Сі Цзіньпін, як і Путін, заговорив про «залякування» Заходу
Комуністична партія КНР до свого століття взялася хвалитися, що однопартійний автократичний режим кращий за західну демократію. Рано чи пізно криза перевірить легітимність цього твердження.
Про це йдеться в матеріалі The Economist.
Усі, хто вірить у невідчужуваність прав людини на життя, свободу та пошуки щастя, і що влада має походити від згоди людей – мали б занепокоїтися виступом Сі Цзіньпіна на площі Тяньаньмень (саме там, що характерно) до століття Компартії Китаю 1 липня 2021 року.
Лідер Китаю говорив про те, що "західні залякувачі розіб'ють голови об Велику Китайську стіну зі сталі, вилиту з плоті та крові понад 1.4 мільярда китайців".
Партія нещадно придушує свободи індивідів – і при цьому переконана, що править зі згоди величезної більшості та є більш легітимною за будь-яку демократію.
Небезпечним буде недооцінювати щирість оплесків на площі. Так, натовп було відібрано і звезено автобусами – проте багато звичайних людей і справді захоплюються своїм режимом.
На тлі кризи довіри, який охопив значну частину демократичного світу, уряд КНР показує прогрес Китаю за останні сорок років. При цьому посадовці насміхаються з того, як США, наприклад, не змогли подолати Covid-19 без десятків тисяч смертей, як у цій країні процвітає поліційний расизм, відбуваються масові стрілянини, а країна була розколота на тлі останніх виборів.
Китайські ЗМІ люблять повторювати, що партія прагне "щастя народу", створюючи його згори вниз. Легітимність виправдовують не бажанням людей, а радше досягненнями – при цьому вдаючись до разючої деталізації цих досягнень: пенсії, медицина, житло, міське довкілля. Мовляв, на відміну від західних політиків, китайські думають не про майбутні вибори, а про результат на багато років уперед.
Попри авторитаризм, Сі Цзіньпін і його поплічники не цураються популізму.
Крім сухих цифр, часто вдаються до історій про героїчних працівників партії, включно з мучениками за справу. Так, при відкритті стадіону в Пекіні чи при боротьбі проти Covid-19 не бракує маленьких і детально розроблених мінідрам (що дуже нагадує вигадану історію про рядового героя в "1984" Оруелла).
Ще два десятиліття тому партії доводилося захищатися: Китай був бідним. Зараз посадовці більше нагадують священників, які віщують благу вістку. При цьому партія не любить згадувати жорстокості ери Мао та мільйони смертей через помилки партії – це називають "історичним нігілізмом" і вважають злочином з очорнення героїв.
Мовчазна більшість
Партія дедалі більше відкидає принципову критику авторитаризму. При цьому цензори, пропагандисти та служби безпеки присвячують багато зусиль приховуванню помилок і придушенню голосів критики, тож громадська "згода" на панування партії не є інформованою.
Але зрештою будь-яка система припускається надто великих помилок для того, щоб їх можна було приховати – від фінансових обвалів до воєн. З часів жорстоко придушених протестів на тій-таки площі Тяньаньмень у 1989 році партії вдавалось уникати криз, які б трусили ціле суспільство. Проте такі кризи трапляються скрізь, і трапляться тут.
Навіть фокус партії на "інтересах більшості" є проблематичним: він включає репресії проти мільйонних груп: від уйгурів і до демократів Гонконгу.