Синдром російського інтелігента і бажання жити «без політики» (Точка зору)

Якщо довго спостерігати за дискусіями, то у цієї досить поширеної категорії можна зауважити спільні характерні риси:

- протиставлення держави і прав людини; держави і суспільства (чи то як "народу", чи то як "громадянського суспільства");

- дистанціювання від усього, що можна вважати проявом чіткої політичної позиції і підтримки тієї чи іншої політичної сили;

- постійна і не завжди виправдана критика виконавчої влади;

- постановка на перше місце у пріоритетах загальних речей – наприклад, прав людини, боротьби корупцією та ін. (увага: загальний – не означає неважливий! Боротьба з корупцією, наприклад, складається з багатьох кроків і побудови багатьох складних механізмів. Цим людям, про яких ми говоримо, деталі нецікаві, вони їх не помічають);

- розуміння того факту, що тільки держава, як організм, здатна забезпечити дотримання прав людини, подолання корупції та ін.;

- ігнорування більшою чи меншою мірою об'єктивних обставин при поясненні витоків того чи іншого явища;

- переконання, що все залежить виключно від моральних якостей відповідальної особи, а не від того, як організована робота інституції і які, наприклад, антикорупційні механізми в ній закладені;

- оцінка процесів та дій окремих учасників виключно відносно того, як би це мало виглядати в ідеалі – зрозуміло, при такій методології майже все буде виглядати жахливо і недосконало;

- відкидання ідеї про відповідальність за своє слово, яку має кожна освічена людина;

- оперування переважно загальними поняттями;

- відмова стороні, на яку нападають, у праві оборонятися – під прикриттям критики "мови ненависті";

- вимога дотримання винятково ідеальних моральних стандартів.

Втілення такого комплексу уявлень у життя на рівні країни дає вкрай невеселі наслідки:

- насамперед, тотальна демотивація. Якщо щось весь час порівнювати з ідеалом, ти ніколи не будеш задоволений. Тому що ніщо не ідеальне. Саме тому перфекціоністи – дуже нещасливі люди. І позиція "пошуку ідеалу" легко переростає у зникнення бажання щось робити взагалі та стає прикриттям пасивності. Бо ж навіщо – адже ідеальним усе одно не буде. А якщо у такому стані ціла країна?

Якщо щось весь час порівнювати з ідеалом, ти ніколи не будеш задоволений. Тому що ніщо не ідеальне

Це означає закріплення за Україною вторинності. Насамперед, шляхом порівняння з ідеалом, а, по-друге, шляхом порівняння з розвинутішими країнами– як правило, із Західної Європи – без урахування всіх обставин. Наприклад того, що ВВП Німеччини на душу населення 47 500 доларів, а України – 3100, що дає значно більше можливостей організувати якісні державні послуги – від шкіл до доріг тощо.

Така практика нагадує чисто колоніальне вписування України у роль "молодшої сестри". Тільки тепер вона – вічний "двієчник" у школі демократії. Ось тільки ніхто не квапиться враховувати той факт, що маємо справу з, по суті, студентом, який наздоганяє пропущену програму.

Позиція без політики, по суті, передбачає відмову в активній оборонній позиції. У світі політичної інфантильності є жертва і є агресор. Причому, до "агресорів" одразу зараховують навіть тих, хто силоміць захищається. Знов-таки, не йдеться про аналіз мотивації дій, контексту і супутніх обставин: причиною є суто формальна ознака. Зрозуміле зарахування до лав агресорів, коли йдеться про насильство з метою задовольнити власні інтереси чи бажання домінувати.

Але коли за насильство критикують країну, що обороняється, виникають підозри щодо присутності "стокгольмського синдрому". Бо що ж виходить – виходить, що тільки агресор може застосовувати насильство. Такий підхід позбавляє Україну легітимності в застосуванні зброї, силових та обмежувальних заходів у відповідь на агресію.

Оскільки звинувачення, базовані на логіці "безполітики", частіше чути в бік проукраїнських політиків, складається враження, що маємо справу з агентами впливу ворога. Але це не так – і це чудово доводить фраза, сказана кимось з журналістів десь у 2015-му році у відповідь на питання, чому ЗМІ не критикують Опоблок, а лише БПП: "Від них (Опоблок – ред.) нічого кращого і не чекають, а ці (БПП – ред.) претендують на нову якість".

Ця фраза і її контекст чудово доводить інфантильність логіки "безполітики", асоціюючи "політику" виключно з негативом і "чорними" персонажами політикуму, та повністю відмовляючи в праві займатися нею "своїм", "новим" і "патріотичним". Дещо нагадує логіку епохи вікторіанства щодо статевих стосунків, і змушує згадати фразу Дейва Гроссмана, дослідника явища травми і ПТСР: “Вікторіанська епоха не знала кохання – й отримала масу збочень і трагедій. Ми не хочемо знати насильства – й отримуємо шквал насильницьких злочинів”. Якщо перенести це на політику, то можна прогнозувати радикалізацію політичних сил у крайніх формах.

Шквал критики з позиції “як би воно мало бути в ідеалі” стосувався і влади попередньої, і влади нинішньої. При тому, що чимало з-посеред них заробили собі реноме послідовною і часто справедливою критикою Януковича. У певних моментах історії дії цієї течії у громадський думці об'єктивно вкладалися у стратегічний інтерес українства як суб'єкта. А коли ситуація в країні змінилася, і влада стала “своя”, цей дискурс залишився без змін – і його використали політичні противники минулої влади. І критику стосовно невідповідності ідеалу стократно роздмухали, на її основі придумати мільйони фейків, без участі авторів критичних зауваг.

Найімовірніше, маємо справу з ілюстрацією фрази Джавахарла́ла Не́ру, першого прем'єр-міністра Індії, політичного спадкоємця Ганді: "Найстрашнішим ворогом нації є її еліта, вихована колонізатором". Не тому, що відкрито молиться на ворога, і вся поголовно складається зі зрадників та ренегатів. Ні. Досить часто вони цілком щирі патріоти – зрештою, не один наш “безполітики” має за плечима роки громадянської активності чи допомогу фронту, а то й сам пройшов фронт. Але "чим глечик накипів, тим і буде смердіти".

А накипів він страхом бути собою, визнати власну ідентичність. Звідси – страх активних дій, звідси й критика злої риторики на адресу ворога, як "мови ненависті". Враховуючи насильство в СРСР, накипів він ще й "стокгольмським синдромом" – звідси теж відмова в активній дії на користь "своєї сторони".

Накипів він недовірою до держави – звідси несприйняття її як цінності, звідси нерозуміння того, що можна і завалити державу, невміння поставити державність як таку на перше місце в пріоритетах, звідси критика, доречна і ні, перших осіб держави, звідси піддатливість для "зради".

Звідси і заточеність на конкуренцію з державою, перешкоджання їй і так далі. Та ж, зрештою, протистояння державному апарату – це спосіб життя українців протягом століть. От тільки ті держави були чужі.

Накипів і страхом бути лідером, брати відповідальність – звідси виражене прагнення сховатися, як тільки доходить до дій, звідси перевага загальним тезам і поняттям над конкретними кроками і механізмами втілення. А часом і просто-таки несприйняття принципу відповідальності за слово перед загалом – просто тому, що ти маєш освіту, можливість говорити на публіку і до тебе прислухаються. Філософія, схоплена в поезії Івана Франка: “Пам’ятай лиш, що на тобі міліонів стан стоїть І за долю міліонів мусиш дати ти одвіт”, – видається цьому середовищу безмежно чужою.

От тільки зворотна сторона страху – нелюбов і заздрість до тих, кому вдалося. Тобто, до чинних політиків, незалежно від прізвищ, і до всіх, хто здатен організуватися на захист інтересів. У воланнях "без політики" криється страх, що вкотре "прилетить" від агресора-колонізатора, і бажання опустити все на свій рівень – щоб не краяло душу свідченнями власних страхів.

Добра освіта та знання у багатьох із нас дуже теоретичні, відвикання протягом поколінь від реальних процесів чи то в бізнесі, чи то в управлінні державою дали "синдром русского интелигента" – тобто, гіперкритичність, поєднану з прожектерством і надвисокими, часто нездійсненними в реальності вимогами.

Разом з тим, незнання реальних механізмів і можливостей державного апарату теж не додають раціональності в критиці. Тому час від часу критичні філіппіки на адресу влади як такої, без уточнень конкретного адресата, справляють враження камінців, кинутих у скляне вікно.

До всього додалася "темна сторона" людської натури на персональному рівні – амбіції, страхи, пережиті травми та ще низка всілякого.

Що ж....сто років тому близькі родичі цього типажу засідали в українському парламенті й ухвалювали рішення. Зараз це просто одне з середовищ мислячого класу. Тому не все так погано.

політика сусільство опініон