Родинні реліквії, яких наші діти не хочуть
Речі, якими ми володіли ціле життя, мають зовсім інший вигляд, коли ми намагаємося передати їх у спадок.
Про це пише Роббі Шелл для Wall Street Journal.
Вона розповідає, як у зв'язку з народженням онуки вирішила пошукати «реліквії», які можна передати наступним поколінням своєї родини. Але, додає, «легко передбачити, як усе склалося». Син із дружиною відмовилися від більшої частини речей. Багато з того, чим авторка намагалася потішити дітей – повернулося до її горища.
Утім, важче було передбачити, наскільки психологічно складним виявилася ця начебто проста дія. Вона показала з перспектив різних поколінь, як речі часто втрачають саме ті якості, які змушували нас їх зберігати.
Надто цяцьковано
Я почала з наборів порцеляни, які моя мама багато десятиліть тому замовила для кожного зі своїх чотирьох дітей. Порцелянові тарілки, все ще в оригінальному упакуванні, були красивими – для матері це була «інвестиція, чия цінність мала зростати з часом». Але для моїх дітей вони виглядають, напевно, як результат розпродажу поштою.
І так не тільки у США. На ілюстративному зображенні: «блошиний ринок» у Тбілісі
Я усвідомлювала, що за цими тарілками стояла певна мрія. Моя мати уявляла, як я дістаю їх на званій вечері в сільському будинку, подібному до того, в якому жили батьки моєї матері. Але я обрала власний спосіб життя.
Однак я зберігала їх, бо не могла віддати чи продати такий жалючий спогад про турботу матері.
Мої діти подібних асоціацій уже не матимуть, але я все одно про всяк випадок запропонувала: чи не захочуть мої син і невістка прикрасити свою вітальню цими старовинними тарілками. Їхня швидка відповідь: «надто цяцьковано».
Динозавр у книжковій шафі
Далі... У мене є 46 томів рідкісного видання «Гарвардська класика» 1910 року, які ми купили у сусіда багато десятиліть тому. Ми з чоловіком вважали, що це буде інвестиція іншого виду – у знання. Я думала, мій син, який вчився на філософському факультеті в університеті, прийме «видатні книжки». Він увічливо відмовився: зараз немає місця у книжкових шафах, може, пізніше.
Набір Harvard Classics, ілюстративне зображення
А поряд – «Енциклопедія Британіка», яку я купувала для своїх синів, розраховуючи, що вони виростуть і використовуватимуть її як джерело знання. А може, і їхні діти теж.
А поряд «Енциклопедія Британіка», яку я купувала для синів. Чим я думала?
Чим я думала? Якось мені вилетіло з голови, як швидко зміниться світ іще до того, як наступне покоління подорослішає.
Цей набір – музейний експонат, який відтворює світ до того, як геополітичні події 1990-х змінили світ політичний, соціальний та культурний. Ох, я вже не кажу про Google.
Моя короткозорість продовжувалася. Я намагалася зацікавити сина й невістку красивим білим диваном. Келихами ручної роботи. Кольоровими килимами. Листівками з місць, куди ми їздили.
Виявилося, у них уже є обрані ними самими аналоги цього всього, які їм подобаються більше.
Понад те, вони намагаються мати менше речей, ніж ми свого часу.
На щастя, діти прийняли бодай гостьову білизну, звичайні рушники для ванни, кілька простих кухонних предметів і одне складане крісло – корисні речі без емоцій, історій та очікувань.
Ну хіба що
Але найцікавішими (та найбільш цінними) виявилися речі, які я сама, як виявилося, досі неготова віддати.
Моя мама подарувала мені каблучку, яку вона сама колись носила – надто маленьку, щоб бути коштовною, але цінну для мене, бо й досі, через 25 років після її смерті, я згадую, дивлячись на цей перстень, її руки, а потім і її саму.
Є речі, які залишаться зі мною. Ну хіба що...
Одного разу дівчинка, провідуючи бабусю, побачить музичну скриньку. Вона підніме її, поверне ключ і почує мелодію. «Бабусю, – каже вона. – Що це таке? Можна?»
«Вона твоя, – кажу я, на секунду задихнувшись. – І завжди була твоєю. Досить було попросити».
