федералізована Україна під неформальним контролем Кремля.

Тому доцільно взагалі відмовитися від Мінська й шукати нові форми припинення війни.

Читайте також "Автономія" Донбасу в складі України – це крах держави. Чому варто відмовитися від окупованих територій, поки Росія не ослабне

Читайте також Формула Штайнмаєра: українські олігархи штовхають країну до поразки. Чи вдасться уникнути повної капітуляції, та які інтереси в Росії, ЄС, США

війна мир переговори мінськ