(Не)стерва. (Не)Ярославна. (Не)жертва. Як у сучасній українській літературі жінки пишуть про жінок

Розмірковуючи над образом чоловіків у написаній жінками прозі, я вже констатувала тему фатальної для української літератури залежності ЇЇ від НЬОГО, що червоною ниткою проходить через твори сучасних авторок, заступаючи всі інші теми та проблеми. Що ж, кохання належить до сфери вічного, і я геть не закликаю викорінити пов’язані з ним сюжети з художніх текстів і зосередитися лише на суспільно значущих речах, адже й сама люблю хороші мелодрами як у житті, так і в літературі. Утім, аби не повторюватися, пропоную все-таки поговорити про щось інше. Приміром, про те, як жінки в написаних жінками текстах намагаються зайнятися собою.

(Не)стерва

Читаючи черговий роман про жінку, яка кинула буквально все на вівтар кохання чи родини, я щоразу думаю про Скарлетт О’Хара та відсутність подібного впізнаваного образу в українській літературі.

Сильна, харизматична, егоїстична, сексуально приваблива, стурбована насамперед питаннями власного комфорту – за шкалою українських традиційних цінностей це просто стерва! За кадром лишається те, що в екстремальній ситуації героїня «Віднесених вітром» Маргарет Мітчелл працює на плантації, аби її родина не вмерла з голоду. Головне – та як вона могла використовувати чоловіків і їхні гроші!

Традиційно за стерв у сучукрліті відповідає Ірена Карпа: від деяких читачів доводилося чути, що дівчата з її текстів – просто повії та не найкращий приклад для молоді (меркантильні й цинічні!). У новому романі цієї авторки «Добрі новини з Аральського моря» є четверо головних персонажок, яких доля зводить у Парижі, і одна з них – Богдана – не зраджує традиції.

Молода, красива («Богдана показала зуби власному відображенню в дзеркалі. Все ОК із зубами. Як і з грудьми, плечима, рельєфом живота й епільованою зоною бікіні»), просто бомба («її глибинною соціалізацією стало не що інше, як секс»), дівчина просадила за півроку зібрані львівським татком на її навчання у Відні 15000 євро – і далі пішла власним курсом від країни до країни та від ліжка до ліжка.

Звісно, значно повчальніше було би, якби героїня Карпи здобула фінансову самостійність, відкривши свічний заводик чи засіб лікування СНІДу, але подивимося на справу реалістично. Враховуючи, що «з двох настанов — «роби так, як хочеться тобі» й «не засмучуй маму з бабцею» — у галицьких дітей суттєво переважає друга», Богдана не просто зламала систему. Вона буквально виконала настанови Григорія Савича Сковороди про сродну працю, насмілившись займатися тим, до чого має хист і натхнення, хоч світило їй хіба вийти заміж за кого тато скажуть і спитись від нудьги в 35…

(Не)Ярославна

Жити всупереч суспільним уявленням про традиційну роль жінки наважується й героїня роману Гаськи Шиян «За спиною». Марта мешкає у Львові, вона — ейчарка на ІТ-фірмі, «дуже добре вміє хедхантити і аутсорсити тих, хто пише найкращі коди»; заробляє добрі гроші й не вагається їх витрачати. В анамнезі Марти – голодні 90-ті, мама-заробітчанка й тато, який приріс до дивана, не бажаючи щось робити після розпаду СРСР. Які підстави не користатися моментом і не насолоджуватися життям?

«…А хулі, лупаш селфі з палки, їбаш лук, шукай лайф-хак на кожну ситуацію, їж фалафель, лічі й асаї, пробивай кислоту, пость в інсту флетлеї для відпочинку, літай лоу-костом і бізнес-класом, дивися 3D і арт-хаус, читай глянець і найсвіжішу економічну пресу», — декларує жінка, життя якої раптово змінює цілком ординарна для наших днів подія. Бойфренд Марти Макс отримує повістку і йде в армію, не шукаючи відмазок у стилі «Хай син Порошенка служить»...

Далі могла би бути стандартна історія про Ярославну, яка чекає коханого з війни, але щось пішло не так. Марта сприймає вчинок коханого як зраду та спробу довести власну маскулінність: «Мені не треба, щоб ти мірявся з кимось сталевістю яєць заради того, щоб я тебе любила!».

Вона намагається змінити ставлення, ходить допомагати волонтеркам, але щоразу відчуває певний внутрішній спротив (як Скарлетт О'Хара, котрій ніяк не вдавалося поділити загальний пафос захоплення «нашою справою» під час війни).

Спілкуючись із дружинами й подругами фронтовиків, героїня не може сприймати їхній досвід за життєвий приклад і рольову модель, хоч би це була непробивно оптимістична «правильна» Ольга, яка дочекалася чоловіка з АТО, чи глибоко травмована Елла, яка майже рік спить із бушлатом свого вбитого чоловіка, носить у кишені його останню пачку сигарет, а на телефоні — відео, де його добивають.

Утім, знаєте, Елла ревнує цього чоловіка навіть мертвим до «лайків» під фото дівчини, яку він вивіз із окупованої території. Напевне, це дещо дріб'язково для справжньої Ярославни, але вже як є: книжка Шиян гранично чесна й далека від стереотипних літературних образів, натомість життєвої правди тут вистачить на три романи сучукрліту.

(Не)жертва

До речі, про життєву правду: іноді стерва – це просто стерва (зауважу для тих, хто вирішив, ніби я ідеалізую жінок!). Приміром, у романі Юлії Ілюхи «Східний синдром» одна така реально виносить мозок чоловікові незгірш за ПТСР.

Як і Максу із «За спиною», Васі Супрунчику просто незручно не взяти повістки й ховатися за спинами тих, хто вже воює, тож він іде на війну. При цьому за його власною спиною – не Ярославна і не міцний тил, а дружина Аня, генеральська онучка з квартирою в центрі Харкова й стандартними міщанськими вимогами до справжнього чоловіка: «Тобі треба їхати на Майдан, допомагати рятувати Україну! Ти сім’ї своїй спочатку допоможи, герой хрінов! А то толку від такого татуся, як із козла молока!» тощо.

Можливо, колись з'явиться спеціальне дослідження, присвячене тому, скільки воїнів АТО втекли в зону бойових дій від дружин чи подруг. Разом із тим, є й інший бік справи, про який зараз мало говорять і який фіксує Гаська Шиян, згадуючи у своєму романі перемивання кісток «виснаженої жінки демобілізованого», яка викликала поліцію після чергової спроби зґвалтування: «Лише одиниці не пробили дно і твердо стали на її бік, а решта ж, як і самі поліцейські, заявляли, що зґвалтування в шлюбі нонсенс, а втішати чоловіка з посттравматичним синдромом — її прямий подружній обов’язок, в тому числі й перед Батьківщиною».

Саме через сексуальне і домашнє насильство постає «сильна жінка» сучасної української літератури. У «Добрих новинах з Аральського моря» це Рита, багатий і харизматичний коханець якої Іван виявляється алкоголіком і садистом. Історія цієї жінки – історія важкого й болісного звільнення від токсичних стосунків, «бо страх покарання за втечу виє у нас всередині так гучно, що тихий голосок самозбереження може й не проклюнутися. До всього, почуття провини як основа християнської моралі. Як це так — покинути тирана напризволяще? З кого ж він буде знущатися, коли залишиться сам?..».

Той же шлях проходить і героїня «Східного синдрому» Таня Ларіна – росіянка, яка тікає від знущань чоловіка-полковника військ РФ спочатку на Майдан до Києва, а потім в АТО. Вона стає парамедиком добробату і тлумить у собі постійний страх, що Сергій знайде її й жорстоко помститься. Разом із тим «чужа» війна стає для жінки «своєю» і дає простір для свободи й самореалізації. На фронті «пушкінській» героїні дають позивний «Скеля», однак авторка роману Юлія Ілюха не зловживає прийомами героїзації, бо точно знає, що всі ми люди, і Таня теж не з каменя.

(Не)Жанна

Проте є й інша стратегія творення жіночого образу. Стрімкої популярності набула цього року книжка під назвою «Доця» Тамари Горіха Зерня, що розповідає про жінку з окупованого Донбасу, яка боролася проти російських загарбників, подаючи приклад незламного патріотизму й мужності.

Словом, це історія про сучасну українську Жанну д'Арк, фактично новітнє житіє, хоч і без фінальної мученицької смерті святої.

Героїня, ім’я якої (як і ім’я авторки за псевдонімом) ховається за пестливим «доця», виростає в краю бурштинових промислів, але в 17-річному віці потрапляє до бабусі в Донецьк. Поступово місто стає для неї рідним. Життя дівчини котиться стандартними рейками: бідно, важко, але терпимо. Вона працює касиркою, а далі старшим продавцем у супермаркеті, та в якийсь момент розуміє, що більше так не може.

Це осяяння, як у випадку з майбутніми святими, змінює все: Доця купує фарби та починає малювати, а згодом, без жодної спеціальної підготовки, виготовляти високомистецькі вітражі та предмети інтер’єру (сумнівний з реалістичного погляду, але цілком нормальний для агіографії чудесний поворот). Саме вона згуртовує своїм талантом працівників майстерні, налагоджує успішний бізнес. Кінець усьому кладе 2014 рік, і Доця з нечисленними однодумцями стає до спротиву.

«Інсургент, розвідниця і диверсантка», жінка, у житті якої немає романтики, чоловіка, дітей і сексу (на нульовому розмірі грудей акцентовано навіть декілька разів). Звісно, певні комплекси щодо цього Доця мала і навіть спробувала пізнати радощі тілесного кохання з таким собі Віталіком: «По завершенні процесу я так і не зрозуміла – це що, через ці рухи у нас стільки переживань? Стільки трагедій, стільки літератури через ось це?», але чиста ненависть до окупанта заступила їй усі інші почуття й потреби.

Слабкість перетворилася на силу, адже самотня, непримітна зовні й витривала жінка є ідеальною для партизанської війни: «Не знайдеться слів, щоб описати цю ненависть. Ні один схимник так не молиться у аскезі виснажливого посту; ні одна билина так не мріє про краплю холодної води серед пустелі; ні одна сирота так не тужить за материнськими руками, як я ненавиділа, як я хотіла і прагнула їхньої агонії».

У суті речі, образ Доці є екстремальним вивершенням тих тенденцій, про які ми говорили вище: вона не боїться змінити своє життя та обрати заняття, нетрадиційне для жінки; відкидає стандартні схеми одруження та родини; не бажає бути сексуальним об’єктом, повністю ігноруючи способи досягнення жіночої привабливості; не просто вирішує, з ким їй спати, а відмовляється від сексу взагалі.

Повчальний пафос роману полягає в тому, що робить це героїня для вищої мети, а не для досягнення власного комфорту чи задоволення, хоча очевидно: саме така гранична аскеза й дарує їй кайф «сродності». Поза сумнівом, образ незламної жінки-мстительки неодмінно мав з’явитися в сучукрліті доби війни.

Що ще?

Можна назвати й інші, менш радикальні мотиви, що з’являються в текстах, написаних жінками. Це, наприклад, переживання досвіду хвороби та вмирання, про який у сучукрліті взагалі говорять мало і який досить детально й відверто змальовує Галина Вдовиченко в романі «Найважливіше наприкінці». Коли після 35 років шлюбу твій чоловік перетворюється на безсилу істоту, повністю залежну від сторонньої допомоги, непросто здолати це випробування, і героїня не приховує своїх емоцій від читача.

Із більшою чи меншою наполегливістю говорять жінки й про гомосексуальний досвід: усвідомлює своє кохання до жінки героїня роману Кіри Малко «Нижче», маємо сцени лесбійського сексу в романах Ірени Карпи і Гаськи Шиян.

Проте ці мотиви не є основним предметом художнього зображення, їхню появу радше диктує реальність, якої не зігноруєш. Водночас не варто дивуватися, чому про це мало пишуть: пригадайте бодай реакцію захисників традиційних цінностей на демонстрації за права ЛГБТ.

До речі, щодо традиційних цінностей: у сучукрліті дуже мало текстів, де йшлося б про позитивний жіночий досвід родинного життя і материнства.

Дітям здебільшого відведене другорядне місце в розвитку сюжету. Натомість б’є рекорди повторюваності образ авторитарної травмованої матері-істерички, яка гнобить усіх, хто потрапляє в орбіту її невтишимої енергії. Прикладом є новий роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба», де біографії двох жінок (поетки Феби-Марії та учасниці революції на граніті Рози) нагадують бляклий начерк феміністичного тексту, натомість фундаментальна постать мами-Маргіти з її свиньми, курми, городом, будівництвом і чіткими уявленнями про те, як усе має бути, виходить повнокровною і всепожираючою. Не дивно, що історія не має хеппі-енду.

Звісно, добре вже те, що ці речі констатуються, однак ще більше тішить, коли, крім фіксації ненормального стану, авторки пропонують і шляхи виходу з нього, відкривають позитивну програму для своїх героїнь. Нехай кожна окрема перемога стає лише етапом на шляху невдач, успіх можна вбачати вже в тому, що було зроблено спробу.

Дуже поступово жінка сучукрліту перестає бути тільки жертвою чи іграшкою, залежною від чоловіка в емоційному й матеріальному плані, недієспроможною поза парадигмою кохання й родини.

Вона не соромиться говорити про свої почуття, бажання, потреби, реалізується професійно, і хоча багато проблемних моментів сучасного життя лишаються поза полем зору українських авторок, поступ відчутний. Жінки сучукрліту, хоч і не мають наразі шансу стати всенародними героїнями, як Скарлет чи Жанна, доносять необхідні меседжі до конкретних і досить різних читацьких аудиторій.

Читайте також: Як чоловіки пишуть про чоловіків. З кнайпи на передову: образ чоловіка в сучасній українській літературі

Читайте також: Єдиний, коханий, козел. Як жінки пишуть про чоловіків у сучасній українській літературі

Читайте також: Не знають, що з ними робити. Як чоловіки пишуть про жінок у сучасній українській літературі

література війна книги