«Бомбосховища відчинені. Гарного дня». Повсякдення Палестини й Ізраїлю

У містах Ізраїлю зі змішаним населенням (як-от Лод, Яффо, Хайфа) почалися серйозні сутички євреїв з арабами.

Люди фотографують зруйновану синагогу після потрапляння в неї ракети, випущеної з Сектору Гази, Ашкелон, Ізраїль, 16 травня 2021 року. Фото: AP/Tsafrir Abayov
Люди фотографують зруйновану синагогу після потрапляння в неї ракети, випущеної з Сектору Гази, Ашкелон, Ізраїль, 16 травня 2021 року. Фото: AP/Tsafrir Abayov

Читайте також:

У мотошоломі бігом. Що розповідають українці в Ізраїлі про ракетні обстріли ХАМАС (ВІДЕО)

Розповіді звичайних людей про повсякдення публікує українською мовою Громадське:

Рішон-ле-Ціон (неподалік від Тель-Авіва)

Костянтин, digital Marketing Manager у Міністерстві туризму Ізраїлю:

— Кілька днів тому о дев'ятій годині вечора розпочався масований обстріл центру країни, о 21:20 ми вперше спустилися вниз, тому що у нас немає захищеної кімнати. Ми спустилися на перший поверх — він не дуже захищений і не надто підходить із погляду служби тилу, тому що в нас відкритий простір, там немає вхідних дверей. Довелося лягати на землю і прикривати голову руками, щоб не прилетіли осколки.

Між першою сиреною і другою, яка була близько десятої, нас встигли покликати до сусіднього будинку, де розташоване бомбосховище. Там уже зібралися всі мешканці будинку, нам підказали код домофона і сказали, що в будь-який момент ми можемо туди приходити. Щойно починає лунати сирена в цьому районі, є півтори хвилини, щоб сховатися (півтори хвилини дають жителям Рішон-ле-Ціона, — ред.). Ми саме можемо вкластися в цей час.

Наступного дня було більш-менш тихо до третьої, потім почалися обстріли ближче до Реховоту, а це недалеко від Рішона й Ашдода. Те, що розривається над Ашдодом, чути з домівки, тому що у нас тонкі стіни та є щілини у вікнах.

Найголовніше — не піддаватися паніці. Якщо ти вдома, ти знаєш, що мінімум, що можна зробити — це вийти на вулицю, а краще спуститися якнайдалі від останнього поверху. Якщо ти на вулиці — спробувати забігти в сусідній під'їзд, якщо ти в автобусі посеред чистого поля на трасі — вийти, лягти на землю і захистити голову руками.

Жителі Рішон-ле-Ціона, які переїхали в Ізраїль три роки тому, кажуть, що це перший серйозний обстріл центру країни за їхньої пам'яті.

«Одного разу ракета поцілила в будинок у нашому місті. Здається, ми тоді все враз зблідли, поки дочекалися інформації, де саме це сталося».

Софія, вчителька англійської мови в місцевій школі:

— У мене немає панічного страху. Я приймаю цю реальність. Я з дитинства сюди їжджу і років шість тому вже застала сирени та ходила в укриття. Але коли ти «посеред нічого», як кажуть на івриті, то буває страшно, неможливо сховатися.

Оскільки я працюю в школі, нас відразу перевели на «зум». У перший день після безсонної ночі дітям скасували уроки, були тільки зустрічі з класними керівниками, бесіди з дітьми. Вчителі з'ясовували, чи є необхідність для когось організувати зустріч із психологом.

Життя в Ізраїлі — це зранку в робочому чаті отримати повідомлення: «Бомбосховища відчинені на випадок необхідності. Гарного дня».

Єрусалим

Валерія, журналістка:

— На роботі я дружу з арабом. Зараз він носить із собою газовий балончик, тому що йому постійно гукають у спину, що він має померти, що він «мерзенний араб». Сьогодні зі мною говорив малознайомий чоловік, який зробив мені комплімент і додав: «Я захищу, якщо потрібно, тебе від арабів». Є люди й серед моїх знайомих ізраїльтян, які говорять, що араби повинні померти.

Вчора ми бачили з балкона, як у бік Ізраїлю летять ракети. Моя сусідка-ізраїльтянка надсилає в «домашній чат» слова підтримки. Мені було найбільше незрозуміло, як можна щось робити, коли все це відбувається.

Деякі люди знецінюють твій «надчутливий підхід» і кажуть: «Це нормально, ну послухай, ну Ізраїль завжди... ну, ти що, ну навіщо, «аколь сабаба» (івр. «все класно», — ред.)». Я на це відповідаю, що моя психіка саме реагує найбільш нормально. Напевно, ізраїльтяни, яким це здається нормальним, — це вже люди з викривленою психікою.

Бат-Ям (поруч із Тель-Авівом)

Влада, співробітниця відділення швидкої допомоги в лікарні «Асаф Ароф»:

— Першої ночі кожні 15 хвилин лунали сирени, тому поспати не вдалося. На роботі, коли заводилася сирена, потрібно було перевозити всі ліжка з хворими до захищеної зони. Сім'ї хворих були в стресі, плакали, ми кидали всі свої ліки та крапельниці й бігли в укриття.

У Бат-Ямі почалися заворушення, і коли були вибухи, не було точно зрозуміло, що саме вибухає. Дуже часто приїжджали хлопці після бійок або перестрілок, важких поранених не було, але побитих було багато.

Проте, я вважаю, що звинувачувати всіх арабів або всіх євреїв не можна. У лікарні я не дивлюся на національність людини та на її релігію, мене це не обходить. Всередині колективу ми всі одна сім'я, а пацієнти для мене однієї національності — пацієнти.

Вчора дорогою додому одна медсестра сказала, що вважає за потрібне вигнати всіх пацієнтів-арабів із лікарні, а також, що всі медбрати-араби не приходять на роботу, бо соромляться дивитися іншим людям в очі. Як на мене, це жахливо. Я сьогодні звернулася до керівництва з цим, тому що чути це просто огидно, такому не місце в лікарні.

Анастасія, фотографка:

— Одна дівчинка, з якою ми дуже добре спілкувалися, публікує пропалестинські репости, а я публікую проізраїльські. Я не знаю, чи привітається вона зі мною, якщо ми зустрінемося на вулиці наступного разу. Якою мірою в ситуації, що склалася, я можу вважати її приятелькою? З іншого боку, в Бат-Ямі єврейська молодь, збурена подіями в Лоді, пішла руйнувати арабські заклади. І зрештою роздовбали нам усю набережну.

Тель-Авів

Одна з мешканок Тель-Авіва розповіла «Новой газете», що сирена заскочила її в автобусі, коли вона прямувала в місто Натанія (близько 30 км на північ від Тель-Авіва).

Анастасія, PR-manager:

— Починається сирена. Один із пасажирів кричить: «Водію, зупинися!» Ти лишаєш всі речі, біжиш, а біля Яркона був один маленький парканчик і більше нічого. Ти просто лягаєш на землю, там пісок і мурахи. Прикриваєш голову руками: промайнула думка, що це взагалі нічим не допоможе. Чуєш один вибух над головою, другий вибух. Припиняєш нормально дихати.

Минуло скількись хвилин, ми підвелися, на небі було видно, де вже збиті ракети. Сіли в автобус і поїхали далі. Було дивне відчуття, тому що їдеш, а люди навколо йдуть тротуаром. Неначе цих митей із сиренами й не було.

Водночас ізраїльтяни кажуть, що потрібно продовжувати жити, ти не можеш весь час сидіти в кімнаті та тремтіти. Кілька днів не могла цього прийняти: як можна продовжувати жити, як зазвичай? Помітно, що в людей є імунітет до бомбардувань, і це дуже страшно.

У старих ізраїльських будинках бомбосховища може не бути, але в багатьох районах є великі приміщення з туалетом, кондиціонером, холодильником. Буває, що туди заздалегідь приносять воду. Люди похилого віку або ті, кому важко оперативно дістатися до укриття, можуть взяти спальники й залишитися ночувати в такому сховку.

Для відстеження сирен є спеціальний застосунок і канал у Телеграмі Red Alert. Застосунок можна налаштувати так, що він сигналізуватиме, коли сирена лунає в місті проживання. Крім того, таким чином можна відстежувати динаміку обстрілів — де і з якою періодичністю лунає сирена.

Вважається, що північніше в Ізраїлі, то безпечніше, кажуть місцеві жителі. Багато хто їде на час обстрілів до Натанії або Хайфи до родичів або друзів. В Ізраїлі є ціла система: люди запрошують додому тих, хто живе в Ашкелоні, Ашдоді, Сдероті (міста розташовані ближче до Сектору Гази та більше підпадають під обстріли), щоби вони могли виїхати на певний час.

Але іноді сирена може розпочатися, коли їдеш, у дорозі.

Таня Ліберман, засновниця магазину ювелірних прикрас Jerusalem Bazar і мати п'ятьох дітей:

— У нас у Тель-Авіві є півтори хвилини, щоби дістатися до укриття. Особисто ми збираємося в укритті на сходах. Є також бомбосховище під землею, але до нього йти з п'ятьма дітьми довше і страшніше. У багатьох у країні захищені кімнати просто у квартирах. У нас такої немає, тому доводиться будити всіх п'ятьох за хвилину і протягом наступних 30 секунд опинятися в укритті на сходах.

У деяких людей немає жодного укриття, і вони визначають найбезпечніше місце квартири: це повинна бути сторона, яка виходить на північ (бо ракети летять із півдня), і простір не повинен мати вікон.

Сирена може заскочити вас також надворі, в машині, в автобусі, в торговому центрі — на всі ці випадки є інструкція.

Кількість людей, що збираються в бомбосховищі, залежить від будівлі. У нас це чотири сім'ї: літня пара згори та сім'ї з дітьми знизу.

Ви не повірите, але практично без упину ми жартуємо. І вся країна жартує. Думаю, це захисний механізм. А ще наша національна риса — життєрадісність, життєлюбність.

У школах і дитсадках є інструктаж, але зараз школи та садочки зачинені. Діти обізнані, як поводитися, цьому вчишся швидко. Старша донька швидко збагнула, що комфортніше в укритті в спальних мішках, з їжею, водою та іграшками. Але, звісно ж, вони в стресі.

Останнього разу в Ізраїлі військове загострення було у 2014 році. Головна відмінність для мене — інтенсивність ракетних атак на Тель-Авів. Але я вірю в країну і в те, що вона робить, аби захистити своїх громадян. Тому мені відносно спокійно.

Беер-Шева

Мешканка південного району Беер-Шеви розповіла «Новой газете», що в деяких будинках немає захищеного приміщення, тому місцеві жителі ховаються в громадському укритті, яке розташоване в будівлі синагоги. За словами дівчини, вона встигає добігти туди разом із маленькою дитиною за 45 секунд. Протягом учорашньої ночі їм довелося бігати в бомбосховищі чотири рази, і зрештою вони залишилися там спати.

Денис, digital Marketing Manager:

— Я більше переймаюся через свою сім'ю. Вони в Беер-Шеві. У них і часу менше, лише одна хвилина, і коли тобі 80 років, то підхоплюватися і бігти в укриття вже дуже складно. У них є мамад (захищена кімната — ред.), і тепер вони сплять не в спальнях, а максимально близько до нього, бо Беер-Шеву обстрілюють по 10—15 разів за ніч.

Донедавна всі вважали, що ХАМАС стрілятиме своїми кустарними «Кассамами» (примітивна ракета «земля-земля» з металевої труби з вибухівкою — ред.), які зазвичай нічого надто не пробивають, тому в мене в під'їзді навіть не спускалися в сховище, а просто виходили на сходи. А потім виявилося, що у ХАМАСу є багато протитанкових ракет, зокрема російські «Корнети». Один такий «Корнет» пробив вікно в захищену кімнату в Сдероті, і там загинув 5-річний хлопчик. Тепер майже всі спускаються в укриття.

Сектор Гази

Оксана, мешкає у Секторі Гази з 2008 року:

— На невеликій території Сектору Гази проживає нині близько 2 мільйонів людей, водночас тут немає системи сповіщень та бомбосховищ.

Із будинків ми не виходимо, оскільки дороги розбиті, магазини не працюють, постійно відбувається точкове бомбардування.

В останній день Рамадану з 4:00 ранку на паркову зону і літні майданчики перед вікнами мого дому впало до 50 ракет. Потім бомбардування перемістилося на дорогу з будинками, що виходять на неї. Ясна річ, фасади цих будинків були зруйновані. Наступного дня з іншого боку мого дому на майданчик, де раніше діти грали у футбол та запускали повітряних зміїв, обвалився такий самий залп.

Руйнуються як приватні будинки, так і багатоповерхівки, де розташовані офіси державних закладів, медіа, приватні кабінети лікарів. Будинки розташовані близько один від одного — руйнування одного призводить до знищення сусідніх і, зрозуміло, усієї інфраструктури міста.

Окрім того, руйнуються дороги, зокрема ті, що ведуть до лікарень.

Порушено постачання електроенергії, є проблеми з водою. Оскільки тут немає централізованого водопостачання, кожен будинок забезпечують нею за допомогою електро- або бензомоторів.

На багатьох вулицях зруйновані каналізаційні системи. Температура вдень підвищується до 30 градусів, у повітрі стоїть жахливий сморід.

Наші родичі в Україні уже не раз зверталися до Міністерства закордонних справ (щоб організувати евакуацію — ред.), звідси ми теж зідзвонювалися з консулом. Сьогодні уже четвертий-п’ятий день цих перемовин — нам кажуть, що робота триває

Для всіх, хто бажає виїхати, відкрився кордон із Єгиптом. Однак для цього потрібен попередній запис, крім того — «зелений коридор», без якого пересування будь-якого транспортного засобу дорогами дуже й дуже небезпечне. Перевозити можуть тільки машини Червоного хреста.

Багато українців, вихідців із пострадянських країн намагаються підтримувати зв’язок одне з одним. Але часом дівчата кажуть, що писати немає сил, бо трусяться руки, висилати голосові повідомлення складно, бо стукають зуби. Загальне напруження призводить до того, що немає сил просто підвестися після всіх цих бомбардувань і допомогти тим, хто поруч.

війна палестина ізраїль суспільство газа

Знак гривні
Знак гривні