20 днів у Маріуполі: як команда фотографів задокументувала агонію міста
Протягом 20 днів фотокореспонденти Associated Press Мстислав Чернов і Євген Малолєтка документували, як Маріуполь перетворюється на руїну. Результати їхньої роботи стануть безперечними доказами злочинів, які влаштували в місті російські загарбники. «Тексти» публікують фрагменти із розповіді Чернова, яка дає змогу глибше зрозуміти і відчути, що відбувалось в ці дні в місті, якого вже майже не залишилось.
Від редакції: Надзвичайно потужна робота українських фотокореспондентів в Маріуполі мала величезний вплив на весь світ. Такий внесок журналістів – один з ключових у міжнародній підтримці України. До того ж, на Заході довіри до офіційних джерел в рази менше, ніж до журналістів. Офіційні повідомлення там називатимуть українською пропагандою, а з репортажами журналістів змушені рахуватися. Але в офіційних установах намічається тенденція до заборони допуску журналістів у зону бойових дій, це погана ідея і якщо вона набиратиме сили, то зашкодить Україні.
Розуміючи, що Маріуполь може стати однією зі стратегічних цілей росіян у цій війні, відеооператор Associated Press Мстислав Чернов разом із колегою Євгеном Малолєткою вирушили до міста на Азовському морі ввечері 23 лютого. Вони стануть останніми журналістами, які більше двох тижнів документуватимуть його облогу російськими військами. Всі фото - Мстислав Чернов, АР
***
«Кидаючи бомбу за бомбою, росіяни поступово відключали електроенергію, воду, постачання їжі і, нарешті, вежі мобільного зв’язку, радіо та телебачення. Відсутність інформації в блокаді досягає двох цілей. Перша з них це хаос. Люди не знають, що відбувається, і панікують. Спочатку я не міг зрозуміти, чому громада Маріуполя так швидко розпалась на частини. Тепер я знаю, що це через відсутність комунікацій.
Друга мета – безкарність. Без жодної інформації, яка надходила з міста, без фотографій зруйнованих будівель та вмираючих дітей, російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, нічого б не було. Саме тому ми пішли на такий ризик, щоб передати світові те, що ми бачили, і саме це розлютило Росію настільки, щоб полювати на нас. Я ніколи, ніколи не відчував, що порушити мовчання було настільки важливим»
***
«Перші смерті почалися швидко. 27 лютого ми спостерігали, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, уражену осколками. Вона померла. Друга дитина померла, потім третя. Карети швидкої допомоги перестали забирати поранених, тому що люди не могли до них додзвонитися без мобільного сигналу, а лікарі не могли їхати розбомбленими вулицями. Лікарі благали нас знімати сім’ї, які привозили власних мертвих і поранених, і дозволяли нам використовувати їх генератор, який ледь працював, для зарядження камер. «Адже ніхто не знає, що відбувається в нашому місті», - казали вони».
***
«Торговий центр «Порт-Сіті» грабували, і ми йшли туди через артилерію та кулеметний вогонь. Десятки людей бігли й штовхали візки, навантажені електронікою, їжею, одягом. На даху магазину вибухнув снаряд, викинувши мене на землю назовні. Я напружився, чекаючи другого удару, і сто разів вилаявся, бо моя камера не була увімкнена, щоб записати це»
«Підліток пройшов повз мене, він котив офісне крісло, наповнене електронікою, з усіх боків сипалися коробки. «Мої друзі були там, і снаряд потрапив за 10 метрів від нас», – сказав він мені. «Я поняття не маю, що з ними сталося».
***
«Ми спостерігали, як над пологовим будинком піднімався дим. Коли ми приїхали, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок.
Наші батареї майже розрядилися, і ми не мали зв’язку для надсилання зображень. Комендантська година була за кілька хвилин. Поліцейський почув, як ми розмовляли про те, як надіслати новини про вибух у лікарні. «Це змінить хід війни», - сказав він. Він підвів нас до джерела живлення та підключення до Інтернету.
У темряві ми надіслали зображення, підключивши три мобільні телефони з відеофайлом, розділеним на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло години, далеко після комендантської години. Обстріли тривали, але офіцери, яких призначили для нашого супроводу через місто, терпляче чекали».
***
«Сидячи в підвалі готелю з акваріумом, наповненим мертвими золотими рибками, ми були ізольовані від світу і нічого не знали про зростання російської дезінформаційної кампанії з метою дискредитації нашої роботи.
Посольство Росії в Лондоні опублікувало два твіти, в яких фото AP із обстріляного пологового будинку в Маріуполі названо фейком. Стверджувалось, що вагітна жінка є актрисою. Російський посол виклав копії фотографій на засіданні Ради безпеки ООН і повторив брехню про напад на пологовий будинок»
***
«Тим часом у Маріуполі люди запитували нас про останні новини з війни. Багато людей підходили до мене і казали: «Будь ласка, сфотографуйте мене, щоб моя родина за межами міста дізналася, що я живий».
До цього часу в Маріуполі не працювало жодне українське радіо та телебачення. Єдине радіо, яке ви могли зловити, транслювало викривлену російську брехню — що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будівлях, розробляють хімічну зброю. Пропаганда була настільки сильною, що деякі люди, з якими ми спілкувалися, вірили їй. Навіть попри докази зворотного, які вони бачили на власні очі»
***
«11 березня у короткому дзвінку наш редактор запитав, чи можемо ми знайти жінок, які пережили авіаудар по пологовому будинку, щоб довести їхнє існування. Я зрозумів, що кадри мають бути достатньо потужними, щоб змусити російський уряд дати відповідь. Ми знайшли їх у лікарні, деякі з немовлятами, а інші в пологах. Ми також дізналися, що одна жінка втратила дитину, а потім і своє життя.
Ми піднялися на 7-й поверх, щоб надіслати відео за слабкого інтернет-з’єднання. Звідти я спостерігав, як один за одним підкочуються танки з літерою Z. Нас оточили: десятки лікарів, сотні пацієнтів і ми».
***
Це був день, коли на порятунок до фотографів прийшли українські солдати. Разом з кількома родинами, їх того дня евакуювали з Маріуполя. Згодом журналістам пояснили: росіяни влаштували на них полювання, аби змусити на камеру заявити, що зняті в Маріуполі жахливі кадри – це неправда.
«Ми перетнули 15 російських блокпостів. Кожного разу мати, яка сиділа на передньому сидіння нашої машини, люто молилася, достатньо голосно, щоб ми почули. Коли ми їхали через них — третій, десятий, 15-й, усі укомплектовані солдатами з важким озброєнням, — мої сподівання, що Маріуполь виживе, згасали.
Охорона на блокпосту №15 розмовляла російською з грубим кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні вимкнути фари, аби приховати зброю та техніку, що стояли на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білу літеру Z на автомобілях.
Коли ми під’їхали до шістнадцятого блокпосту, ми почули голоси. Українські голоси. Я відчув неабияке полегшення. Мати попереду машини розплакалася. Ми вийшли»
***
«Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Нам досі надсилають повідомлення люди, які бажають дізнатися про долю близьких, яких ми фотографували та фільмували.
Коли наприкінці минулого тижня росіяни завдали авіаудару по театру, де сховалися сотні людей, я міг точно визначити, куди слід повинні піти, щоб дізнатися про вцілілих. Я знаю ту будівлю та зруйновані будинки навколо неї. Я знаю людей, які застрягли під ним. А в неділю українська влада заявила, що Росія розбомбила мистецьку школу з близько 400 осіб у Маріуполі.
Але ми вже не можемо туди потрапити»
