Матеріали автора Ярослава Тимощук

Я навряд чи пішла б на фільм про Барбі, якби не його повсюдна реклама — свої взаємини з цією лялькою я воліла б залишити в минулому.

У темній утробі пожежної частини — давно знеструмленій, але майже цілій — статний молодий швейцарець миє посуд після обіду. Його прізвище є в списку Forbes 30 до 30, він власник двох компаній у США, заробляє мільйони, об'їздив світ. Його лице осяює широка білозуба американська усмішка, контрастна в місцевості, де всі зайняті виживанням.— Стефане, що привело тебе сюди?— Україна б'ється за демократію, й мені хочеться бути причетним до чогось важливого.Можливо, й справді, думаю я: коли здається, що маєш у житті все, спадає на думку така неочевидна ідея — податися в Бахмут. Стефан кілька тижнів живе поруч із пожежниками, вони їдять із одних тарілок і сплять в одному підвалі. Воду, щоб гасити пожежі, набирають зі ставків. Вода — найбільший гуманітарний дефіцит у Бахмуті, тож посуд Стефанові доводиться мити ощадливо.

Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.

Катерина й Сергій Онищенки мешкають у Краматорську. До повномасштабної війни подружжя мало бізнес — забезпечувало харчування для курортників на турбазах у Лиманському районі. Після деокупації Онищенки виявили, що їхнє обладнання розкрадено. У 2014-му вони вже розгортали намети, щоб годувати вимушених переселенців. Тепер це довелося робити знову.Краматорськ після першого вторгнення Росії та захоплення Донецька став обласним центром, місто розвивалося й багатшало, але нове вторгнення Росії відібрало в нього перспективи, а в інших, ближчих до фронту містах, люди без роботи зараз зайняті виживанням. Нині Онищенки працюють в американській місії World Central Kitchen, яка допомагає людям їжею.Завдання волонтерів — не лише роздати пакети з їжею мешканцям прифронтових населених пунктів, а й правильно розподілити допомогу, щоб підтримати тих, хто дійсно цього потребує, уникнути зловживань і сприйняття гуманітарної допомоги як постійного забезпечення.

Двоє братів Божків — старший Юрій та середній Іван — після 24 лютого вдавалися до хитрощів на польському кордоні, щоб виїхати з України. Третій, наймолодший, Микола, одразу вирішив залишитися. Братів не пропустили. Вони повернулися додому без дружин і дітей, які виїхали на Захід, і почали вивозити людей з гарячих точок Харківщини — і так втягнулись у волонтерство. Їхні сім’ї зараз розділені, та чоловіки кажуть, що більше не хочуть за кордон.Хлопці робітничих професій налагодили видачу допомоги в рідному селищі Старий Салтів, яке й за кілька місяців після деокупації заледве приходить до тями. Вони опікуються гуманітарним хабом — таких є кілька в деокупованій області.

У сосновому лісі на околиці Ізюма було кладовище, де вже не ховали людей. Та під час окупації міста ставленики росіян нашвидкуруч організували тут масове поховання. Хрести нумерували цифрами, багато могил — безіменні, багато знайдених тіл — зі слідами катувань. Місцевий житель Віталій Боровий працював у єдиній відкритій на час окупації ритуальній службі. Він ховав людей, збираючи тіла по місту. Зараз допомагає поліції розкопувати й установлювати імена загиблих.Текст: Ярослава Тимощук, фото: Данило Павлов

Люди полюють за їжею. Найбільший рух у життя Ізюма тепер вносять волонтерські автомобілі з гуманітарною допомогою. Після майже пів річної російської окупації місцеві мають багато страхів. Один з найсильніших — страх голоду. Люди сваряться за місце в черзі за продуктами та вдаються до хитрощів, щоб отримати пакунок. Текст: Ярослава Тимощук, фото: Данило Павлов

Олександру 39 років, він мешканець Ізюма, працює в автофірмі. Наприкінці квітня його затримали російські солдати й три дні допитували: хотіли дізнатися, чи він атовець, та вибивали з нього імена й місце перебування інших українських солдатів. Чоловік каже, що били професійно й викручували пальці плоскогубцями. “Катування були для них розвагою”, — каже чоловік. Він відмовився фотографуватися і просить не називати його прізвище.

Сиве волосся сільської бабусі спадає благенькими пасмами на яскраві крокси хлопця-перукаря в мішкуватому одязі. В одноповерховій школі з пофарбованою в суворий бурий колір підлогою гріють повітря професійні фени Dyson. Один такий коштує майже як усі парти в класі. У селі Литвинівка Вишгородського району сьогодні імпровізований салон. Тут працює команда б’юті-волонтерів — майстрів індустрії краси, які безплатно надають послуги мешканцям населених пунктів, що пережили російську окупацію.

Окупація відкинула місто на 10 років назад. І замість сортувати сміття, прокладати велодоріжки й розвивати спорт, як було раніше, нині місто латає дірки в бюджеті. 20-тисячний Тростянець, що на Сумщині, розташований за 30 км від кордону. До війни він був одним з найпросунутіших малих міст України — майже з нульовим безробіттям, інвестиціями в підприємства й сучасною інфраструктурою. У росіян це викликало заздрість, тому вони все зруйнували. Але стане ще краще, переконаний мер, хоча роботи і проблем тепер хоч греблю гати.