4 фактори успішних реформ: якісне держрегулювання, підтримка великих експортерів, зростання зарплат, заощадження — McKinsey

Ці згадані 5% щорічного зростання — аж ніяк не теоретична абстракція. Завдяки ним за минулі 30 років понад 1 млрд громадян у цих 18 країнах перестав жити в умовах крайньої бідності. А за минулі 20 років вони забезпечили 44 % зростання споживання на ринках країн, що розвиваються, — усіх разом.

Серед країн, які показують кращі за інших результати, є давні історії успіху, такі як Китай і Малайзія, нові чемпіони – як-от Індія та В’єтнам, і «тіньові відмінники» — Ефіопія й Узбекистан. На жаль, України в цьому переліку немає.

Втім попри фундаментальні відмінності в економічній географії, демографії, політичному устрої тощо, в досвіді країн-«відмінників» можна виявити специфічні прийоми, завдяки яким вони змогли пришвидшити рух на вихід з гетто третього світу.

Серед цих прийомів є такі, про необхідність запроваджувати які регулярно говорить українська влада: підтримання іноземних інвестицій, економічна стабільність, верховенство права тощо. Але є й такі, про які наші урядовці або не згадують, або ж узагалі висловлюються на користь протилежних за змістом підходів. Відповідно саме ці нетривіальні рецепти й заслуговують на особливу увагу.

Зростання ВВП на душу населення серед відмінників значно перевищило темпи інших економік, що розвиваються. Легенда: Червона лінія — «Китай», під нею — «довгострокові відмінники (без Китаю)», «інші відмінники», «багаті країни», «лузери»

1. Невидима рука ринку? Ні, видима рука держави

Дослідники McKinsey Global Institute називають два фундаментальні чинники, які забезпечують ефективніше й потужніше зростання.

Перший — це державна макроекономічна політика, яка забезпечує низку позитивних процесів: від зростання заощаджень населення — до стимулювання конкуренції серед місцевих компаній.

Другий фактор — вихід великих національних компаній на зовнішній ринок. Завдяки політиці підтримки всередині держави ці компанії розвинулися до рівня, який дав їм змогу виходити на зовнішні ринки.

Привертає увагу важливий момент: традиційна економічна теорія не схвалювала втручання держави в економічні процеси. Мовляв, влада тільки заважає «невидимій руці ринку» та вільним економічним процесам самостійно розставити все по місцях. Проте досвід показує, що для економік країн, які розвиваються, регуляторний вплив влади може забезпечити вищі темпи розвитку, ніж хаос вільного ринку.

Адже він зовсім не гарантує виживання й успішність компаніям-новачкам, які першими виявили перспективні напрями діяльності. Без достатнього державного протекціонізму багатші й потужніші іноземні конкуренти приходять і без сантиментів «з’їдають ринковий пиріг» цих першопрохідців.

Істотна ремарка: державна підтримка аж ніяк не означає створення тепличних умов для національного бізнесу. Навпаки, у країнах-«відмінниках» спостерігається безжалісна конкуренція між найкращими домашніми компаніями.

Назвати цю боротьбу на виживання словом «різанина» – аж ніяк не перебільшення. Так, менше ніж половина (45%) компаній, які змогли пройти до 100 найприбутковіших національних бізнесів, залишаються в ньому впродовж десяти років (для порівняння – в розвинених економіках 62% компаній зберігають статус-кво). Втім винагорода варта ризику: перші дксять компаній в економіках «відмінників» третього світу захоплюють учетверо більшу частку доходів, ніж така сама десятка в країнах із розвиненою економікою.

(Показовий приклад політики «гри на виживання» — виробництво сонячних панелей у Китаї. На першому етапі держава дала щедрі пільги всім, хто хотів випускати цю продукцію. А потім поетапно їх скорочувала, запустивши механізм «гри на виживання». В підсумку, на внутрішньому ринку Китаю залишилися кілька мегакомпаній, здатних випускати сонячні панелі з високими технічними характеристиками та з екстремально низькою собівартістю. Коли вони вийшли на зовнішній ринок, абсолютна більшість західних виробників просто не змогла нічого їм протиставити — ТЕКСТИ).

Компанії, які вижили в «різанині» на національному рівні, виходять на глобальний ринок з унікальними конкурентними перевагами. Так, вони не бояться ризикувати, починаючи виробництво інноваційних продуктів. За даними McKinsey Global Institute, 56% доходів цих компаній отримуються від нових продуктів — це на 8% більше, ніж у аналогічних компаній з розвиненою економікою.

2. Дешева робоча сила? Ні, клас небідних споживачів

Є поширене (й хибне) уявлення про країни, що розвиваються: мовляв, у них надлишок дешевої робочої сили, і саме це стає головним рушієм їхнього економічного пришвидшення. Аналіз McKinsey Global Institute свідчить: кількість трудових ресурсів не допомагає «відмінникам» випереджати однокласників. Важливе інше: як продуктивно країни використовують свою наявну робочу силу.

І це ще не все. Один із важливих, але неочевидних на перший погляд наслідків зростання, які відзначили в дослідженні McKinsey Global Institute, — це поява «класу споживачів». Люди, які раніше були бідними, отримують більші доходи і завдяки цьому зрештою здобувають можливість споживати дедалі більше товарів і послуг, вироблених у країні.

І так розкручують спіраль попиту і пропозиції: місцевий бізнес отримує більше доходів, починає виробляти більше товарів і послуг, зростання доходів населення дає змогу ці послуги споживати в дедалі більшій кількості — і так далі. За минулі 15 років цей клас «небідних споживачів» зріс на 58% — у кількісному вимірі це 336 млн домогосподарств.

Водночас в економіках країн-«відмінників» зростання доходів аж ніяк не було сконцентрованим лише в обмеженій меншості. Навпаки, ці держави перевершили країни з розвиненою економікою за критерієм інклюзивності. Тобто в них заможнішими стають маси, а не вузька група економічних еліт.

Також було спростовано поширене уявлення про «пастку середнього класу». Мовляв, як тільки доходи населення зростають, продуктивність їхньої виробничої діяльності сповільнюється. Як виявилося, серед країн-«відмінників» спостерігався рівень ВВП на душу населення в діапазоні від кількох тисяч до кількох десятків тисяч доларів. А кореляції між зростанням доходів громадян і сповільненням темпів зростання ВВП виявлено не було.

Статистика свідчить, що в семи країнах, які демонстрували пришвидшене зростання впродовж довгого часу, реальні зарплати зростали в середньому на 4,6% в проміжку від 1980-го до 2014 року. Лідером тут є Китай, де доходи зростали на 8,6%. Натомість у «нових відмінників» у період від 1995-го до 2014 року доходи населення зростали на 6%. Це втричі більше, ніж у інших країн – і розвинених, і «відсталих».

3. Іноземні позики? Ні, домашні заощадження

Дослідження McKinsey Global Institute наводить точку зору американського економіста й нобелівського лауреата Роберта Солоу: високий рівень заощаджень коштів усередині країни є ключовим чинником економічного зростання та формування капіталу. І водночас він зменшує залежність країни від зовнішніх фінансових ринків та властивої їм волатильності.

Тобто для економік важливе не зовнішній доступ до позик, а внутрішнє накопичення капіталу за допомогою політики заощадження. Вона реалізується на всіх рівнях: домогосподарств, компаній та державного бюджету.

Як держава стимулює громадян заощаджувати гроші — і не під подушкою, а в банківській системі? Один із головних інструментів — програма обов’язкового пенсійного накопичення. Так, зокрема, працює Центральний страховий фонд Сінгапура (громадяни зобов’язані вносити 17% своєї зарплатні до 55-річного віку, водночас працедавці вносять ще 20%. Після 55 років внески громадян, які працюють, зменшуються до 7,5%).

Інший механізм — ефективна банківська система, яка пропонує зручні сервіси й водночас гарантує збереження внесків.

Заощаджені всередині країни ресурси дають змогу інвестувати в національні проекти — насамперед інфраструктурні. Також вони захищають національну валюту від коливань, спричинених волатильністю обмінних курсів. Це особливо характерно для «давніх відмінників» — вони, як і розвинені країни, демонструють низький рівень валютних коливань.

Слід зауважити, що політика інвестування заощаджених коштів не заважає країнам залучати іноземних інвесторів. Так, із 900 млрд доларів, інвестованих у ринки країн, що розвиваються, майже 70% припадає на «відмінників».

4. Пріоритет малому бізнесу? Ні, підтримка великого

В українських реаліях поширена така точка зору: владі треба підтримувати малий бізнес — а великий впорається сам. Дані дослідження McKinsey Global Institute свідчать, що рушійною силою «відмінників Третього світу» є великі й конкурентоспроможні компанії.

В середньому в цих країнах удвічі більше компаній зі щорічним доходом понад 500 млн доларів, ніж у «середнячків» чи «трієчників». Їхній дохід зріс від 22% 20 років тому до 66% у 2011-2016 роках, а внесок до ВВП — від 11% до 27%. Як наслідок, у країнах-«відмінниках» є вдвічі більше великих компаній на кожний трильйон ВВП, ніж у інших. І вони конкурентоспроможні не лише на внутрішньому, а й на глобальному ринку.

Водночас не помічено, щоб великі компанії з`їдали пиріг маленьких. Інвестуючи в активи, науково-дослідну діяльність і навчання, вони створюють попит на продукти і послуги менших фірм у рамках спільної економічної екосистеми.

Великі компанії мали важливе значення для зростання економік, що розвиваються. Збільшення вартості компаній. Легенда зліва направо: «багаті», «відмінники», «лузери».

Рецепти завтрашнього дня

Тож що слід робити 53 країнам, які розвиваються, щоб відтворити успіх 18 країн-«відмінників»? Експерти McKinsey Global Institute звертають увагу на те, що низка умов, які ті успішно застосували, зараз змінюються. Зростання виробництва сягнуло свого піку раніше, ніж на це сподівалися. Динамічна експансія транскордонного руху товарів, послуг і фінансів зупинилася внаслідок кризи 2008 року.

Ба більше, зростають тенденції до протекціонізму та запровадження нових торгових бар`єрів. Прогрес автоматизації та штучного інтелекту змінює підходи до організації виробництва — і наразі складно сказати, які наслідки це матиме для глобальної економіки.

Втім, на думку дослідників, попри ці зміни, шанси на пришвидшений розвиток решти країн третього світу є — й у виробництві, й у сфері послуг. Це, наприклад, заповнення ніші інтенсивного виробництва, яку вивільняють більш передові країни. Коли Китай почав втрачати роль «всесвітнього цеху», її перебрали на себе В’єтнам, Індія та Індонезія. Інший можливий напрям — це активне використання цифрових технологій у контексті потреб країни. Так, для Кенії піонером диджиталізації став сервіс із мобільного переказу коштів і служба мотоциклетних таксі.

Якщо «трієчники» з-поміж країн Третього світу зможуть підтягнути темпи зростання до рівня «відмінників», ефект буде колосальним. У McKinsey Global Institute порахували, що їхній успіх додасть до глобального ВВП близько 8 трлн доларів. Завдяки цьому до 2030 року ще близько 200 млн мешканців Землі підіймуться до рівня «класу споживачів», а ще 140 млн урятуються від крайньої бідності, в якій вони зараз живуть.

досвід економіка концепція