Матеріали автора Настя Дзюбак

"Верните свет, злобные казюли", — це не вередлива п’ятирічна дівчинка тупає ніжкою на дитячому майданчику, а доросла жінка пише у чат ОСББ у січні 2023-го. І звертається вона не до тих, хто випускає ракети по енергетичній інфраструктурі, а до електриків, яких немає в цьому чаті.Велика війна лише ненадовго стишила знамениті “срачі” у сусідських чатах. Ворог і досі на нашій землі, люди помирають щодня, а будинкові чати вже давно повернулися до “довоєнного” стану.Здається, це середовище, у якому можна побачити певний зріз суспільства без спеціальних соцопитувань і вибірок. Ті, хто не потрапив у горнило воєнних дій, іноді хочуть воювати в тилу — зі своїми сусідами.

"Взагалі тут про прикраси, та я в тимчасовому засланні. Намагаюся не здохнуть", – ідеться в описі інстаграм-сторінки киянки Катерини Кілячус.Якоїсь миті вона змінила власну ювелірну справу на ганчірку та швабру на італійській базі відпочинку, але не втратила почуття гумору й далі веде свій блог – про прикраси, але не тільки. "Вечір у хату, Єлєна Іванівна, у нас сьогодні буде борщ", — каже висока усміхнена жінка й показує в камеру мобільного, як справжній скарб, паковання борщової заправки, яку в Італії можна купити втридорога й лише в спеціалізованих українських магазинах.

Дорога з Херсонщини до Кропивницького зайняла 10 днів у 15-річного Влада Коковського, його 10-річної сестри та мами Олі. За допомогою волонтерів вони вибралися з окупації — насамперед щоб хлопець зміг отримати необхідний йому курс хімієтерапії. Окупанти пропонували матері звернутися в місцеву районну лікарню, де не було потрібних ліків.

Вадим Довгорук з Кропивницького брав участь у бою за Донецький аеропорт і вижив у Дебальцевому. Каже, пішов би воювати й зараз, але без руки та обох ніг на передову не беруть.З початком великої війни його звільнили від служби. Проте кадровий спецпризначенець, Народний герой і кавалер ордену "За мужність" ІІІ ступеня не зміг без армії: знайшов себе у волонтерстві та психологічній підтримці поранених воїнів.

Не всі благодійні фонди збирають мільйони, проте навіть маленька ініціатива – крапля у великому океані. Так дві подруги в селі на Кіровоградщині організували волонтерський рух, облаштували для переселенців 50 порожніх хат і навіть зареєстрували благодійний фонд. "Перші днів п’ять ми плакали, а потім зрозуміли, що треба щось робити", — каже одна з них, Тетяна Босько.

— У нашій квартирі час ніби зупинився. Застелене ліжко. Сашина дитяча. Здається, можна зайти й випити чаю. Мені дуже боляче, що туди поселять невідомо кого", — каже Наталя Бур'яненко.Вона вісім років платила за комунальні послуги у квартирі в окупованому Антрациті, що на Луганщині, бо сподівалася повернутись у свій дім. А зараз знайомі, які там залишилися, кажуть, що квартира нібито за борги потрапила в перелік тих, де окупанти зламуватимуть замки й заселятимуть мешканців окупованих українських міст, що залишилися без житла.

"Купила переселенцям три свині й запропонувала робити копчені ковбаси для армії, щоб не депресували", – розповідає чернівецька підприємиця Яна Руденко. Коли почалася повномасштабна війна, вона поставила свій бізнес на паузу й узялася допомагати тим, хто цього потребує. А згодом руку допомоги протягнули і її бізнесу. Айтішник зі Львова Юрій Барнович придумав, як поєднати збір пожертв для війська з підтримкою української економіки, й зібрав команду, яка нині вже втілює ініціативу “Support Ukrainian army”.

Українські бізнеси, які зазнали втрат або які було знищено, намагаються реанімувати свої виробництва. Історії трьох справ — з Ірпеня, Бучі, Бородянки на Київщині та з Рубіжного на Луганщині, які пристосовуються до воєнного стану й роблять усе можливе, щоб вижити.

«А ви Сергій чи Іван? Я про вас читала. Успіху вам», — каже жінка, яка замовляє каву з віконця на вулиці Руській у Львові. Це не найвигідніше місце, сюди доходить не кожен: туристична Площа Ринок з безліччю крамничок і кав’ярень позаду, але біля віконця черга.Зелені віконниці з написом «КІІТ» відкрили для клієнтів 5 квітня. На одній з віконниць крейдою написано меню, а на іншій історія: «Ми приїхали з Ірпеня й Бородянки. Робимо те, що вміємо робити найкраще, – смачно готувати їжу і варити каву. Підтримайте нас, ми підтримуємо ЗСУ».

«Ну ти й баба-петарда», – казали ще малій Ірі друзі, коли вона стрибала у воду з тарзанки, аж поки «п’ята точка» почервоніє. Хто ж знав, що колись це псевдо, яке причепилося з дитинства, сестра Петарда матиме на передовій, коли рятуватиме людські життя в найгарячіших точках у складі добровольчого батальйону парамедиків «Госпітальєри».