Однак Eastring — це нейтральний проект, який Україна могла б розіграти й на свою користь, якби була інтегрована в європейську енергетичну мережу. Адже запланованого ефекту цього газопроводу (перекачки норвезького чи зрідженого природного газу на заміну російського) можна досягти без нових інвестицій, використовуючи українську ГТС. Отримувати реверсом газ зі Словаччини, а далі, використовуючи українську мережу, переганяти його до Угорщини, Румунії й далі на Болгарію та Грецію.
У цьому ключі варто згадати й Baltic Energy Market Interconnection Plan, який має з’єднати енергетичну інфраструктуру країн Прибалтики з Західною Європою, а по факту може вилитися у поставки російського газу до Прибалтики через Німеччину.
Чому Німеччина підтримує «Північний Потік — 2»?
Газ «напряму» Росія пропонує Німеччині зі знижками. Так він буде дешевшим за той, що йде через Україну, або за зріджений природний газ (LNG), який купується на конкурентному світовому ринку (Азія, не маючи альтернатив, ставить вищу ціну на LNG, чим підвищує його вартість у світі загалом). Останній Німеччина технічно зможе купувати у значних об'ємах у 2022 році.
Німеччина має потужну хімічну промисловість, тож вартість газу — важлива складова у ціні кінцевої продукції.
До цієї економічної необхідності виробляти товар за конкурентними цінами додається бажання жити в екологічно чистому середовищі та скоротити викиди CO2. Відмова від атомної енергетики, про яку йшлося вище, теж додає німецькому суспільству аргументів на користь «Північному потоку — 2».
На все це накладається злагоджена робота пропагандистів і лобістів Росії.
Як пише Spiegel, за проектом «Північного потоку — 2» стоїть ціла мережа лобістів Газпрому, які в медійному та політичному полі Німеччини представляються нейтральними експертами. Регулювання лобістської діяльності у питанні впливу Росії на політику Німеччини є одним з ключових. Адже вони отримують від Кремля гроші, які не обліковуються, а свою діяльність в різних науково-дослідних інститутах, політичних партіях та громадських організаціях позиціонують як нейтральну. Прикладом впливу агентурної мережі Росії є й голова Nord Stream 2 AG, Маттіас Варніг, який був агентом Штазі. А серед лобістів ключовою фігурою є Фрідберг Пфлюгер, який очолює лондонський Європейський центр енергетичної та ресурсної безпеки (головний лобіст наукової обґрунтованості проекту).
У цьому контексті лунають розмови про те, що Газпром успішно корумпує політичну й бізнесову еліту Німеччини.
З іншого боку, німецький політикум керується власною простою логікою. За гроші Газпрому вони отримають ще одну трубу, підведену до території країни. А далі вони самі вирішать, коли і в яких об'ємах нею користуватися (адже на самій території, а не в територіальних водах, уже діють норми Третього енергетичного пакету, який містить чіткі антимонопольні положення).
Крім того, країна стане головним газовим хабом ЄС і отримає контроль над значною частиною газового ринку.
І якби Росія діяла як бізнес-партнер, ця німецька логіка мала б сенс. Однак, Росія може працювати не тільки в інтересах бізнесу, але й з метою політичного тиску. «На умовному завершальному етапі Росія раптом може почати ставити свої умови, «викручувати руки» або підкуповувати політиків», — вважає журналіст Антон Павлушко, який зараз мешкає в Німеччині.
Про що говорять дати?
Щоб розуміти наміри Газпрому та позицію Німеччини, потрібно звернути увагу і на дати. Вирішальним моментом буде кінець 2019 року, на який заплановане завершення будівництва «Північного потоку — 2» та EUGAL. Цілком зрозуміло, чому Газпром ставить такі строки, адже саме тоді добігає кінця контракт з Нафтогазом про транзит, і Росія хоче уникнути підписання нового договору.
Водночас, саме цю дату Німеччина приберігає для врегулювання питання об’ємів поставок через такі газопроводи, як OPAL та EUGAL (якщо останній таки добудують). Адже всі газопроводи на території Німеччини, якими володіє Газпром у формі спільних підприємств з німецькими компаніями, підпадають під дію Третього енергетичного пакету ЄС.
Це означає, що Німеччина може змусити Газпром надати право третім сторонам прокачувати природний газ цими газопроводами. І, що головне, Німеччина буде вирішувати, який об’єм газу дозволити прокачувати Газпрому, щоб він не отримав монопольних вигод на ринку.
В Україні навесні 2019 року відбудуться президентські вибори. Якщо буде обраний кандидат, який не влаштовує Москву, остання може почати масштабний наступ. І відсутність транзиту газу через Україну стане одним з аргументів «за» велику війну при обговоренні планів у Кремлі. Адже Росія не ризикує втратити доходи від газу через бойові дії на шляху транзиту, і європейці менше цікавитимуться війною, якщо це не торкатиметься їхніх щоденних життєвих інтересів.
Що робити Україні?
Підсумовуючи. Для успіху стратегії Росії залишити Україну без транзиту вимагає не лише наявності самого «Північного потоку — 2», а й низки інших чинників:
1) будівництво газопроводу EUGAL на території Німеччини від точки входу «Північного потоку» на суходільну територію до кордону з Чехією;
2) умови регулювання діяльності Газпрому на внутрішньому ринку ЄС та можливість України брати участь у переговорах по них;
3) розгалуження Турецького потоку до Болгарії та Греції;
4) зміна законодавчого регулювання лобістської діяльності в Німеччині.
Наразі ЄС не допускає Україну до обговорення роботи EUGAL на офіційному рівні, бо вважає, що цей газогін — не наша справа, адже ми не постачаємо і не отримуватимемо газ через нього. Однак, юридичне вікно існує. Кабінет Міністрів наполягає у переговорах із Брюсселем на внесенні змін до договору про енергетичне співтовариство з ЄС, що може дозволити Україні виступати стороною в переговорах по таких проектах, як OPAL та EUGAL. Проте, Євросоюз затягує процес, не видаючи мандату на ведення переговорів та внесення змін.
За найгіршого сценарію, якщо і EUGAL, і «Північний потік — 2» будуть збудовані, у нас може лишитися останній козир. А саме, вимога юридично прив’язати об’єми транзиту через Україну до об’ємів транзиту через «Північний потік — 2» за формулою: «через “Північний потік — 2” не більше певного об’єму (наприклад, 10 млрд кубометрів), якщо через українську ГТС менше певного об’єму (наприклад, 58,4 млрд кубометрів — мінімальний за всі роки)». Якщо з юридичної сторони не можна буде застосувати норми до «Північного потоку — 2» (пролягає в міжнародних водах та виключних економічних зонах), то аналогічну норму можна застосовувати до проекту EUGAL (проходить територією Німеччини).
Якщо подивитися на коментарі політичних експертів ЄС, то може видатися, що всі на боці України й розуміють політичну та безпекову ціну «Північного потоку — 2», якщо на заяви німецьких політиків, то ситуація стає протилежною.
Тому Україна повинна напрацьовувати й комерційні пропозиції та інтенсифікувати співпрацю з європейськими та американськими компаніями, щоб мати імідж надійного та відкритого до співпраці партнера.
З огляду на те, що Європейська Комісія та США в даній ситуації виступають головними союзниками, то слід працювати над виконанням їхніх вимог. Зокрема, провести «анбандлінг» (unbundling) Нафтогазу, що означатиме відділення в окрему компанію, яка займатиметься лише транспортуванням газу, та її продаж іноземним інвесторам з можливістю залишити частку власності в руках Нафтогазу. Поступ у цьому питанні посилить переговорні позиції України по «Північному потоку — 2».
Процес відбору партнера для спільної експлуатації української ГТС офіційно розпочався ще в кінці грудня 2017 року з кінцевим терміном подачі заявок 1 лютого (згодом було продовжено до 1 березня). Відтоді не відбулося просування вперед, хоча зголосилося 10 європейських компаній.
Ось що каже Наталія Бойко, заступниця міністра енергетики та вугільної промисловості:
«Графіки зірвані з однієї простої причини: до кого ми залучаємо партнера? Немає рішення по «анбандлінгу» — немає офіційного рішення по графіках» (коментар в експертній дискусії, організованій Українським інститутом майбутнього).
На жаль, Європейська комісія фактично не має шансів реалізувати свою ідею щодо зміни Третьої енергетичної директиви. Зокрема — замінити формулювання «територія ЄС» на «юрисдикція ЄС» із включенням в юрисдикцію територіальних вод та виключних економічних зон країн-членів. Це дало б змогу використовувати норми цієї Директиви до «Північного потоку — 2» і, відповідно, зупинити його будівництво або щонайменше мати більше інструментів з регулювання об’ємів транзиту та вводити антимонопольні норми щодо його використання Газпромом.
А от заява США про можливі санкції добряче налякала Газпром, Німеччину та Австрію. Про це свідчив, наприклад, тон відповідей тогочасного міністра закордонних справ Німеччини та канцлера Австрії. Окремим питанням для дослідження залишається те, наскільки далеко США готові зайти у питанні санкцій.
Також потрібно бачити проблему ширше, ніж тільки будівництво «Північного потоку — 2». Такі проекти, як EUGAL, Eastring, включення Росії в Південний газовий коридор, газопровід в Болгарію від Турецького потоку — не повинні залишатися в тіні «Північного потоку — 2». Їх теж слід активно обговорювати — як і норми, за якими ЄС планує регулювати поведінку Газпрому на внутрішньому ринку ЄС.
