«Мертві моделі» не гудуть: Скандинавський детектив у сучасному Києві
Що читачеві потрібно від детектива? Щоб було цікаво читати. І «Мертві моделі» Мартина Якуба— як раз такий детектив: відкриваєш щоб подивитися першу фразу, і відриваєшся вже десь на середині, та й те лише тому, що хтось відволік від читання. Книга динамічна, до того є кілька несподіваних поворотів сюжету і непередбачуваний кінець. «Навіть не здогадалася, хто вбивця, ледь не до самого кінця,» — написала Ольга Погинайко у коменті на Goodreads. Книга вийшла у видавництві «Смолоскип» 2019 року.
Автор: Євген Лакінський http://facebook.com/MiyKvebek
Макс Ґедзь, головний герой роману, — ветеран АТО, інвалід. На війні втратив руку. Не має ані пенсії, ані пільг, бо, через бюрократію, не зміг отримати посвідчення Учасника бойових дій. Працює на прикрій погано оплачуваній роботі. Та й звідти його звільняють — і то по-хамськи і несправедливо. Отже, опиняється він на самоті, без грошей і без надії, посеред сучасного Києва, де все дорого. Тобто — повна безнадія.
Саме в цей момент дзвонить телефон: незнайомець на ім‘я Алекс хоче найняти Макса у якості приватного детектива, аби розслідувати зникнення молодої дівчини. Обіцяє добре заплатити.
Фрагмент обкладинки "Мертвих моделей"
Проблема в тому, що Макс — ніякий не приватний детектив і не має ані ліцензії, ані права щось розслідувати. Щоправда — він колишній мент із Горлівки, але працював він там давно, ще до російсько-української війни. Та вибору в Макса нема — і він вляпується у заплутану та небезпечну історію.
Макс далеко не ангел і за правду він бореться методами пост-радянського мента. Поза тим, людина він непогана, і хоче аби людям було добре. До того ж, у найкращих традиціях сучасного детективу, він — алкоголік, який намагається кинути пити.
Попри криваву тему — серійні вбивства моделей — у книзі багато гумору та іронії. І завжди доречних.
Взагалі ж перед нами — класичний трилер скандинавського типу. Любителі Ю Несбьо і Стіг Ларссон впізнають знайомі мотиви. А поза тим, історія на 100% українська. Усе тут рідне і своє — і Київ, і нова поліція, і стара міліція, і різні цікаві деталі українського життя — як теперішнього, так і (пост-)радянського.
У книзі практично не говорять про політику, але десь поміж рядками читається, що Макс — патріот, і до того ж україномовний. Виникає питання, як горлівський міліціонер став таким. І тут авторові треба поаплодувати, бо трансформацію героя він показав дуже красиво (якщо це слово тут взагалі доречне). Нема довгих монологів про мову чи патріотизм. Натомість, одну главу написано російською — от там і є відповідь, чому Макс став тим, ким став.
Чи ідеальна книжка? Ні. Деякі події не зовсім добре прописані, та й психологічна мотивація персонажів не завжди зрозуміла. Наприклад, чому Алекс обрав саме Макса? Інші зауваження викладати не буду, аби не спойлити. Але у детективі і непотрібна стовідсоткова достовірність і реалізм. Головне, щоб історія була цікавою. А «Моделі» таки цікаві.
Коротко кажучи, роман вдався. Не дивно, що самої публікації книги, навколо неї почалися пригоди.
«Я обіцяла з’їсти свого капелюха, якщо цей роман, який переміг у літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», узагалі можна буде читати, — писала критикеса Тетяна Трофименко у Новинарні. — Капелюха в мене, щоправда, немає, і я про це знала, коли билася об заклад.»
Та роман вийшов читабельний. А отже, Мартин Якуб випік для Тетяни капелюх із печива в глазурі — і Тетяна той капелюх урочисто з‘їла. Про це свідчить фотографія.
Тетяна Трофименко — одна з небагатьох українських критиків, які, з одного боку, справді критикують, з другого — критикують доречно, а з третього — мають добрий літературний смак. Тому, якщо вже Трофименко написала, що якась книжка не зовсім погана, то, як правило, таку книжку можна читати з задоволенням. І якщо така критикеса погодилася з’їсти капелюха — це багато що говорить про роман вже.
Критикеса Тетяна Трофименко їсть свій капелюх, бо визнала, що ця книга вдала
Та найбільша детективна таємниця цієї історії, це як авторові вдалося написати настільки цікаво, без жодного нудного абзацу і жодної зайвої фрази. Тобто, ВЗАГАЛІ нічого зайвого! Схоже диво я бачив у сучукрліті лише одного разу, у романі «Факультет» Дарини Березіної. Там теж усе цікаво і теж жодного зайвого параграфа. Хоча книжки зовсім різні, а автори мають мало спільного. Щоправда, сюжети чимось схожі: в Мартина Якуба про серійного вбивцю, в Дарини Березіної — про викладачок дисфункціональної кафедри корумпованого вишу.
Що ж об’єднує ці дві книжки? Те, що обидві вийшли у видавництві «Смолоскип». Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб здогадатися, що тут якась містика. У «Смолоскипі» цю таємницю пояснили просто: редагуванням текстів займалися «україномовні люди з чуттям слова. Іншого секрету нема.» І при тому над «Факультетом» і «Моделями» працювали завсім різні редакторки.
Усі, хто мав змогу порівняти «Вбити пересмішника» Гарпер Лі із її раннім текстом («Іди, вартового постав»), віддадуть шану її редакторці, Тей Гогоф , яка два роки працювала з письменницею. Чи можна припустити, що «Смолоскип» став кузнею нових Тей?
