Проїжджатимете повз Славське – проїжджайте. Відгук клієнта

Про це пише журналіст Роман Вінтонів, більше відомий сценічним образом як Майкл Щур:

НЕ їдьте у Славське. Не робіть мою помилку. Я там був минулого тижня. Наступний раз, коли я туди збираюся заглянути – грудень 2037-го. Ну може раніше, якщо там щось сильно зміниться. Але я не хочу, щоб там щось змінилось. Я хочу, щоб там все було так, як зараз. І щоб місцеві побачили, як однієї зими у них буде чудовий сніг, але до них ніхто не приїде. Бо те, як вони ведуть справи у Славську, людською мовою означає: «Мені п@&₴й на тебе, твою сім‘ю і ваше спільне бажання кататись! Я тут гроші заробляю!»

А куди ще можна поїхати? Ось наша інфографіка

Ми приїхали у Славське 31-го грудня 2021-го року. Вже кілька днів була плюсова температура. І навіть падав дощ. Тому очікувань від схилів було небагато. Але сніг на схилах лежав. І ми були готові кататись навіть по сніго-багнюці.

Приїхали. Поселились. Усе норм. Ну, крім туалету. В найдорожчому номері унітаз стояв у куті під косою стіною (мансарда), так що пісяти стоячи можна було або нахилившись сильно назад, або вбік. Або сидячи. Але ж завтра – катання. Похрін на дрібниці!

Почати своє катання вирішили з гори Високий Верх. Там працює підйомник, який називається «Захар Беркут». 14 км від Славського. З першого погляду він виглядав найкращим з найближчих.

Ми приїхали зранку. Людей мало. Ура! Ще не всі прокинулися. Шукаємо, де припаркуватися. Парковки нема. Ну, тобто є. Але вона вже зайнята.
Я навіть уявив собі, коли будували цей комплекс, і підрядник такий питає у власника:
- На скільки місць робити паркінг? 15–20?
А власник гордо поглянув на схил, на дорогу, у бік Львова. Вдихнув запах гір, примружив очі й таким впевненим басом спокійно каже:
- Роби двадцять два.
Отак двадцять два місця і є. Ну може 23. Навіть не впевнений, чи це паркінг. Більше схоже на розширене узбіччя.

Поряд з сервісами прокату спорядження є якісь вільні місця для машин. Але на цих місцях стоять санки. Це типу замість помаранчевих конусів. Місцевий чоловік прибрав свої санки та дозволив там припаркуватися, якщо спорядження візьмемо в прокат у нього. Окей – погодились. Заходимо. Просимо дитячі черевики для сновборду 29–30-го розміру. Мужик приносить 35-й. Пропонує нам брати цей розмір і намагається переконати, що менших не буває.
Взяли спорядження в іншому місці. Неподалік. Там знайшли й 30-й розмір, і підібрали все, що треба.
Йдемо на підйомник. Настрій – все ще чудовий. Бо зрештою 1:1. Один поганий прокат проти одного хорошого. На кожному кроці перед схилом – снігоходи. Водії снігоходів пропонують усім завезти їх на вершину за 700 грн. Але ж для чого тоді підйомник? – питаємо ми, і сміливо йдемо далі.
Підійшли до кас підйомника «Захар Беркут». Ціна за день 900 грн. Пів дня – 550 грн. Ну дорогувато, як на один підйомник (десь так коштує Буковель). Але наче і траса немаленька. І кататись хочеться. Та поїхали! Взяли два скіпаси по півдня. 1100 грн. Підйомник двомісний. Їдемо вгору. Все іржаве і старе. Пластик потрісканий. Але настрій хороший. Бо зараз будемо кататись.

З підйомника краще видно схил. Як на кілька днів плюсової температури та дощів, то навіть ок. Траса довга. Місць, де сніг зовсім розтанув – майже нема. Все непогано. Доїхали нагору. Повозились з донькою та її сновбордом на вершині. А коли вона втомилась – я поїхав сам униз.

Спускаюся схилом і бачу, що по ньому вгору несуться снігоходи. По схилу, де їздять лижі та сновборди. Снігоходи везуть людей нагору по трасі. І частина траси – це вже перемелений їхніми траками сніг з глиною. Ніхто за цим не дивиться. З вас взяли штуку, все інше – ваші проблеми.

Спустився вниз по цій трасі. Все ще планую піднятись раз на вершину.
І тут я бачу біля підйомника ЧЕРГУ. Дуже багато людей. Простояв хвилин 20. Черга не зрушила з місця. Того дня я там більше не піднявся жодного разу. І тоді я зрозумів, для чого там снігоходи. Бо дехто з черги йшов до них. Зремонтувати підйомник? Для чого? Краще вбивати трасу снігоходами.
Враження від «Захара Беркута»: жлоби зайняли гору і беруть гроші за вхід.
30 євро за денний скіпас. Один підйомник. Одна жалюгідна траса. Один раз спуститись! Щоб спуститись другий раз, треба простояти години три в черзі.

Для прикладу: в Словаччині на гігантському курорті Ясна (Jasna) денний скіпас коштує 41–45 Євро на весь курорт. Ми там каталися пару років тому. Не на один підйомник чи на трасу. А на всі. На всі 12 мільярдів трас і 800 мільйонів підйомників, які там є. І черг таких там немає.

Чи я вам пораджу поїхати на «Захар Беркут»? Ні. Ніколи. Не їдьте туди. Це пам‘ятник жлобству, доїнню туристів і дискредитації ідеї гірськолижного відпочинку. Ну, може, ще ненависть до зими. Підйомник «Захар Беркут» – найгірший підйомник, де мені довелося бути.

Але це я ще не був на Тростяні.

Наступного дня ми поїхали на Тростян. Гугл нас спершу взагалі на вершину повів. Десь через 30 хв дороги повернули назад. І поїхали до підйомника. Якщо ви поселилися у Славському, то щоб добратися до підйомника на Тростян, вам треба буде брати якийсь місцевий уазік. Бо дорога – жахлива. У мене – «Форестер». Постійний повний привід. Ми проїхали. Але лише до першого підйомника. Там – парковка машин на 8 (вісім!). Далі їхати не наважилися. Сюрпризом для нас стало те, що на Тростяні – підйомник з одномісним кріселком. Про це десь написано? Ніде. У мене – дитина, яка вчиться кататися. Нам таке точно не підходить. Підсумок: дороги нема. Вам треба наймати уазік. І ще приготуйте 900 грн за денний скіпас. Таке жлобство я бачив хіба що на «Захарі Беркуті». Нуль сервісу. Нуль комфорту. Нагадую – власники Тростяну деруть 900 грн за день і використовують совкове обладнання. З вкладень – вагонка, щоб приміщення для каси збудувати. А вимагають платити за Тростян, як за нове. Совок, бездоріжжя але «Тростян резорт».

Є у Славському ще один схил – Погар. Щоб туди дійти, вам доведеться рухатись слизькими вулицями з болотом, водою, шматками криги (може, це ще добре, що ми застали Славське без мінусової температури). Ви будете на цих вуличках пропускати машини, які теж їдуть у бік Погара і намагаються розминутись з іншими машинами, які вже звідти повертаються. І це все на вузьких і кручених вуличках. Проєкт цих вуличок хтось колись просто насцяв на снігу.
На гору Погар у Славському ми навіть не підіймались.

Збудувати дорогу? Для чого? Якщо можна купити уаізіки і возити за гроші туристів. На пішохідній частині мосту в центрі Славська – діра. Дірка в бетонному мосту. Зато навпроти дірки є новий боулінг. Бо ж люди сюди для цього приїжджають.

У Славському я був на трьох підйомниках – «Захар Беркут», «Тростян» і «Погар». Там ще є «Політех» і, може, ще якісь, але мені байдуже. Я не готовий більше витрачати свій час і гроші на це. Всі схили у Славську функціонують окремо. Платити треба за кожен схил окремо.

Славському колись пощастило. У них радянська влада збудувала підйомники та залізничну станцію. І з цього моменту вони зрозуміли, що у них все є для заробітку. Укрзалізниця возить до них нових туристів. Наївні туристи стоять у чергах на підйомники. Бо вже заплатили шалені гроші за незручні кімнати, в погано спланованих будинках, які стоять впритул до інших таких же погано спланованих будинків.

І тому я хочу, щоб в Славському нічого не мінялось. Щоб одного сніжного сезону закінчились туристи, які там ще не були, і в Славське нарешті ніхто не приїхав. І тоді вони один одному скажуть: слухай, а може, туризм – то не наше? Може, наше – це рубати ліс?

І от тепер я навіть не знаю, що гірше – поганий сервіс чи зрубаний ліс.

Потім нам друзі порадили подивитися Плай, Звенів і Тисовець. Але про це – в наступному пості. В Славське не їдьте.

туризм опініон львівщина спорт