У Києві відновлюють «Стіну пам'яті», яку знищили за СРСР як «чуждый советскому искусству» твір
У 1982 році радянська влада залила шаром бетону знамениті горельєфи авторства Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. «Стіна пам'яті» — наймасштабніший твір українського монументального мистецтва.
У Києві сьогодні, 11 серпня, стартують роботи з відновлення «Стіни пам’яті» – монументальної серії горельєфів авторства Ади Рибачук і Володимира Мельніченка на Байковій горі.
Спочатку для «оживлення» барельєфів робітники мають знести зовнішній шар бетону. Потім – зрізати металеву сітку. Третій етап – найважчий: потрібно видалити залишки «зайвого» бетону, не пошкодивши при цьому барельєф. Відновлене зображення мають пофарбувати, як було заплановано митцями від самого початку, писало «Радіо свобода».
Художники-монументалісти Ада Рибачук і Володимир Мельниченко працювали над композицією 13 років – з 1968 по 1981. Співавтором був архітектор Авраам Мілецький, який фактично став на бік чиновників, що виступали проти їхньої роботи. Горельєф був завдовжки 213 метрів і заввишки від 4,5 до 16 метрів. Загальна площа – 2 тис. м². 1982-го року, коли «Стіна» була майже готова, радянська влада поховала рельєфи під шаром бетону як такі, що не відповідали принципам соціалістичного реалізму. Упродовж трьох місяців на майже готову композицію вилили 300 самоскидів цементного розчину.
У добу незалежності України громадськість почала вимагати відновити й очистити «Стіну» від бетону. 1992 року Мінкульт, Державний комітет з будівництва та архітектури та Рада Спілки архітекторів засудили акт вандалізму, скасували всі рішення про ліквідацію пам’ятки й рекомендували відновити горельєфи. У 2018 році в рамках фестивалю Kyiv Art Week було відкрито фрагмент композиції «Оборона Вітчизни»: тоді вдалося розчистити шість квадратних метрів.
«МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ВСЕ СЕРЙОЗНО»
Після початку будівництва масштабність проєкту та перші відгуки, зокрема й з-за кордону, вказували на те, що Парк пам’яті та його авторів чекає заслужене визнання.
Комплекс, який створювався на Байковій горі, похвалили й деякі мешканці високих кабінетів, що було важливо на той час. Найвпливовішим був голова Київського міськвиконкому, тобто столичний мер – Володимир Гусєв. Він прийняв Мельниченка і Рибачук і порадив звертатися в разі тих чи інших проблем.
Незабаром втручання високопоставленого опікуна дійсно знадобилося. Першим «дзвіночком», що віщував майбутні проблеми, стала стаття кандидата архітектури В. Костіна, що вийшла у 1975 році в московській «Будівельній газеті», – в ній твердилось, що в проєкті Парку пам’яті «з ніг на голову поставлені принципи формування радянської архітектури, перекреслена будь-яка раціональність її основ». Костін також зазначав, що рішення про будівництво меморіального комплексу ухвалили без широкого громадського обговорення.
«Коли ми отримали статтю, то не звернули на неї уваги, думали, що це дрібниця, – згадує Володимир Мельниченко в інтерв’ю. – Це була п’ятниця, на вихідних ми відпочивали, а в понеділок прийшли на будову і побачили, що там немає жодної людини. Ми зрозуміли, що все серйозно».
Митці одразу пішли до Гусєва. Той дав зрозуміти, що матеріал у такій газеті – недобрий сигнал. І першопричина не в самій статті – вона лише означала, що проєкт не до душі комусь у владі.
«Гусєв очима показує у вікно, на Печерськ (район, де містилися будівлі керівних органів республіки – НВ), і каже: «Звідти підтримки не чекайте», – розповідає Мельниченко.
Зрозумівши, що доля проєкту буде вирішуватися не на місцевому, українському, рівні, Мельниченко, Рибачук та Милецький на 19 днів вирушили до Москви. Вони відстоювали свій проєкт в Центральному НДІ теорії та історії архітектури, Державному будівельному комітеті СРСР та інших інстанціях, розмовляли з авторитетними архітекторами та мистецтвознавцями. До Києва автори поверталися з солідним стосом документів на підтримку Парку пам’яті.
Спочатку здавалося, що це допомогло: роботи на Байковій горі відновилися. Але надалі загроза, що завершити стіну не дадуть, нагадувала про себе. Всі наступні роки автори продовжували їздити до Москви в спробах захистити своє творіння.
Приктично весь інший час Мельниченко та Рибачук проводили на будові стіни. За словами Володимира, що більше вони поринали в роботу, то сильніше було усвідомлення того, що «Стіна пам’яті» – найголовніший твір в їхньому житті.
«СТІНА ПЛАЧУ ПІД ВИГЛЯДОМ МЕМОРІАЛУ»
Що конкретно не подобалося владі в «Стіні пам’яті»? КДБ, посилаючись на думку «оперативних джерел з числа компетентних спеціалістів» (тобто митців чи мисецтвознавців, що співпрацюють із спецслужбами), зазначають, що автори, «дотримуючись поширених на Заході формалістичних абстрактних течій в образотворчому мистецтві, створили ансамбль, що пропагандує культ смерті та суперечить принципам соціалістичної моралі та етики, радянській дійсності, революційним та трудовим традиціям нашого народу і викликає у людей, що його відвідують, відчуття приреченості, безвихідності, песимізму, невіри в сенс життя». (ПРИМІТКА: Тут та надалі наводяться цитати з двох присвячених «Стіні пам’яті» записок, що датуються 23 листопада 1981 року та 16 квітня 1982 року. Орфографія та пунктуація документів збережені)
Зауваження стосується всього комплексу, але, як наголошується в документі, більше за все питання викликали саме барельєфи стіни. «Оперативні джерела», враження яких цитує КДБ, не шкодують барв: «концтабір», «хаотичне переплетіння деформованих людських тіл», «накопичування трупів», «заперечливий емоційно-психологічний вплив на радянських людей», «грондіозна (так у документі – НВ) провокація, що кидає заклик нашому суспільному устрою».
У наш час у пресі озвучується (щоправда, без посилань на джерела) ще одна версія, згідно з якою вищевказані претензії лише привід для гоніння. Насправді керівник Української РСР Володимир Щербицький, приїхавши в Парк пам’яті і побачивши барельєфи, нібито вирішив, що зображення людей мають «єврейську зовнішність», зокрема «неслов’янські носи». Згідно з цією гіпотезою, перший секретар був переконаним антисемітом, що й визначило долю твору.
Можливо, річ була не в особистих упередженнях Щербицького, а в особливостях політики тих часів – але ця версія не позбавлена логіки. В межах політики, яку часто називають «державним антисемітизмом», Радянський Союз перешкоджав еміграції своїх громадян єврейського походження до Ізраїлю, плямував «сіоністів» і підтримував арабські країни в близькосхідному конфлікті. Офіційний дискурс вилучав пам’ять про Голокост як окреме явище. На радянських пам’ятниках, зокрема в Бабиному Яру, не було згадок про страчених євреїв – лише про «радянських громадян» та «мирних мешканців».
Тому припущення, що партійні боси розглядали в барельєфах Парку пам’яті «сіоністичну диверсію», не виглядає неправдоподібним. Особливо легко в це повірити після прочитання десятків знайдених в архівах повідомлень КДБ Щербицькому про те, що в черговому магазині виявлені сережки чи іграшки із зображенням шестикутної зірки.
Володимир Мельниченко уточнює: їм доводилося стикатися зі звинуваченнями в тому, що під виглядом «Стіна пам’яті» був створений меморіал на честь жертв Бабиного Яру.
Про «єврейську» версію нагадує і КДБ:
«На думку оперативних джерел, зображення на барельєфі фігур з типовими єврейськими рисами обличчя, а також те, що один з авторів (Милецький – НВ) є євреєм за національністю сприяло поширенню серед певної частини населення припущення про нібито навмисне створення цією групою стіни, аналогічній так званій «стіні плачу» в Єрусалимі, що символізує «не тільки минулу славу євреїв, але й спільність їхніх задумів». Негативно налаштовані елементи розповсюджують також чутки про те, що саме цими обставинами пояснюється знищення панно».
Крім того, Володимир Щербицький був відомий як палкий гнобитель будь-якого вільнодумства в мистецтві та літературі. Саме його багато хто вважає ініціатором масових арештів української інтелігенції на початку 1970-х і переслідування режисера Сергія Параджанова, який мешкав у Києві.
Залита бетоном Стіна пам'яті, наші дні
950 КУБОМЕТРІВ БЕТОНУ
Наприкінці 1981 року робота над «Стіною пам’яті» доходила до фінальної стадії. Митці вже думали про фарбування барельєфів.
Тим часом 23 листопада голова КДБ УРСР Віталій Федорчук направив Щебрицькому доповідну записку «Про ідейно-мистецькі огріхи, допущені під час проєктування та будівництва меморіально-похоронного комплексу в м. Києві». В ній цитувалася та сама стаття «Будівельної газети» 1975 року і відзначалося, що «автори проєкту меморіалу та зацікавлені в його спорудженні установи належним чином не відреагували» на викладену в ній критику.
Резолюція першої особи республіки, адресована іншим секретарям ЦК із позначкою «Терміново», оголошувала: «Прошу розглянути. До остаточного рішення припинити роботи. Подати висновки, пропозиції, в тому числі про притягнення винних до відповідальності. Термін виконання – 15 днів».
Незабаром, на початку грудня 1981-го, чиновники отримали анонімного листа. Невідомий стверджував, що автори Парку пам’яті задумали весь проєкт заради свого збагачення, відійшли від затверджених шкіців та заробили 2 мільйони рублів. Лист був формальним приводом, щоб розпочати розправу та призупинити роботи.
Уже 10 грудня комісія Міністерства культури Української РСР рекомендувала ліквідувати «Стіну пам’яті» як «не відповідну приципам соцреалізму».
Почався останній раунд багаторічної боротьби за меморіал. Оскільки авторам вже не раз натякали, що всі проблеми походять від Щербицького, вони не мали сумнівів, що й остаточне рішення ухвалюватиме він. Переконати першого секретаря і врятувати стіну намагалися корифеї української науки і культури – голова Академії наук Борис Патон, кардіохірург Микола Амосов, поет Микола Бажан.
У документах КДБ йдеться, що Рибачук і Мельниченко писали президентові Академії наук УРСР Патону, а Милецький (в записці відзначено, що головний архітектор – безпартійний єврей) «тривалий час розмовляв з цього питання (збереження «Стіни пам’яті» – НВ) з головним редактором Української радянської енциклопедії Бажаном».
Однак усі зустрічі, переговори, засідання не дали результатів. Навколо Парку пам’яті поставили загорожу, авторів перестали пускати на територію, барельєфи закрили спочатку листами фанери, а пізніше металевими сітками.
А 21 березня 1982 року «Стіну пам’яті» почали заливати бетоном. Виконувати таке завдання відправили тих самих робітників, які до цього її будували. До травня твір, на який у митців пішло стільки років, був похований під 950 кубометрами бетону.
Після розпаду СРСР Мельниченко і Рибачук не залишали спроб врятувати свою роботу, з’явилася інша проблема: на відновлення стіни просто не було грошей.
У 2010 році Ада Рибачук померла – але 88-річний Володимир вважає, що вона незримо присутня під час створення ним нових робіт, і ставить на них подвійні ініціали: АРВМ.
Більше на Радіо Свобода. Новина Хмарочос
