Епоха Зеленського: звичайний кучмізм з новими олігархами-акціонерами

Зниження рейтингу президента за три місяці на 20% навряд чи можна вважати несподіванкою. Довірливі українські виборці, які вкотре проголосували з надією на диво, знову його не дочекалися. З іншого боку, апокаліптичні очікування багатьох противників Зеленського теж не реалізувалися, хоча чимало заяв і дій нової команди тримають їх у постійному тонусі.

Втім, щоб зорієнтуватися, де ж опинилася в результаті «електоральної революції» 2019 року Україна, слід по можливості безпристрасно подивитися глибше, ніж на регулярні скандали та взаємні звинувачення.

Дії (як і їхня відсутність) красномовніші за слова. За сім місяців 2019 року, відколи главою держави став Володимир Зеленський, вже спала курява виборчих баталій, ейфорії одних і розпачу інших. Можна говорити про загальні обриси нового режиму, який виявився значно менш «революційним» (чи то «контрреволюційним»), ніж це видається на перший погляд.

Хочеш дізнатися про майбутнє – подивись на сусіда!

Рідко буває щось нове під сонцем. У Грузії 2012 року партію героїчного реформатора і противника Путіна Міхеїла Саакашвілі перемогла коаліція на чолі навіть не з проросійським, а російським за походженням статків олігархом Бідзіною Іванішвілі. Потім грузинський президент майже негайно після завершення каденції залишив країну під загрозою кримінальних переслідувань.

Втім, попри спробу налагодження стосунків з Росією і навіть відновлення співпраці в деяких сферах з державою-агресором після війни 2008 року, стратегічний курс Грузії практично не змінився. Так само не змінилася агресивна поведінка Росії, зокрема у формі «повзучого просування» кордону «незалежної» Південної Осетії.

Ну, а подальші пригоди Саакашвілі в Україні наштовхують на думку, що можливо, грузинські виборці не були настільки вже невдячними, як це здавалося багатьом українцям у 2012 році.

Глибинно грузинську й українську ситуацію об’єднує те, що в обох випадках підступна агресія колишньої метрополії не змогла в середньостроковій перспективі перемогти у «простих людей» претензії щодо соціальної несправедливості політики і поведінки власних еліт.

Втім, ті конкуруючі елітні групи, які в 2012-му в Грузії, і в 2019-му в Україні скористалися відповідними настроями, аж ніяк не спроможні задовольнити цей запит на справедливість. Адже, по суті, вони не готові щось серйозно змінювати в соціально-економічному ладі.

З іншого боку, негнучкість Кремля, неготовність його визнати «збунтовані провінції» самостійними державами, не дозволяє йому повною мірою скористатися плодами власної м’якої сили як «спадкоємця СРСР», де «простій людині так добре жилося». Серед еліт Грузії й України багато хто прагне «простити» кривднику і домовитись «десь посередині». Але мало хто готовий погодитися з роллю «рабів, підніжків, грязі Москви», яку їм і досі пропонує Кремль.

Олігархічна ротація

Крім того, як у грузинському, так і в українському випадку коаліція переможців старої влади досить строката та неоднорідна. Це аж ніяк не рух до спільної політичної мети. Скоріше «акціонерне товариство», інтереси учасників якого суттєво відрізняються. Це не може не привести до конфліктів. Власне, нетривала історія стосунків у команді переможців це яскраво ілюструє. Дехто з її учасників, як приміром Олександр Данилюк, уже стали колишніми.

Під кінець каденції Петра Порошенка його політика в гуманітарній сфері стала бальзамом на душу українських патріотів. Тому не дивно, що табір його переможців значно далі від націоналістичних цінностей з опорою на сильний етнічний компонент.

Неусвідомлений символізм. Ідеологічні конструкції, які озвучив Зеленський у новорічну ніч, нічим особливо не відрізняються від засад, якими керувався Кучма.

Заяви та дії, приміром, Дубінського та Портнова, породжують гучні скандали й викликають відчуття загрози у тих, хто голосував за Петра Порошенка. Але мейнстрім «Слуги народу» – не проросійськість, а скоріш «толерантна дореволюційна Україна», така собі реінкарнація класичного кучмізму.

Про це свідчить і «нестандартне» новорічне привітання Зеленського.

Та після п’яти років війни й денаціоналізований лібералізм вітчизняного розливу сприймається багатьма як зрада. Більше того, в умовах триваючої російської агресії «ідеологія толерантності» просто нежиттєздатна.

Втім, хоча зміна режиму на символічному рівні дуже помітна, на рівні «реальної політики» те, що відбулося – лише заміна угруповань «збирачів ренти». «Акціонерне товариство», де провідними фігурами були Порошенко та Ахметов, замінила конкуруюча фірма, «важковаговиками» якої є Коломойський та Пінчук.

Повстання «Франкенштейна» – Державного бюро розслідування – проти свого творця, та органічний перехід глави Адміністрації Порошенка Ігоря Райніна до лав відверто проросійської «Опозиційної платформи – За життя», демонструють помітний розрив між реальною і декларованою політикою п’ятого Президента.

І цей розрив навряд чи можливо списати лише на «несприятливі політичні обставини», як це можна зробити, приміром, для закулісних торгів із фракцією «Радикальної партії Олега Ляшка» задля ухвалення бюджету чи важливого закону.

Межі досяжного для влади

Звісно, збирання «ренти» є вкрай корисним (для «збирача»), і одночасно надихаючим процесом. Втім, хоч не хоч, для того, щоб він тривав, потрібно забезпечувати таку-сяку стабільність і керованість. Показовий у цьому аспекті перехід з уряду Гройсмана двох ключових міністрів – внутрішніх справ та фінансів.

Збереження стабільності, в свою чергу, потребує продовження співпраці з Заходом та отримання певного рівня політичної підтримки всередині. Тому реформи триватимуть – хоч, звісно, й не без спроб створити в процесі нові можливості для збору ренти.

Тож відбуватиметься те ж саме, що й було – спроби покращити там, де це дешево й нікому з «акціонерів влади» не заважає. Звісно, такий шлях дозволяє хіба «триматись на плаву», але аж ніяк не здійснити прорив. Крім того, таке «реформування шматочками» вкрай вразливе і може легко «відкотитися назад».

Саме це, схоже, відбулося в сфері охорони здоров’я, де Уляна Супрун суттєво знизила можливості для збору ренти, чим сформувала проти себе потужну коаліцію «вигодонабувачів», які зараз повертаються до звичних справ.

З іншого боку, зміни відбуваються не лише на гірше. Навіть у першій складовій гасла «Армія Мова Віра». Приміром, раніше встановлених Законом «Про національну безпеку України» дедлайнів почалися зміни структури керівництва збройними силами відповідно до стандартів НАТО.

Ці зміни, попри наполягання західних партнерів, намагався всіляко відтягнути колишній Начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних Сил України Віктор Муженко.

Неможливо заперечити його заслуги у відбитті збройної агресії Росії. Але прагнення зберегти надміру централізовану систему ухвалення рішень суттєво знижувало б ефективність війська у маневреній війні в разі можливого її повномасштабного вторгнення.

Крім того, армія почала закуповувати автомобільну техніку на базі вітчизняних КРАЗів замість білоруських МАЗів, локалізованих в Україні компанією «Богдан» переважно за допомогою викруток.

Руйнування шансів на позитивну еволюцію

Втім, відсутність негайної катастрофи аж ніяк не означає, що можна розслабитись і насолоджуватися життям. Олігархічний режим під новою зеленою вивіскою вкрай неефективний, так само, як і під попередніми.

Війну, принаймні у гібридному форматі, ніхто не скасовував. Російські структури далеко не такі сильні, розумні й умілі, як цього бояться багато українських патріотів. Більшість «антиукраїнських» дій чи подій – результат внутрішньополітичних розкладів, недбальства або це «чудовиська», породжені «сном розуму» багатьох наших співгромадян, а жодним чином не робота «всемогутнього ФСБ».

Але Росія небезпечна вже в силу свого розміру. Крім того, без витрачання значних коштів на розвиток українського війська ми завжди маємо збільшення ризику нових руйнівних військових авантюр Кремля.

У свою чергу, олігархічний уклад консервує Україну у вкрай некомфортній зоні «балансування на краю прірви». Більш того, аби зберегти себе, він руйнує шанси на прогресивну еволюцію в майбутньому.

Є декілька компонентів, котрі не дозволяють створити сильну державу. Розглянемо їх.

Держслужба дискредитована

Без ефективної державної служби неможливо уявити не лише розвиток, а навіть нормальне управління сучасною країною. Між тим, Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади», ухваленим у вересні цього року, суттєво послаблено і так не надто ефективні законодавчі гарантії незалежності держслужбовців від примх політичного керівництва.

Запровадження контрактної форми державної служби взагалі усуває для відповідної категорії держслужбовців особливі відмінності з приватним наймом. Якщо врахувати пов’язані з державною службою обмеження прав і не завжди конкурентні зарплати – кого там можна очікувати?

Втім, не варто кидатися камінням лише в команду Зеленського. Фактично, вона зробила наступний крок на шляху, початок якого поклали реформи державної служби 2016, яким ліквідували чи не основну перевагу держслужби на ринку праці – особливий порядок пенсійного забезпечення. Ініціювали ці зміни громадські активісти.

Це на доповнення до інших передбачених тодішнім Законом «Про державну службу» «дрібниць» на кшталт скасування системи рангів, просування по якій служило принаймні моральним заохоченням держслужбовцям, чи «оптимізація» права на додаткову відпуску за вислугу років.

Детальніше про те, як зараз працює держапарат, і як він має працювати, читайте в нашій статті «Знести систему». Як влаштоване управління Україною та як (не)працюють держапарат і політичні домовленості

Суспільство не хоче розбиратися, хто з політиків працював на країну

Втім, політикам теж не позаздриш. У них стає значно менше шансів стати самостійними діячами, а не платними найманцями олігархів чи регіональних баронів.

Революція Гідності привела до значного оновлення депутатського корпусу. І більшість цих новачків у політиці через п’ять років були «зметені» як «старі обличчя» під гаслом – «Зробимо їх разом!»

Фактично, на противагу традиційному у 90-ті та 2000-ні драйверу електоральної конкуренції – змагання «західного» і «проросійського» векторів розвитку – прийшла експлуатація прагнення виборців помститися «політикам» та «чиновникам».

У тих є свої гріхи. Однак «протестне голосування» скоріш нагадує ситуацію, коли собака хапає зубами палицю, а не людину, яка нею б’є.

Звісно, втрата влади політиками, в яких виборці розчарувалися – основа демократії. Втім, саме змінюваність, а не постійна «заміна» «нових облич» «ще новішими». Без політичного досвіду нові депутати й міністри схильні наступати на старі граблі.

І найголовніше. Якщо політик, незалежно від власної позиції чи дій, найвірогідніше зазнає «електорального покарання» за «несправедливість всього», навіщо йому боротися й ризикувати, відстоюючи національні інтереси? За таких умов раціональною поведінкою з його боку буде максимальне використання періоду доступу до влади під девізом «після нас хоч потоп». Певна надія лише в тому, що не в усіх політичні амбіції суто меркантильні.

Стратегічна мета наступного лідера – втримати більшість

Представники патріотичного табору лають умовні «73 % виборців Зеленського» за недалекоглядність. Нову популярність здобула критика ідеї загального виборчого права, яке нібито неспроможні використовувати «прості люди».

Втім, загальне виборче право в політичній системі фактично виконує функцію гальм у автомобіля. Воно не дозволяє елітам надто сильно відірватися від проблем, які хвилюють пересічних людей, виступаючи запобіжником проти бунтів та повстань.

Українці не є унікальними. Виборці усталених і значно благополучніших західних демократій голосують за рішення на кшталт «Брекзіту» чи підтримки Трампа. При цьому, громадяни сказали рішуче «ні» політиці еліт, яку останні вважали єдино «раціональною», відкидаючи як неважливі реальні проблеми, перед якими поставали «люди з вулиці».

Правильна реакція на поразку – не обурюватися несправедливістю життя, а задуматися, що пішло не так.

Багатьох виборців Порошенка, безперечно, надихнула буквальна реалізація гасла «Геть від Москви!», заради чого вони були готові багато чого пробачити. Втім, для більшості виборців Зеленського ключовим мотивом стало відчуття відсутності перспектив розвитку як свого, так і України, за умови збереження посади попереднім президентом.

Звісно, поразка у протистоянні з Росією – гарантія того, що в Україні все буде катастрофічно погано. Водночас, саме по собі протистояння Кремлю – не самоцінність, а лише інструмент задля кращого майбутнього. Врешті решт, афганці перемогли СРСР, ну і?

Важко заперечити, що далеко не всі соціальні запити українських громадян обґрунтовані. «Споживацькі настрої» щодо держави створюють поживний ґрунт для «мислевірусів» російської пропаганди, таких як «війна для олігархів» чи «тарифний геноцид». (Про це детально читайте у нашій статті)

Але обурення «простих українців» несправедливістю та відчуття «щось йде явно не так» були аж ніяк не безпідставні.

Будь-яка політична команда матиме справу з реальними співвітчизниками, недосконалими й переважно егоїстичними. Інших страшний дефіцит, і не лише в Україні.

Задовольнити їхні «соціальні забаганки» неможливо. Втім амбітне, але реально досяжне завдання – політично «продати» населенню позитивні зрушення за час перебування при владі команди реформаторів. Звісно, якщо вони будуть наочно помітні у повсякденному житті, а не лише в державній статистиці.

Порошенко в 2014 році отримав вищу посаду в державі, зібравши майже 10 мільйонів голосів. Через п’ять років він програв, отримавши 4,5 мільйонів голосів проти 13,5 мільйонів у свого опонента.

Це значно краще, ніж результат Віктора Ющенка, підтримка якого за п’ятирічку президентства скотилася з більш як 15 мільйонів до лише 1,3 мільйонів виборців. Але, очевидно, недостатньо.

Перемога президента України на чесних виборах після першого терміну на посаді буде стратегічною не лише для нього, але й для всієї України. Адже це означатиме, що більшість українських виборців вважає, що країна розвивається. Відносно «дешевими» символічними досягненнями та піар-акціями такого результату не здобути.

кучма зеленський суспільство політика