Італієць вирішив жити як хоббіт. Це пов'язано з екологією (ФОТО)
Чоловік усвідомив, що книг Толкіна й фільмів на їхній основі йому замало, аби задовольнити пристрасть до фентезі й особливо до саги «Володар перснів».
37-річний кондитер Нікола Джентіле, фанат творів Дж. Р. Толкіна, оселився в селищі на сході Італії та живе точнісінько як хоббіт, повідомляє The Guardian і перекладає Хмарочос.
Він придбав два гектари землі в Букк’яніко, що біля містечка К’єті в регіоні Абруццо. Це місце стало його Широм, і тут він збудував хоббітський будинок для своєї родини.
«Згодом я побачив, що мої друзі й родичі, а також фермери Букк’яніко, і так завжди жили як хоббіти. Вони працюють як хоббіти – всі мають роботу, що нерозривно пов’язана з природою. Вони також святкують як хоббіти, розважаються й танцюють, і навіть вдягаються як хоббіти», – зауважує італієць.
Наприклад, вже понад п’ятсот років у селищі проводять один із найстаріших фестивалів у Європі. Учасники вбираються у середньовічні мешти, співають старовинних пісень і готують традиційні страви.
Джентіле планує перетворити свою ділянку на селище хоббітів, де можна буде також селити туристів.
Через обмеження авторських прав це місце він назве Контеа Джентіле. Хоче збудувати житло гномів, лігво дракона та велику версію будинку Більбо Беґґінса.
Гроші на будівництво збиратиме спільнокоштом. Селище використовуватиме сонячну енергію.
Наприкінці серпня він разом із друзями, теж фанатами Толкіна, вдягненими як ельфи, гноми, хоббіти, маги й люди, пройшли пішки 200 кілометрів до Неаполя, крізь гори та річки, щоб вкинути перстень у жерло вулкану Везувій.
Джентіле запевняє, що це не просто ігрова реконструкція, але й послання світові щодо небезпеки кліматичної кризи та забруднення довкілля. Він настільки занепокоєний екологією, що навіть вирішив не кидати у кратер металеве кільце, натомість замінивши його шматочком застиглої лави.
А самого персня віддав дитині, яку перестрів дорогою.
«Протягом цих сотень кілометрів ми перестрівали багато людей. Незнайомі люди з вулиці відчиняли нам двері своїх домівок, годували нас, пропонували ночівлю та душ. Що це, як не магія?» – додає Джентіле.
