Війна в Україні повертає світові віру в ліберальний націоналізм
Ліберальний націоналізм знову на політичному порядку денному у світі. «Патріотизм повернувся: готовність пожертвувати собою заради Батьківщини знову в моді», – пише у колонці для впливового ізраїльського видання Haaretz колишня очільниця міністерства освіти, міністерства науки, культури та спорту Ізраїлю Юлі Тамір. «Тексти» публікують переклад фрагменту, в якому вона наводить чотири причини, чому націоналізм отримує «нове дихання» і знову буде важливою складовою політичного життя в найближчі роки.
По-перше, у 21 столітті немає такої суспільної сили, яка б об’єднувала більше, ніж націоналізм. Потреба людини в автономії та самоврядуванні об’єднує людей для створення національних спільнот. Маркс помилявся, припускаючи, що робітники світу об’єднаються і пліч-о-пліч підуть до спільного визволення; найбільше, на що вони будуть здатні – вести спільну боротьбу за права робітників і мінімальну заробітну плату.
Натомість націоналізм досягає успіху там, де раса, стать і релігія зазнають невдачі. Хоча він пропонує уявну ідентичність, відносно нову й нестабільну, це єдина сила, яка може поєднати особисту свободу з потребою колективного самоврядування.
По-друге, демократичний світ не зміг створити заміну легітимізації [держави] через право на національне самовизначення. Глобалізм не зміг знайти заміну національній державі. Регіональні організації, такі як Європейське Співтовариство, також не змогли отримати достатній політичний статус, щоб замінити національну державу.
По-третє, соціальною та політичною силою, яка врівноважує націоналізм, є не індивідуалізм, як припускали багато теоретиків, а освячення статус-кво. Історію пишуть переможці, і ніхто не хоче досліджувати наратив, на якому вона побудована. Хто такий українець? А «донеччанин» як національність? Це слизьке питання, тому що потім дехто змушений буде запитати, хто такий француз, англієць, німець чи іспанець.
Жозеп Боррель, міністр закордонних справ ЄС, колишній міністр закордонних справ Іспанії та запеклий противник каталонського сепаратизму, нещодавно бентежно обмовився.
Ми підтримуємо Україну, сказав він, і її лідера Зеленського, який залишився боротися за свою країну і не виїхав, сховавшись в машині (маючи на увазі Карлеса Пучдемона, лідера Каталонії, який втік зі свого регіону, щоб уникнути арешту). Ми чуємо вас, кажуть у відповідь каталонці: сьогодні Україна займає центральне місце [в стрічках нових], але наш день настане, наш націоналізм не менш твердий і дійсний, ніж їхній. Палестинці також чекають своєї можливості, і хто може сказати їм, що націоналізм мертвий або що вони не народ?
Четвертий і останній урок полягає в тому, що націоналізм, який є зручним союзником для різноманітних ідеологій, залишиться з нами [надовго]. Коли ми аплодуємо йому, ми повинні боятися його руйнівної сили, коли ми боїмося цього, ми маємо пам’ятати про надію, яку він може вселяти.
Як і всі інші ідеології, націоналізм найкращий, коли його не доводять до логічних висновків, але загартовують іншими цінностями. Це те, що Зеленський робить так – добре, і тому він є героєм нашого часу.
