Чому конкурси на державні посади - фарс. Краще їх припинити і чесно визнати, що призначення політичні

Не треба бути великим фахівцем з держуправління, щоб зрозуміти – щось тут не так. Як людина, яка організовує один з найбільших кінофестивалів у Східній Європі, може отримати непрохідний бал за показником «управління ефективності та розвиток людських ресурсів»?!

Протест після того, як комісія на співбесіді завалила претендента на голову Держкіно Юлію Сінькевич

Буквально цього ж дня історія повторилася з конкурсом на посаду Голови державної служби етнополітики та свободи совісті. Андрій Юраш, який в останні роки очолював департамент у справах релігій та національностей, працював для отримання українською церквою Томоса й має великий авторитет серед представників строкатої релігійної спільноти України, також не пройшов співбесіду. Він, за версією комісії, провалив показник «досягнення результатів» (!), що виглядає як відверте знущання.

Виникає логічне припущення, що хтось у такий спосіб просто перешкоджає перемозі «неправильних» кандидатів, тримаючи місце для своїх.

Що ж відбувається з конкурсами на державну службу? Це реальне змагання – чи лише ширма для протягування потрібних людей?

Хто й чому обирає посадовців за конкурсом

У травні 2016 року набув чинності закон «Про державну службу», який запровадив розподіл посад на політичні і посади державної служби. До перших належать, наприклад, посади міністрів та їхніх заступників. До других – більшість посад в органах влади – від рядових спеціалістів до керівників центральних органів виконавчої влади і державних секретарів міністерств.

Посади державної служби від найвищих до найнижчих діляться на категорії А, Б і В, і потрапити на державну службу можна лише за конкурсом.

Посади категорії «А», або вищий корпус державної служби – це переважно державні секретарі Кабміну і міністерств та керівники центральних органів виконавчої влади (крім міністерств). Роль конкурсної комісії для людей, що претендують на посади категорії «А», відіграє Комісія вищого корпусу державної служби, яка формується урядом. До складу комісії мають входити представники, делеговані Верховною Радою, урядом, президентом, а також експертними й громадськими організаціями.

Теоретично члени комісії мають бути неупередженими фахівцями, які обирають кращих із кращих, не зважаючи на політичні уподобання, вказівки чи корупційні зв’язки. На практиці до чистоти принаймні деяких конкурсів були питання від часу запровадження цієї процедури, проте в цілому вона працювала.

Але після переходу влади до «Слуг народу» ситуація змінилася.

Відмовившись від реваншистської «люстрації» посадовців, що прийшли у владу після Майдану, Зеленський не відмовився від ідеї звільнити ледь не всіх держслужбовців категорії «А».

Під гарячу руку потрапили як посадовці зі справді сумнівною репутацією, так і ефективні та сучасні керівники, яких змусили піти, щоб поставити на їхні місця своїх людей.

Але як це зробити, якщо призначення відбувається за конкурсом? А дуже просто, вирішили «слуги» – і у вересні 2019 року істотно змінили закон про держслужбу. В тому числі – розширивши простір для визначення переможців конкурсів у ручному режимі. Але й цього їм здалося мало, і в жовтні уряд повністю змінив склад Комісії вищого корпусу, сформувавши нову комісію в складі лише 5 людей, 4 з яких представляють Президента, Верховну Раду та уряд.

Нова комісія стала значно ближчою до «керівної й спрямовуючої» партії, хоча б тому, що одним із 5 її членів є особисто голова партії «Слуга народу» нардеп Олександр Корнієнко. Власне, ця «партійно-державна» комісія й організовує проведення конкурсів.

Як відбувається конкурс

Автору цих рядків випала нагода нещодавно брати участь у конкурсі на посаду категорії «А» і побачити весь процес ізсередини. Конкурс відбувається в кілька етапів, на кожному з яких частина кандидатів може відсіюватися.

Всі, у кого прийняли купу документів (до речі, надсилаються вони в електронному вигляді) допускаються до тестування на знання іноземної мови – англійської або французької. За 2 години ти маєш розв’язати більше десятка завдань на знання лексики, граматики, читання, розуміння, писання текстів, аудіювання тощо.

Критерії оцінювання на цьому етапі доволі чіткі, за правильне виконання кожного завдання нараховується визначена кількість балів. Хто набирає не менше 75 балів зі 100 можливих – тест склав і проходить далі. У нас після цього етапу залишилося 8 з 17 кандидатів, які, відповідно, допускаються до наступного етапу – тесту на знання законодавства.

Знання законодавства перевіряють за допомогою комп’ютера – програма видає 40 випадкових запитань із понад 700 можливих. Потрібно вибрати правильну відповідь із переліку варіантів. Якщо правильних відповідей від 36 до 40, кандидат отримує максимальні 2 бали, якщо від 28 до 35 – 1 бал, якщо менше 28 – вибуває з конкурсу. Оцінка – автоматична й миттєва. Якщо ти орієнтуєшся в законодавстві, та ще й додатково підготуєшся, тест не становить особливих труднощів – я, наприклад, відповів правильно на всі 40 запитань, а загалом на нашому конкурсі цей етап успішно подолали 5 із 8 кандидатів.

На цих двох етапах усе відбувається чесно, максимально автоматизовано і за чіткими критеріями. З іншого боку, складання тестів на знання іноземної мови й законодавства навряд чи дає можливість оцінити людину саме як претендента на державну посаду. Теоретично виявити кращих покликані наступні два етапи – розв’язання ситуаційних завдань і співбесіда. Але на практиці вони (особливо співбесіда) перетворюються на механізми ручного регулювання результатів конкурсу.

Розв’язання ситуаційних завдань відбувається так: кандидати отримують опис уявної ситуації й завдання розробити певний план дій, проект рішення тощо. Вони мають виконати завдання за 45 хвилин на комп’ютері, при цьому оцінюється не буквально якість виконаного завдання, а окремо три показники компетентності. Кожен член комісії ставить за кожний показник 0, 1 або 2 бали. І якщо хоча б за одним показником середній бал 0,5 або менше, ти вилітаєш, навіть якщо у тебе найвищі бали по інших показниках.

При цьому, чим керуються члени комісії, ставлячи бали, важко сказати. Скажімо, мені за один і той самий показник одні члени комісії ставили 2, інші – 0. Тобто, оцінювання дуже суб’єктивне, навіть якщо забути про те, хто і як формував склад комісії і про можливості навмисних маніпуляцій.

Але найзручніше протягнути потрібних і завалити небажаних кандидатів на співбесіді.

По-перше, члени комісії довільно ставлять питання кандидату і так само довільно оцінюють за шкалою від 0 до 2. По-друге, на співбесіді, яка триває 10-15 хвилин, кандидата оцінюють вже по п'яти показниках компетентності. І, знову ж таки, отримавши бодай по одному з показників оцінку 0,5 чи нижче, людина вибуває з конкурсу. Якщо члени комісії хочуть когось протягнути чи завалити, це легко зробити так, що зовні виглядає більш-менш пристойно, якщо до стадії співбесіди дійшли кілька кандидатів.

Однак якщо кандидат один або є явним лідером у групі, що вийшла до фіналу конкурсу, комісії доводиться працювати грубо і у всіх на виду просто вибивати кандидатів, у професійних якостях яких немає сумнівів. Саме це сталося з Юлією Сінькевич чи Андрієм Юрашем.

Співбесіди транслюються в прямому ефірі й викладаються на youtube, тож кожен може сам оцінити, чи мали члени комісії реальні підстави валити цих кандидатів.

Кастинг у президента

За законом, претенденти, які пройшли всі згадані етапи конкурсу, подаються на розгляд Кабміну. Якщо після співбесіди залишається більше 5 людей, подаються лише 5 із найвищим сумарним рейтингом. І по закону Кабмін мав би когось із цих людей призначити на посаду. Однак на практиці все відбувається інакше.

Кандидатів запрошують особисто до Володимира Зеленського, який разом зі своїм найближчим оточенням проводить з ними співбесіду. Як це відбувається, читайте тут.

Очевидно, що Зеленський витрачає свій час на розмови з кандидатами не для того, щоб просто познайомитися: це логічніше було б робити після призначення. Єдине логічне пояснення таких розмов – бажання президента впливати на вибір, а, кажучи прямо – особисто визначати, кого призначати на посаду, а кого ні.

Зрозуміло, що така процедура жодним законом не передбачена і є одним з елементів фактично авторитарного режиму, який будується в Україні.

Наївно вважати, що нинішній уряд здатен не виконати вказівку президента з кадрових питань. Тому і сам конкурс, навіть якщо комусь вдається через нього пробитися, і наступне визначення урядом переможця та його призначення на посаду перетворюються на фарс.

Ця схема не має нічого спільного з ідеями позапартійної державної служби, заради якої начебто й проводиться конкурсний відбір.

Найближчими днями такий кастинг на Банковій, вочевидь, чекає на двох кандидатів на посаду голови Українського інституту національної пам’яті. Конкурс на цю посаду безпідставно продовжили, щоб дати можливість зареєструватися «потрібним» кандидатам, і немає сумніву, що саме слово Зеленського, а не буква закону, буде вирішальним у призначенні на цю важливу посаду.

Тим більше, що президент під час знаменитого прес-марафону обмовився, що «це буде спільна кандидатура нашої команди».

Отже, в сухому залишку маємо зміну «слугами» закону про держслужбу і складу комісії вищого корпусу під себе, аж до включення в комісію особисто голови партії, скандальні маніпуляції з продовженням і скасуванням конкурсів і завалюванням неугодних кандидатів, і нарешті – пряме втручання президента в питання призначення урядом державних службовців.

Склавши цей пазл докупи, отримуємо невтішний висновок – конкурси на посади вищого корпусу державної служби перетворено на фікцію, димову завісу, покликану легітимізувати кадрові рішення, які реально приймаються політичним керівництвом держави.

Що робити?

Така ситуація – найгірше, що може бути. Адже, з одного боку, влада розставляє на посади своїх людей, а з іншого – не несе за них жодної відповідальності: мовляв, вони виграли конкурси. Якщо в цій схемі й трапляються винятки, вони лише підтверджують правило.

Цю імітацію потрібно припиняти. За великим рахунком, існує два способи, як це зробити.

Перший. Максимально знизити партійний вплив

А також усунення політичного впливу, суб’єктивних чинників і фактора випадковості при призначенні держслужбовців категорії «А». Для цього потрібно змінити механізм формування комісії вищого корпусу, пропускаючи всіх її членів через щось на кшталт ради доброчесності, щоб до комісії не потрапила жодна людина, пов’язана з партіями чи групами впливу, чи будь-хто, чия неупередженість викликає сумніви.

Сама комісія має бути більшою, щоб зменшити вплив оцінки одного члена на підсумковий результат. Завдання на всіх етапах конкурсу мають бути такими, щоб комісія оцінювала їх за чіткими, максимально формалізованими критеріями.

Крім того, варто підвищити роль оцінки фахових знань саме зі сфери, в якій буде працювати кандидат, і до оцінки таких знань мають залучатися відповідні фахівці. І, нарешті, треба прибрати можливість зарубувати кандидатів через низьку оцінку за один із показників, якщо загальна оцінка за сумою показників є високою.

Щоб усунути вплив президента чи маніпуляції з боку уряду, призначатися на посаду має людина, яка посіла перше місце за результатами конкурсу (перше місце за умови виконання решти рекомендацій, а не за нинішньою схемою).

Другий. Чесно визнати, що ці призначення – політичні

Інший шлях – прямо протилежний. Чесно визнати, що посади, які нині належать до категорії «А» – принаймні, посади керівників центральних органів виконавчої влади – це посади політичні. Призначати на них потрібно не просто тих, хто найкраще знає закони чи подобається комісії на співбесіді, а людей, які мають реальні знання у відповідній галузі, політичну волю і бачення змін. Бо, що б там не казали, а керівництво такими органами влади – це також політична діяльність, напрямок і успіх якої дуже залежить від бачення керівника.

Тому логічно взагалі скасувати конкурси на посади керівників таких органів і повернутися до практики, що існувала до 2016 року – уряд має ухвалювати політичні рішення і призначати на такі посади тих, кого вважає за потрібне. І нести за це політичну відповідальність, не посилаючись на жодні конкурси, навіть якщо перед призначенням і буде проводитися якийсь відбір.

Між іншим, чимало керівників, призначених до 2016 року саме в такий спосіб, як лідери змін, а не просто підготовлені чиновники, досягли значних успіхів у своїх галузях. Наприклад, Пилип Іллєнко, керуючи Держкіно, забезпечив справжній бум українського кінематографу.

За що вдячні «слуги» змусили його піти у відставку і тепер мучаться, щоб імітувати перемогу на конкурсі когось близького до «Сватів» чи «95 кварталу».

Або Володимир В’ятрович, який, маючи мінімальні ресурси, зумів здійснити масштабну декомунізацію і зробив політику пам’яті зрозумілою й доступною мільйонам. І якого так само змусили піти, щоб провести через конкурс когось, хто більше відповідає уявленням правлячої партії про те, як треба любити Україну і популяризувати її історію.

Словом, влада має визначитися – або чесні конкурси, або політичні призначення без усього цього цирку. Нинішній же стан справ лише підриває довіру до владних інституцій і точно не сприяє якості державного управління.

узурпація Церква кіно зеленський держслужба реванш