Про історичну єдність у тюрмі народів

Володимир Путін давно і старанно працює над власним образом. Йому здається, що замало бути президентом найбільшої за площею держави. Він хоче виглядати лідером всього пострадянського простору, а також  збирачем земель “найбільшого розділеного народу”, тобто росіян. Путін любить розмірковувати про державну неспроможність сусідніх країн, рахувати чужі гроші та ВВП, переймається проблемами національної ідентичності народів за межами Росії. Іноземний президент роздає непрохані поради, як нам треба жити.

12 липня на офіційному сайті президента РФ була опублікована стаття за підписом В. Путіна “Про історичну єдність росіян та українців”. Не вдаючись у подробиці, цей текст можна охарактеризувати як набір банальностей, перемішаний зі старими тезами антиукраїнської пропаганди. Щоправда, досі ретрансляцію цих тез здійснювали особи з нижчим рівнем соціальної та політичної відповідальності.

Незрозуміло, з якою метою статтю В. Путіна опублікували також українською мовою. Якщо з російського оригіналу стало зрозуміло, що путінські радники погано знають факти з історії України, то український варіант продемонстрував також відсутність там грамотних перекладачів. Перший і єдиний текст українською на офіційному сайті президента РФ засвідчив тільки одне – українофобія об’єктивно заважає бути хорошим фахівцем з україністики. 

Оскільки російський президент так цікавиться національним питанням, я вирішив підтримати тему і висловити свої міркування про становище автохтонних народів у самій Російській Федерації. Тим більше, що від спікерів з сусідньої держави нам часто доводиться чути порівняння “благополучного” Татарстану у складі РФ зі “знедоленою” самостійною Україною.

Я щиро поважаю татарський народ і бажаю йому кращої долі. Не стану наслідувати Путіна, стверджуючи “історичну єдність українців і татар”. Утім, між Україною і Татарстаном справді є чимало спільного. Татари, як і українці, мають давню і славну історію, в якій ми бачимо видатних правителів, воїнів та митців. Тривалий час українці і татари  жили разом в одній імперії, що придушувала їхнє прагнення до незалежності. Як і кожна імперія, Росія вдавалася до методу батога і пряника. Одних українців і татар знищували, ув’язнювали, виганяли на чужину. Інших – спокушали високими чинами, славою та багатством. Звісно, імперські блага надавалися в обмін на лояльність та відмову від власного національного “Я”.

На початку ХХ століття українці і татари практично одночасно створили свої республіки. Це була не випадковість, не чиясь примха, а реалізація народного прагнення жити вільно у власній державі. Україні тоді пощастило більше, ніж Татарстану. Наші історичні шляхи розділила географія. Як і Україна, Татарстан мав всі підстави бути союзною, а не автономною республікою: за площею території, кількістю населення та рівнем його соціального та політичного розвитку. Однак сталінська національна політика ставила ще одну принципову вимогу до союзної республіки – мати спільний кордон із зовнішнім світом. Україна мала такий кордон, Татарстан – ні. Тож Київ після розпаду СРСР зміг стати столицею незалежної держави, а Казань (попри велике бажання!) не змогла.

У своїй статті Путін згадав про стіну, що в останні роки з’явилася між Україною та Росією. Стіну ту він збудував власними руками, коли розв'язав збройну агресію проти моєї країни. На жаль, стіна Путіна розділила також Україну з татарами та іншими автохтонними народами Російської Федерації. У 2014 році на українську землю ступили різні громадяни Росії, серед яких і татари, буряти, чеченці, осетини. Вони прийшли до нас не як гості, а як загарбники.

Ми пам’ятаємо, коли все тільки починалося, “місії” до Криму президента Татарстану пана Мінніханова. Так само пам’ятаємо і нещодавні вояжі до окупованих територій на сході України пана Хабірова, глави Башкортостану. Ми бачили мотострілків з Ханкали під нашим Джанкоєм, а танкістів з Улан-Уде під нашим Дебальцевим. Ми уважно стежимо за процесами, що відбуваються в окупованому Криму, тому знаємо, що саме татарстанці незаконно заволоділи суднобудівним заводом у Керчі. Це завод, на якому у 1992 році збудовано флагман українського флоту – фрегат “Гетьман Сагайдачний”.

Попри все це, українці не тримають зла на народи Росії. Ми усвідомлюємо, що татари та інші є заручниками і знаряддям імперської політики Москви. Так само, як колись українці були заручниками і знаряддям під час інтервенцій СРСР до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), Афганістану (1979–1989).

Зрештою, агресія Путіна проти України повертається народам РФ бумерангом. Утримання окупованих територій лягло важким тягарем на республіканські бюджети. Торік главою адміністрації Елісти, столиці Калмикії, призначили одного з ватажків терористичного угруповання “ДНР”. Він не має жодного уявлення про цю республіку, про калмицький народ та його проблеми. Призначення викликало чималий резонанс. Усі ми пам’ятаємо слова калмицького активіста Санала Молоткова під час акції протесту, виголошені ним українською мовою: “Ви зневажали українську мову, ви знищували українську мову на Донбасі. Ви приїхали в Елісту на Калмикію, щоб знищувати калмицьку мову? Ви поважаєте калмицьку мову?”

Згадаємо про проблеми Республіки Калмикія. У 2021 році її громадяни провели національний з’їзд в Елісті, на якому звинуватили Кремль у прихованому етноциді. Серед іншого вони поскаржилися, що Калмикія залишається регіоном із найнижчою забезпеченістю населення водою в усій Росії. Звісно, Путін вдав, що не почув калмиків, адже він сам використовує тему дефіциту питної води в окупованому Криму для міжнародного тиску на Україну. Згадки про водний колапс в Калмикії для окупанта вкрай незручні, а тому неприпустимі.

Українці більше не є знаряддям чужої імперії, тепер вони самі відповідають за свої вчинки і визначають власну долю. На щастя, для України вже позаду злочини тоталітарного режиму, які Путін намагається виправдати, називаючи “спільними для нас трагедіями”. А от сьогодення народів Російської Федерації – трагічне, як і пів століття до того.

Президент РФ стверджує: нібито через штучний розрив росіян та українців російський народ сукупно може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони. Але що відбувається в самій країні Путіна? Російські переписи демонструють невпинне зменшення частки українців у населенні федерації. Ще жорсткіше деукраїнізація проводиться в окупованому Криму.

Якось під час прямої лінії російський президент провів аналогію між українцями і росіянами з одного боку та ерзею і мокшею, корінними народами РФ, з іншого. Він зазначив, що хоч ерзянська мова відрізняється від мокшанської більше, ніж українська від російської, однак ерзя і мокша “дорожать своєю єдністю” і вважають себе єдиним народом – мордвою. На жаль, Путін забув додати, що за офіційною російською статистикою чисельність ерзі та мокші за останні 30 років скоротилася з мільйона до півмільйона осіб. Становище мокшанської та ерзянської мов, які є державними в Республіці Мордовія, просто катастрофічне, навіть у порівнянні з радянськими часами.

Ситуація із татарською мовою в Росії також викликає занепокоєння. Лише за період між переписами 2002 та 2010 років кількість татаромовних скоротилася на мільйон осіб. Занепад мов народів РФ не є ані природним процесом, ані “спільною для нас трагедією”. Це результат русифікації – цілеспрямованої політики Москви, яка має на меті знищення етнічного різноманіття і демонтаж федералізму в Росії.

У 2018 році Державна дума внесла зміни до федерального закону “Про освіту”, згідно з якими державні мови національних республік РФ перестали бути обов'язковими для вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах. Для того, аби вивчати в школі ерзянську мову, про яку згадував Путін, батьки учня мусять писати заяву на ім’я директора. Однак замість задоволення свого права на освіту рідною мовою учні та батьки часто наражаються на адміністративний тиск, публічне приниження та насильство. Громадяни роками безуспішно домагаються від влади відкриття ерзянської гімназії в столиці Мордовії Саранську.

Кількамільйонний татарський народ не має жодного татарського університету. У своєму зверненні до парламенту Татарстану в 2018 році президент Рустам Мінніханов запевняв, що татари нарешті одержать власний вищий навчальний заклад. Але Москва непохитна у своєму прагненні стримати становлення татар як нації. Казані не лише не дозволили за свої ж гроші збудувати татарський університет. Використання татарської у шкільній освіті штучно обмежується. Реалії змушують вчителів татарської звільнятися з роботи, або почати викладати інші дисципліни. За власним зізнанням у березні 2019 року міністра освіти Татарстану Рафіса Бурганова, 1200 вчителів татарської мови вже проходять професійну перепідготовку за іншими дисциплінами.

Федеральна влада втручається навіть у глибоко особисті справи культур автохтонних народів. Всупереч позиції мовознавців Татарстану і Карелії, латиниця була прямо заборонена Москвою як графічна основа державних мов республік РФ.

Не лише Володимир Путін, а й представники автохтонних народів РФ чудово розуміють, що зникнення мови – це прямий шлях до зникнення народу. Саме тому витіснення національних мов зі шкільної освіти та інших публічних сфер зустрічає відчайдушний спротив у республіках. Незважаючи на поліційний терор, люди виходять на масові мітинги, влаштовують ходи, одиночні пікети, кампанії зі збору підписів. 10 вересня 2019 року заслужений удмуртський вчений Альберт Разін вчинив акт самоспалення перед парламентом Удмуртської Республіки. Перед тим, як підпалити себе, він тримав плакат з цитатою аварського поета Расула Гамзатова: “І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти”.

Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон “Про корінні народи України”. Тоді як окупаційна влада Криму забороняє діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, Україна закріплює за корінними народами право на формування власних представницьких органів. Київ не призначає кримським татарам їхніх представників, не каже кого їм слід обирати, яких релігійних переконань дотримуватися чи якою абеткою користуватися. Я пишаюсь цим законом і сумую водночас. Пишаюсь, що ми це зробили. Сумую – бо зробили лише тепер.

Російський президент неодноразово коментував наш закон, повчав нас, обурювався. Його не влаштовує, що росіян не визнали корінним народом України. Не віриться, що такі претензії походять від невігластва. Адже у законі чітко прописано, які саме народи можуть вважатися корінними – бездержавні. Так вирішив законодавець. Ні росіяни, ні українці не є корінними народами за прописаними нормами, адже вони реалізували право на самовизначення, створивши власні держави. До речі, за російським законодавством, росіяни також не є корінним народом. Ба більше, ним не є навіть татари. У законодавстві РФ існує лише поняття “корінних малочисельних народів”, закріплене за етнічними спільнотами, що зберігають традиційний спосіб життя, ведення господарства та промислів. Тому коментарі Путіна – лицемірство, а не щире обурення.

На відміну, від Росії, Україна – унітарна держава. Але це не значить, що її громадяни різного етнічного походження безправні. Наприклад, в Україні живе близько 150 тис. громадян угорського походження. Якими правами вони користуються? Угорці мають власні політичні партії та своїх представників в органах місцевого самоврядування, угорська мова викладається у навчальних закладах, існують незалежні засоби масової інформації угорською мовою, легально функціонують національні товариства та релігійні організації. У місцях компактного проживання угорців можна побачити пам’ятники не лише угорським письменникам і композиторам, а й правителям Угорщини.
Чи мають щось подібне фінно-угорські народи Російської Федерації? Чи дозволені політичні партії татар, яких у Росії проживає в десятки разів більше, ніж угорців в Україні? Якщо десь і відбувається за висловом Путіна “примусова зміна ідентичності”, то саме в Росії, не в Україні.

На папері російське законодавство прогресивне і демократичне. Росія – федерація. Більшість національних республік РФ мають статус держав із власними конституціями, урядами, парламентами та широкими повноваженнями. На практиці – це безправні губернії. Так було не завжди. Після розпаду Радянського Союзу народи Росії переживали справжній ренесанс: вони відкрито заявляли про власні політичні і культурні права. Своєю боротьбою вони заклали підвалини того прогресивного конституційного ладу, який нині вихолощується і демонтується путінським режимом.

У той час татарському народу майже вдалося втілити у життя заповітну мрію. 30 серпня 1990 року Татарстан ухвалив декларацію про державний суверенітет республіки, а вже 24 жовтня 1991-го з’явилася постанова “Про Акт державної незалежності Республіки Татарстан”, положення якої були підтверджені референдумом.

Татарстан відмовився від федеративного договору із Росією. На той час у Татарстану вже була власна конституція, ухвалена на основі Декларації про державний суверенітет РТ. Декларація і конституція РТ одержали підтримку більшості населення (61,4%) на всенародному референдумі 21 березня 1992 року. Однак відсутність зовнішніх кордонів та економічний тиск Москви все ж змусили Казань піти на поступки і укласти вже двосторонній договір на особливих умовах. Татарстан став “державою, об’єднаною з Росією”. Перший президент Татарстану Мінтімер Шаймієв дуже пишався цим договором, що дозволив “зберегти і державу, і добрі відносини з Москвою”. Однак з кожним роком суверенітет Татарстану обмежувався, а вимоги Москви до татарстанців зростали.

Справи в інших національних суб’єктах федерації ще гірше, ніж у Татарстані. Усі глави республік були позбавлені статусу президента, яким вони користувалися у 1990-х. Кремль планомірно реалізує політику адміністративного укрупнення шляхом об’єднання суб’єктів федерації. Як наслідок, за п’ять років у Росії зникло шість національних автономних округів. Схоже, що на цьому зупинятися не збираються. Прикладом безправ’я республік у складі Росії було перекроювання адміністративного кордону Інгушетії з Чечнею наприкінці 2018 року, незважаючи на численні протести інгушів.

Внутрішні та зовнішні кордони Російської Федерації Путін вважає шкідливим спадком більшовиків. Тому він розв’язує загарбницькі війни проти сусідів та руйнує російський федералізм. Однак кордони національних утворень у СРСР не були примхою. Надати народам бодай видимість суверенітету було необхідно, щоб вберегти Росію від розвалу. Схоже, що більшовики були більш далекоглядними російськими державниками, ніж Путін. Воюючи з федералізмом, той веде свою державу до нового 1991 року.  

Яскравим прикладом ставлення до народів Росії стала законодавча заборона діяльності національних партій у 2001 році. Це було зроблено для недопущення розвитку політичних інститутів у Татарстані, Башкортостані, Чувашії, Бурятії, Якутії та інших республіках. Тоді в примусовому порядку були ліквідовані партії, що представляли інтереси громадян Татарстану, наприклад  “Иттифак” (“Злагода”), “Өмет” (“Надія”), “Ватан” (“Батьківщина”). Пізніше Кремль пішов ще далі – заборонив громадські об’єднання. Жертвою цього рішення стали практично всі впливові громадські організації, які Москва не змогла поставити під свій контроль.

Навіть ті організації, які ніколи не проголошували ідей відокремлення республік від РФ, також ліквідовуються за рішеннями російських судів. Існує практика, коли окремих правозахисників, журналістів чи громадських активістів засуджують “за злочини екстремістської спрямованості”, а згодом це стає підставою для закриття організацій, у діяльності яких брали участь засуджені. “Злочини екстремістської спрямованості” – це не захоплення адміністративних будівель, не створення незаконних збройних формувань і не проголошення так званих “народних республік” – це про захист рідної мови, про базові права людини. Наприклад, минулого року в Башкортостані суд визнав екстремістською найбільшу національну громадську організацію – “Башкорт”. Серед основних звинувачень – проведення мітингу на захист башкирської мови у вересні 2017 року. Прокуратура охарактеризувала захід як “провокаційний” і заявила, що у виступах його учасників “містяться висловлювання, що мають лінгвістичні і психологічні ознаки розпалювання ненависті і ворожнечі”. Також у провину “Башкорту” поставили “негативну оцінку представників законодавчої та виконавчої влади”.

Громадські активісти, які борються за збереження мови та культури рідного народу, перебувають під постійним тиском правоохоронних органів. Вік, стать, політичні переконання не мають значення. До суду притягалася як татарська молодь з громадської організації “Азатлык”, так і пенсіонери з Татарського громадського центру. Всі, хто наважуються говорити не лише про збереження міжнаціонального розмаїття, але й про необхідність зміни влади в РФ, зазнають більш брутального тиску. Наприклад, якутський шаман Олександр Габишев та башкирська діячка Раміля Саїтова стали жертвами примусового психіатричного обстеження та “лікування”. 

Російська влада, яка так переймається дотриманням релігійних прав в Україні, розгорнула справжній терор проти “неправильних” ісламу і християнства в самій РФ та на окупованих нею територіях. Релігійних мусульман переслідують як екстремістів. Достатнім приводом для тривалого ув’язнення є знайдення при обшуку – ні, не зброї – літератури. Російська адміністрація відмовляє у праві на задоволення своїх релігійних потреб деяким протестантам, а також вірним Православної Церкви України. Жертвами нетерпимості влади стають послідовники марійської традиційної релігії. Знищення чиновниками і православним духовенством марійських святинь і місць поклонінь, накладання різного рівня заборон і обмежень на проведення марійських релігійних обрядів – частина повсякдення народу марі. 

За рівнем расизму, ксенофобії та антисемітизму Росія суттєво випереджає Україну, хоча ці суспільні хвороби у тій чи іншій мірі притаманні багатьом країнам світу. В РФ ці проблеми намагаються приховати особливою риторикою: своє називають “патріотизмом”, чуже – “націоналізмом”, “фашизмом” та “нацизмом”. Окремо наголошую, що не голосування за російський текст резолюції Генасамблеї ООН засвідчує: хто нацист, а хто ні. Більш показовими є мова ворожнечі російських ефірів та етнічне насильство російської вулиці.

Справжнє ставлення російської влади до федералізму демонструє також економічна модель відносин між центром та регіонами. Стратегія Кремля – поступове збільшення відрахувань до федерального бюджету та посилення фінансового навантаження на місцеві уряди реалізацією соціально-економічних програм. Поступово навіть самодостатні республіки перетворюються таким чином на дотаційні провінції. Посилення економічної залежності регіонів переслідує цілком зрозумілі політичні цілі. Дискредитується сама ідея національних республік через демонстрацію “неефективності та безгосподарності” місцевих еліт.

Яскравим прикладом колоніального становища в Росії є Татарстан – один з найзаможніших та найрозвинутіших суб’єктів федерації. Багата нафтою республіка слугує дійною коровою федерального бюджету, але не має права самостійно визначати, в якому обсязі татарські школярі повинні вивчати рідну мову. Економічний визиск розвинених республік – одна з тем, яку регулярно порушують навіть лояльні Москві політики і громадськість.

Викачуючи з регіонів гроші та природні ресурси, Москва залишає натомість соціальну руїну, спустошення та зону екологічного лиха. 

У 2019 році екологічні проблеми Поволжя потрапили в заголовки європейських ЗМІ. Одразу декілька європейських країн заявили про призупинення транзиту російської нафти. Причина – забруднення сировини хлорорганічними сполуками, які там опинилися через хижацьку експлуатацію родовищ, до того ж застарілими і небезпечними технологіями. За оцінками експертів, це може призвести до передчасного занепаду всієї нафтовидобувної галузі у Татарстані та Башкортостані.

Трагічним прикладом застарілих методів видобутку копалин, що використовує російська влада, є місто Сібай в Башкортостані. Починаючи з листопада 2018 року тут склалася кризова ситуація у зв’язку з постійними викидами продуктів горіння рудних порід з покинутих кар’єрів гірничо-збагачувального комбінату. Кар’єр в Сібаї тліє до сьогодні – третій рік поспіль, перетворивши Сібай в одне з найнебезпечніших місць в усій Євразії.

Складна екологічна ситуація і в Удмуртії, де у прикордонному з Башкортостаном містечку Камбарка розташований полігон знищення хімічної зброї. На базі цього об’єкта за рішенням федерального уряду повинен з’явитися комплекс з обробки, утилізації і знешкодження відходів 1 і 2 класів небезпеки потужністю до 50 тис. тон на рік. Державним замовником призначена корпорація “Росатом”.

Рішення влади зустріло спротив громадськості, яка намагається провести місцевий референдум, щоб заблокувати федеральну ініціативу. Проти будівництва заводу виступили одночасно екологічні активісти, представники удмуртського, башкирського і татарського національних рухів. Однак російська влада знає лише одне вирішення проблеми – замовчувати її та переслідувати всіх незгодних. Тим часом у Приволзькому федеральному окрузі РФ за даними Національного медичного дослідницького центру радіології, показники онкологічних захворювань протягом останніх 10 років зросли на 30%. Недбале поводження з радіоактивними матеріалами в Росії несе загрозу і сусіднім країнам.

Навіть в окупованому Криму, з якого путінська влада прагне зробити вітрину успіхів, після приходу російської адміністрації не забарилася екологічна катастрофа – токсичні викиди на заводі “Кримський Титан” у серпні 2018 року.

Реалії Татарстану та інших республік наочно демонструють Україні, що будь-які тісні відносини з Росією в перспективі ведуть до втрати незалежності, русифікації, позбавлення прав громадян, економічного визискування, соціальних та екологічних катастроф. І для нас не стане втіхою, якщо це знову оголосять “спільними для нас всіх проблемами”. Від влади, яка постійно генерує ці проблеми, треба просто триматися подалі.

Мені дуже прикро, що зараз Татарстан для України є прикладом того, чого варто всіма силами уникати. Але колись настане той день, коли і громадяни Татарстану самі вирішуватимуть свою долю.