Матеріали автора Анна Горпинич

“Будуть проблеми з роботою. Але ми готові працювати будь-де, щоб тільки працювати” — коли ми тікали від війни в Польщу, такі слова лунали на вокзалах, у пунктах прийому біженців, у транспорті. Учителі, бухгалтери, хореографи — люди, вочевидь, досить успішні в Україні, готові були йти на найважчу, найбруднішу роботу, щоб лише працювати.

Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.

Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.

Цього не може відбутися у 2022 році. Так я думала про можливість відкритого вторгнення росії в Україну. Стежила за новинами, читала прогнози західних експертів, але не вірила, що це може стати реальністю. Я наївно була переконана, що все це якісь політично-психологічні маневри, і на відкрите вторгнення Путін не наважиться. Як же я помилялася…