НАТО та США мусять атакувати путінську стратегію залякування, діючи протилежно до його вимог
Путін використовує способи залякування прямо з підручників.
Про це пише автор доктрини "shock and awe" (шок і трепет) доктор Гарлан Уллман у статті для Atlantic Council.
Як автор доктрини "шок і трепет", я часто дратувався тим, наскільки сильно не розуміють, спотворюють і хибно застосовують цю концепцію.
Метою "шоку й трепету" є перемагати не воюючи або ж перемагати з мінімальним використанням військової сили шляхом впливу, ба контролю над волею та сприйняттям реальності противника.
Чи може це допомогти нам упоратися з Путіним? Відповідь: однозначно так. Нашою метою має стати обернення залякування проти самого Путіна шляхом атаки на його стратегію залякування.
Бо ж Путін використовує залякування прямо з підручників. Воно включає загрозливу риторику, використання військової сили для сигналів про наміри, неприйнятні вимоги, дезінформацію, операції впливу, а також перетворення постачання енергоносіїв на зброю.
Путін також явно вважає, що він перебуває в позиції сильного, оскільки йому належить ініціатива, тоді як Захід реагує. Можна припускати, що він під час переговорів експлуатуватиме будь-які розбіжності між країнами Заходу.
Одна з найважливіших цілей Путіна – запобігти розширенню НАТО на схід, а в процесі цього розділити та нейтралізувати Альянс.
А що як, замість стримування НАТО, дії Путіна в Україні та на її кордонах, а також у Казахстані, спричинять протилежний ефект і спровокують розширення НАТО?
Це варто пояснити докладніше.
Який ще вибір постає перед НАТО, крім як подумати про розширення свого членства та збільшення військової потужності Альянсу на східному фланзі, в разі, якщо переговори зайдуть у глухий кут? Адже залякування працює в різні боки.
У світлі нинішньої кризи нещодавно нейтральні Фінляндія та Швеція виразили зростання свого інтересу у членстві в НАТО. Нагадаю, що у 2009 році на саміті НАТО в Бухаресті, щоб якось пом'якшити те, що Грузії й Україні не запропонували План дій щодо членства (ПДЧ), президент США Джордж Буш майже між іншим запропонував обіцянку майбутнього членства як Україні, так і Грузії. Путін тоді лютував.
Підтвердження відданості НАТО майбутньому членству Грузії та України, а також наголошення на тому, що переговори з Фінляндією та Швецією вестимуться – саме той результат, якому нині намагається запобігти Путін.
А щоб донести свою позицію ще чіткіше, Альянс має застосувати Хартію НАТО – Україна 1998 року, яка передбачає консультації "в будь-який момент, коли Україна вважатиме, що існує загроза її територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці".
А отже, потрібна інформаційна кампанія з метою показати, аж наскільки дорого Росії обійдеться напад на Україну.
Очевидною та болючою асоціацією є радянське вторгнення в Афганістан, яке почалося наприкінці 1979 року. Нині кількість українців, які бажають захищати власну країну – значно більша за кількість афганських бійців, які свого часу перемогли цілий СРСР.
Слід оприлюднити оцінки потенційної кількості загиблих і поранених росіян у разі нового вторгнення в Україну. Це буде близько тридцяти тисяч російських трупів.
Слід підтвердити план оборони "Дикобраз".
І зробити це треба не словами, а діями, оголосивши про відправлення в Україну великих партій протиавіаційних "Стінгерів" і протитанкових "Джавелінів", а також обладнання для виготовлення велетенської кількості саморобних мін.
Тоді результатом нинішньої конфронтації з Путіним стане система колективної оборони, що робить Європу безпечнішою та стабільнішою.
Звісно, стратегія контрзалякування може провалитися й натомість призвести до загострення загрози. Але розумієте, нині не Мюнхен 1938 року, коли ще неясно, хто кого переможе. Тридцять членів НАТО в усіх видах військової міці значно переважають Росію.
Час обернути війну Путіна проти самого Путіна. Нехай він сам піддасться шоку й трепету. А він таки піддасться.
