Повзуча контрреволюція в художньому вимірі: рецензія на книжку Юрія Луканова

Дуже показово, що ця перша прозова книжка Луканова викликала досить бурхливе обговорення. Вона мала кілька рецензій на професійному журналістському сайті “Детектор Медіа”, “Новинарні”. А на проєкті Радіо Свобода “Крим.Реалії” написав рецензію сам Микола Семена, який у Криму на собі зазнав репресії з боку окупаційної влади і, як мало хто інший, знає, про що пише.

А все-таки класно бути журналістом і письменником одночасно. Стислість – сестра таланту, плюс художня уява – і маємо те, що насправді може відбутися в Україні найближчим часом. Це своєрідна соціальна антиутопія, але скерована не в минуле (що могло бути, якби…), а в майбутнє (що може бути, якщо…). Автор свій твір характеризує як фантасмагорію.

Це намагання (можливо, наївне) попередити можновладців, чого їм не слід допускати. Але політикани живуть за іншими законами. Попередження про ймовірний розвиток подій в Україні може виявитися гласом волаючого в пустелі.

Власне, “Знайти убивцю Фільова” є збіркою з трьох оповідань, причому два з них поєднані тематично й прізвищем літературного героя. Отже, маємо ситуацію, коли замість “ДНР” і “ЛНР”, за уявою автора, створені автономні утворення у складі України з широкими повноваженнями – аж до ветування всеукраїнських законів, коли заради обіймів з Росією притишується хода до Європи.

Колишні вбивці й бандити з окупованих районів Донеччини та Луганщини, які не сприймали України і воювали проти неї в створених Росією угрупованнях, тепер амністовані й міцно стоять на ногах у Києві. Один із них є навіть народним депутатом й очільником одного з ключових парламентських комітетів.

І характер там змальований в усій красі — такий собі міні-Янукович. Він раптово злетів із донецького дна на київський Олімп і насолоджується власною вагомістю, купуючи туфлі за тисячу баксів, старовинного годинника, цінність якого теж в його уяві вимірюється лише кількістю зелених.

Одначе не таке вже й безтурботне життя на тому Олімпі. Є люди, які не забувають про злочини амністованих. І вони вершать свій власний суд. Його подільникові поталанило менше. Сестра зґвалтованої ним жінки вбиває покидька.

Щоправда, на його місце прибуває такий самий бандюган. Іншими словами, кардинально нічого не може змінитися від усунення тих чи інших осіб. Такий авторський вердикт.

Третє оповідання – з тієї ж опери, хоча з іншим відтінком. Там головний герой – захисник України, уродженець металургійного міста, схожого на Маріуполь. Він у перші місяці війни ставив на місце ініціаторів “русской весны”. Але вони на той час з погляду закону були звичайними громадянами, які просто висловлювали свою іншу точку зору. Хоча насправді це вони вели на Донбас російські війська.

І ось після утворення донецько-луганських автономій вони спливли на поверхню у своїх регіонах і переслідують тих, хто колись від них захищав Україну. Зокрема, порушують кримінальну справу проти головного героя, якого засовують до слідчого ізолятора. Його там намагаються вбити. Але йому вдається втекти і мститися своїм кривдникам.

Отож, в Україні начебто настав мир за путінським сценарієм. Але насправді триває війна. Адже в країні є дуже багато людей, які мають бойовий досвід, і їм не подобається фактична капітуляція.

Повзучі процеси контрреволюції ми спостерігаємо й зараз, однак автор доводить ситуацію до абсурду, щоб зрозуміти, що нам насправді загрожує.

Незвичність ситуації, детективна канва та яскраві характери героїв змушують читати Юрія Луканова, не відриваючись від тексту.

Як оповідання, так і роман — це про світоглядний конфлікт, про боротьбу між тими, хто сповідує певні цінності, і тими, хто не має жодних принципів, крім загрібати під себе. І конфлікт цей не лише між Донбасом і рештою території України. Він відбувається і в самому Донбасі, і навіть на підконтрольній Києву території.

Один із головних героїв роману “Репортер Волковський” — донецький журналіст Сергій Сухобоков, який виріс десь на райончику, але зрозумів, що вельми поширена там гоп-культура — це шлях в нікуди. Його трагедія в тому, що лінія конфлікту проходить у його власній сім’ї: його дружина стає прихильницею “русского мира”.

Звісно, цей твір про війну. Але там дуже мало про те, що відбувається в окопах. Там більше про війну інформаційну, яка ведеться за душі й уми людей. Цим зайняті журналісти. Вони протистоять брехливій російській пропаганді, розповідаючи правду.

Специфіка роботи журналіста накладає пожиттєвий відбиток на людину. Зі статей і репортажів важко перейти на художній твір. Але, як на мене, автор загалом впорався з цим. “Репортер Волковський” – це, власне, опрацьований художньо журналістський матеріал.

Твір цілісний, і загальний сюжет об’єднаний низкою оповідань. Відчувається, що Юрій Луканов не просто знає тему, бо був у Криму й частині окупованого Донбасу і писав статті про побачене, але це стало вагомою часткою його життя, яку не вирвати й не забути.

Перебування в гарячих точках наклали свій відбиток на стиль і манеру розповідей. Твір написано дуже динамічно, і він читається легко навіть тоді, коли йдеться про страшні речі.

Головний герой твору — журналіст Іван Волковський — долає страх і залишається українським патріотом. А виживати допомагають ненависть до ворогів і гумор, часом дуже чорний.

Герой Луканова – типовий персонаж на цій війні. З початком Майдану і потім війни виокремився прошарок людей, які не ниють, не нарікають на важку долю, а діють. Волковський і його друг Сухобоков діють за дуже складних обставин, часто роблять дуже суперечливі кроки з точки зору мирного часу. Але вони прагнуть досягти результату. Їм це іноді вдається, іноді — ні. Але вони не сидять, склавши руки.

Так, у Криму Волковському і Сухобокову завдяки хитрості й винахідливості вдається звільнити з рук окупантів французького журналіста. Вдруге такий номер у Донецьку не проходить. Вони обоє по черзі потрапляють у полон і опиняються у сумновідомій в’язниці “Ізоляція”.

Доводиться йти на компроміс заради життя, очорнюючи Україну перед московськими камерами. Звісно, пізніше, вже в Києві, Волковсьий і Сухобоков розповідають правду про те, що трапилось. Але ті, хто не нюхав пороху і не був у донецьких підвалах, несхвально сприймають такий вчинок. Схоже, вони для диванного воїнства стали б героями, якби були вбиті.

Одне слово, війна ставить перед персонажами книжки вибір: загинути безіменним героєм або вижити всім смертям на зло, щоб продовжити розповідати правду про війну і таким чином сприяти перемозі над московським окупантом.

Волковський уже не здатний переробити себе. Він вижив для того, щоб діяти далі. Здається, й усвідомлення смерті не зможе зупинити його.

Волковський і Сухобоков “правильні” герої, які виступають за Україну. Водночас вони аж ніяк не є зразками для наслідування, адже в них свої таргани в голові, вони шукають свій шлях на цій війні, здійснюючи неоднозначні вчинки.

Той-таки Сухобоков у Донецьку відправляє до вигаданого ним військкомату п’яного шахтаря, який хоче вступити до армії “ДНР”, при цьому здає його ментам як шпигуна “Правого сектору”. При цьому заявляє, що громадяни України мають навіть такі дрібні капості робити ворогові, адже “він хоче нас убивати”, під ним має горіти земля. Волковський потім сперечається з ним, заявляючи, що той має вибирати — або журналістика, або війна. А поєднання лише створить проблеми. У Сухобокова таки виникають проблеми. Зрештою він визначається й обирає війну, йде до армії.

Але й сам Волковський не позбавлений тарганів у мізках. Коли він потрапляє у лікарню через травму, до нього в палату приходить перевірка з міністерства на чолі з чиновником. Той функціонер, котрий, схоже, пересидів усі зміни влади, поводиться як типовий феодал, дає вказівки хворим (холопам), як їм жити і поводитися у лікарні. Потім пише на неслухняного Волковського скаргу нібито його керівництву.

Тим часом Волковський домовляється “з ким треба”, і того чиновника, котрий, як виявилося, задіяний у корупційних схемах, люструють через сміттєвий бак. Типова для постмайданних перших років ситуація.

Таким чином прикутий до ліжка журналіст вступає у внутрішню світоглядну війну — ставить на місце чиновника, який, на відміну від Януковича, нікуди не втікав і всі старі звички залишив при собі. Такий вчинок навряд чи всім сподобається. Зло обов’язково має бути покаране ще на цьому світі. Це філософія Волковського, і він їй не зраджує.

Поки Волковський репортерить на війні, його дочка — активістка Майдану — вчиться у Варшаві в університеті. Він їде її провідати і виявляє, що за час навчання дочка опинилася в іншій реальності, українські проблеми залишилися для неї десь дуже далеко. Можливо, він таким чином її втрачає.

Провідуючи дочку, Волковський знаходить свою жінку – польку Дороту, але з’ясовується, що мало взаємного захоплення одне одним і мислення в одному – правильному – напрямку.

Наприкінці твору з’являється балерина Катя, яка обрала Волковського. Але чи вибере він її? Навряд чи, бо репортер вже створений для воєнного, а не мирного життя, а бійня з Росією триватиме довго. В цьому переконані і сам репортер, і його знайомі, зокрема, жінка з ресторану, яка була медсестрою і снайперкою на війні.

Журналістський досвід дозволяє Юрієві Луканову стисло й мітко окреслювати ключові проблеми, які перед нами поставила війна. Це може бути репліка героя або ж авторський текст. У класичній літературі письменники зазвичай підводять до думки про це. Але хто сказав, що класична література не може бути розбавлена журналістикою?

Чимало письменників, колишніх журналістів, робили це – і нічого. Звісно, у “Репортера Волковського” має бути продовження. І я б назвав його “Добрий Шубін”. Це загальний образ "донбасянина", про якого Юрій Луканов писав у статтях і зачепив у повісті. Ця малоосвічена людина із вічними випарами алкоголю хоче Росії не лише на Донбасі, а й в Україні. І якби ми мали справу тільки з добрими Шубіними, то швидко б вказали їм, де їхнє справжнє місце. А то ж за ними – російський агресор. Як на мене, перспективним є філософське осмислення феномену “доброго Шубіна”. Але це вже сам Юрій Луканов вирішуватиме, що йому писати.

Анатолій ВЛАСЮК,

журналіст, письменник

репресії рецензія література