Роман «Любовне життя»: дуже точний, чесний і безжалісний опис психологічного стану молодого іммігранта

Правду не про фізичні чи матеріальні труднощі (бо про це, якраз, пишуть багато), а про психологічні. Авторка не соромиться сказати: так, моя героїня робить дурницю за дурницею. Хоча ззовні в неї усе нібито гаразд.

Роман «Любовне життя» Оксани Луцишиної вийшов у 2016, у «Видавництві Старого Лева», і тоді ж увійшов у Довгий список літературної премії Книга року ВВС. Критики побачили в ньому «роман-притчу» про символізм життя. Я ж побачив дуже точний, чесний і безжалісний опис психологічного стану молодого іммігранта.

Поміж «успішними» і «нещасними»

В колективній уяві мешканців України існують два архетипи наших емігрантів: «успішні» і «нещасні».

«Успішні» мають добрий дохід і завзято фотографуються на тлі власних будинків, авто, а часом і яхт, а також — у добрих ресторанах та на тлі гарної природи. Українські родичі й друзі роблять з того висновок, що «успішні» ідеально адаптувалися до нової країни і вже «практично стали канадійцями» (американцями, німцями, шведами — кому як пощастить).

«Нещасні» — це, здебільшого, заробітчани. Життя в них важке, несправедливе і сумне. Нова країна здається їм чужою і непривітною. Часу і сил на тамтешню культуру вони не мають, а живуть ніби поза суспільством, до якого приїхали.

Обидва патерни, безумовно, існують. Але життя ними не обмежується.

У книзі «Любовне життя» Оксана Луцишина описує зовсім інший аспект імміграції — реальність молодих людей, які приїхали самі, без батьків чи сім’ї, і опинилися сам-на-сам з новою країною. Вони не закрилися у іммігрантських гетто, а інтегрувалися до суспільства, засвоїли його мову й культуру, знайшли непогану (хоч і не «круту») роботу і якось дають собі раду — без допомоги мами, тата, вуйка тощо.

Фрагмент обкладинки

Оксана пише про людей, чия власність складається з кількох валізок і старенької машини, чиє житло — дешева зйомна квартира, і які, в разі чого, можуть розраховувати лише на себе та (інколи) на кількох друзів.

Реалізм життя

Авторка планувала складний символічний роман, базований на картах таро. А вийшов насамперед реалізм: навіть марення головної героїні під час хвороби показують північноамериканські реалії — з життям, неможливим без автомобіля, заторами на дорогах, зламаними світлофорами, паркінгами. Та головне тут — не зовнішні аспекти, а психологічне життя людини.

Я знаю дві правдиві книжки про імміграцію: «Americanah» Чімаманди Нґозі Адічі і «Любовне життя» Оксани Луцишиної. Адічі точно передає почуття людини у новій країні. Луцишина точно передає її психологічний стан.

Якщо ви переїхали до Північної Америки з сім‘єю чи з батьками, чи до троюрідної сестри — ця книга не про вас. Якщо ви приїхали молодою самотньою людиною, іммігрували легально, знаєте мову й готові інтегруватися до культури (але не є, припустимо, IT-шником) — то, напевно, знайдете у книзі чимало знайомого.

Коли емігруєш без сім’ї

Коли людина приїжджає з батьками, левина доля практичних проблем упаде на їхні голови. А підліток чи студент йде вчитися, де опиняється в колективі людей свого віку.

Коли людина приїжджає з власною сім’єю, то найважливіша задача — знайти роботу, аби ту сім’ю забезпечити. Людині вже є з ким жити, говорити, проводити вихідні, а бракує лише грошей.

Коли людина приїжджає сама і молодою, то їй доводиться, насамперед, шукати себе, водночас вирішуючи (з нуля) матеріальні та адміністративні проблеми чужою мовою на незнайомому континенті. А коло спілкування звужується до кількох знайомих.

Саме така ситуація у головної героїні «Любовного життя». Йора, дівчина зі Східної Європи, інтегрувалася до американського суспільства. Вона добре відчуває повсякденну культуру нової країни, знає, як спілкуватися з місцевими людьми, розуміє їх. Американці мають її якщо не за свою, то принаймні не за інопланетянку. Йора працює у нормальній американській компанії. Посада в неї геть не крута, а зарплатня — невелика, але робота досить чиста, не фізична, і не типово «іммігрантська».

Йора могла б, напевно, знайти кращу роботу за ліпші гроші, та вочевидь не має в тому крайньої потреби. Бо навіщо «кігті рвати»? На квартиру, їжу та машину якось вистачає — а що ще треба самотній людині?

А самотній людині треба любові. І тут починається найскладніше. Бо якою б самотньою не була людина, вона не буде зустрічатися з будь-ким і будь-як. Навпаки, самотність підвищує вимоги до потенційного партнера. А коло спілкування непомірно вузьке.

— Ти не перший у такій ситуації, — сказала одна моя знайома іммігрантка одному знайомому іммігрантові, коли той зізнався, що від самотності їде дах. — Таке багато в кого з наших. Там, вдома, в тебе, можливо, теж не було якогось великого кохання. Але там в тебе були якісь друзі, до яких можна прийти, з якими можна поговорити. А тут ми на самоті.

30-річна Йора випадково зустрічає Себастьяна, чоловіка років 50-ти — гарного, сексуального, інтелектуального і при грошах. І в них розпочинається гарний роман. Щоправда, залишається питання: чому цей Себастьян досі вільний, якщо такий суперовий? А виявляється, що в нього повна голова тарганів. Йора його залишає.

За нормальних умов, на цьому б історія і скінчилася. Та в імміграції у Йори їде дах. Вона починає марити та хворіти.

Книжка, насправді, дуже страшна. Бо це ж реально страшно — залишитися хворому на самоті без грошей і страховок посеред північно-американського міста, у дешевій орендованій квартирі. Коли не здатен ані працювати, ані навіть вийти з хати, але платити треба за все.

Власне, це було б страшно і в Україні, але там все одно є хоч якась родина чи друзі. Та й міста влаштовані так, що ними можна пересуватися пішки та на громадському транспорті. А в більшості міст Північної Америки без машини неможливо, а на машину, крім бензину, потрібна страховка. Не кажучи вже про плату за паркінги (Оксана милосердно оминає цей аспект). У Канаді хоч безкоштовне лікування (але не ліки), а от у Штатах Йора опиняється ще й без медичної страховки.

Йора може розраховувати лише на одну людину, подружку Інгу — теж молоду/ самотню східноєвропейську іммігрантку. Але Інга й сама між небом та землею, з незрозумілою кар‘єрою, нестачею грошей і невдалим особистим життям. Інзі й самій потрібна моральна підтримка, тож довго няньчитися з Йорою вона не може.

Йора опиняється на межі самогубства

Думаю, що це знайомо багатьом молодим людям, які іммігрували самі. І вигадування собі якогось Нещасного Кохання з випадкової зустрічі. І страх залишитися хворим та без грошей. І думки про самогубство від самотності. Та хоч знайомо це багатьом — ніхто у тому не зізнАється. Бо всі ж мають здаватися успішними й крутими — як не іншим, то, принаймні, самим собі.

Але Оксана Луцишина не боїться бути чесною.

Вона не боїться показати Йору слабкою, безсилою, заплутаною у власних помилках та шизі, роблячою дурницю за дурницею. Жоден іммігрант не наважиться розповісти щось таке — ані про себе, ані навіть про свого персонажа.

Об’єктивно, Йорі нема на кого жалітися, як на саму себе. Бо це лише вона довела випадкову ідіотську ситуацію до повного абсурду. Але така вже психологія людини в стані кризи, що інколи просто неможливо зупинитися.

Власне, Йорина криза — це результат довгого заглиблення в себе.

І довбанутий на голову Себастьян теж з‘явився в неї не від доброго життя. Він не так причина, як результат тривалої неусвідомленої депресії.

Запізнілий дисклеймер: це не значить, що якщо ви іммігрували кудись молодим та на самоті, то обов‘язково поринете в депресію. Стверджувати щось таке — все одно що казати, ніби кожен закоханий має перейти через страждання, безсонні ночі, страшні ревнощі чи вселенську тугу (а ми всі знаємо, що воно не завжди так). А все ж, Йорин досвід знайомий багатьом — тільки не кожен у тому зізнається.

«Поїхала, щоб не жити в їхньому світі»

Та найреалістичніше показано спілкування з родичами по скайпу. Тут чи не кожна цитата — «як про нас».

Наприклад, Йора геть не рветься говорити з мамою та сестрою, бо «вони би почали ставити прості запитання: як життя, як робота, коли буде краща робота...» Родичі люблять питати про твої успіхи. А що їм скажеш, коли й сам на перепутті життя?

Та й навіть якщо спробуєш розповісти, вони не зрозуміють — бо на цьому континенті все інше: і робота, і стиль життя, і правила поведінки. «У них там своє життя, — каже Йора про свою маму. — Вона до ладу про мене нічого не знає».

Коли ж у тебе проблеми, то тим більше не хочеш про них говорити, бо «якщо все ж таки дотямить про мене щось, то буде тривожитися», а допомогти однаково нічим не зможуть. І доведеться заспокоювати не тільки себе, а ще й родичів за океаном.

Життя «вдома», у рідній країні, здається все менш реальним. Можна прочитати у новинах про політику чи про культуру, але повсякдення по інтернету не подивишся. «Я не знаю, що їм сказати, — каже Йора про родичів. — Не знаю, куди вони ходять, що їдять, чим живуть, про що говорять за столом, розумієш?»

Та чи й хочемо ми про все це знати? Чи хочемо повертатися у цей свій вчорашній світ? Напевне, що ні. «Йора подумала, що свого часу поїхала від матері та сестри, аби не стати на них схожою, аби не жити в їхньому світі. Ось тепер і не живе». І не тільки Йора так подумала. Багато інших молодих людей поїхали за кордон не тільки (і не стільки) через матеріальні чи кар‘єрні міркування, а насамперед аби вирватися з замкненого кола свого оточення.

«—Ну, все одно, подзвони, — вмовляє Йору подружка. — Ти що, негарно виходить.

— Та що я їм скажу?

— Спитаєш, як погода».

Так воно часто і буває.

Бідні, бо заплутані?

Один із висновків щодо книги: багато що впирається у стабільний дохід. Наприклад, у добре оплачувану роботу з лікарняними та медичною страховкою. Якби у Йори це було, то весь цей депресняк може й мав би місце — та проходив би менш драматично, а наслідки було б менш небезпечними.

А так Йора була за два кроки до того, щоб опинитися на вулиці, без копійки грошей, та ще й хворою.

Чому ж вона раніше не дбала про серйозну «успішну» кар‘єру? Бо мала, насамперед, розібратися з собою. Бо дуже важко примусити себе за щось таке боротися, коли нема психологічної мотивації, а грошей на їжу/ житло ніби вистачає.

Я знаю, що це нелогічно. Та усі ми дуже логічні, коли читаємо про негаразди когось іншого. А коли самі опиняємось у критичних ситуаціях, то уся наша логіка та витримка чомусь поступаються емоціям.

Йора не стала менеджеркою у серйозній компанії не тому, що не могла, а тому, що не було стимулу мобілізувати для того сили.

Евакуатор Джиммі приїде не за всіма

Що б там не казали про ґендерну рівність, а Північна Америка досить ще патріархальна. Чоловік має робити перший крок, знайомитися, рятувати. Принаймні, цього від нього чекає суспільство.

Тому у дівчат-іммігранток є бодай примарна надія, що в останній момент приїде якийсь непоганий хлопець Дональд на білому коні (себто, на старенькій Тойоті) і заплатить за ліки та електрику. А в гетеросексуальних хлопців і такої опції нема.

І якщо в хлопця-іммігранта зламалася машина на нічній автотрасі, а грошей нема не те що на ремонт, а й навіть на таксі, то годі чекати, що евакуаторка Джейн ось так прямо запросить до себе, нагодує, займеться з тобою коханням і запропонує просто пожити в неї. А от Йору несподівано рятує евакуатор Джиммі.

Та й той такий Себастьян — а він, об‘єктивно, був непоганий партнер, якби Йора не чекала від нього чогось більшого, — сам підійшов до Йори знайомитись у парку. Поза тим, що вона була іноземка і не мала доброї роботи. А скільки симпатичних жінок першими підходили би знайомитися до молодого чоловіка і запрошували б його на вечері до добрих ресторанів, навіть збагнувши, що він іммігрант без грошей чи кар‘єри?

Зате нам, чоловікам, на відміну від Йори, не доводилося відбиватися від залицянь з боку жіночих версій огидного бізнесмена Тріппа.

Світлий бік імміграції

Оксана Луцишина написала про темний бік імміграції — самотність, брак грошей, депресії на порожньому місці, ілюзії Романтичного Кохання щодо випадкової людини.

Про позитивні боки вона згадує мимохідь. Чому? Бо переваги настільки очевидні, що й зупинятися на них не варто. А насправді ж, Йора сама будує своє життя, без втручання мами, чи сестри, чи рідного їй суспільства. Вона вільна. Вона ризикує. Вона пізнала нову країну — і непоганий, до того ж, край: з пляжами, морем, теплим кліматом.

І зрештою вона дасть собі раду і психологічно, й матеріально. Ці її невдачі — лише урок, який зробить її сильнішою й мудрішою.

А що далі?

З часом молоді іммігранти, як правило, знаходять себе. Помикавшись кілька років, вони якось усвідомлюють, що їм треба у житті. Хтось створює сім‘ю, хтось обирає більш-менш добру кар‘єру, хтось — і те, і друге. І тоді вони переходять до категорії «успішних» і радують колишніх співвітчизників фотографіями хат, автомобілів і басейнів.

Щоправда, далі починаються інші труднощі і випробування — але це вже не тема «Любовного життя». Цікаво, чи розповість нам Оксана, що сталося з Йорою років за п‘ять?

література книги імміграція