«А насправді війна іде за літій». Чому не варто втрачати критичний погляд на новини
Напередодні в поважному щоденному іспанському виданні El Mundo («Світ»), яке пише про міжнародну політику, вийшов невеликий матеріал з гучним заголовком: «Секретний ключ до війни: «Україна була на шляху до того, щоб стати одним із найбільших постачальників літію у світі». Але, схоже, автори видають бажане за дійсне. І навіть з такими «простими» маніпуляціями варто бути пильним.
Автори відзначають, що за декілька днів до вторгнення «з’явився звіт, де було зазначено, що Україна має 500 000 тонн запасів оксиду літію, що є вирішальним для цифрового переходу». «Уряд Зеленського підписав стратегічний союз з ЄС, який російське вторгнення призупинило», – погодьтеся, вас би теж це заінтригувало і примусило клікнути.
Сумнівні докази
Щоб підкріпити заявлений масштаб ситуації, описаний у заголовку, журналісти наводять кілька «фактів».
Перший «факт» – за декілька днів до вторгнення два професори НАН України опублікували доповідь, де зазначається, що «Україна має потужну мінеральну базу та має великі шанси стати одним із провідних світових виробників літію». За підрахунками, в Україні є близько 500 тис. тонн запасів оксиду літію. Тут варто не плутати запаси руди – вони вимірюються десятками мільйонів тонн – і оксиду (в межах 1-2% у руді).
Другий «факт» – «публікація звіту збіглась із наказом проросійських сепаратистів про евакуацію з Донбасу, частиною якого є багата на літій Донецьк. Нині він перебуває під владою Росії, яка визнала область незалежною республікою».
Третій «факт» – «минулого літа Європейський Союз започаткував стратегічний альянс з Україною щодо постачання сировини. Угода передбачала експлуатацію гірничих ресурсів у співпраці з Європейським альянсом сировини та Європейським альянсом акумуляторів (EBA250)». Мовляв, у межах угоди ЄС і Україна домовилися про постачання літієвої сировини для виробництва акумуляторів з наших родовищ.
«Відхід від енергетичної моделі, заснованої на викопному паливі, вимагає не тільки розвитку технологій, а й забезпечення постачання сировини. Уряд Володимира Зеленського вже займав позиції в цьому надзвичайно прибутковому новому сценарії... Але у Путіна були інші плани», – з сумом резюмують автори.
«Свіжа» цифра
Дослідження, на яке посилаються журналісти, дійсно стосується стану літієвих родовищ в Україні. Але його в жодному разі не можна назвати «проривним» або «сенсаційним», бо викладена там інформація уже давно є у відкритому доступі.
Ми навмисно не заглиблюємось у перипетії перерозподілу літієвих родовищ в Україні чи причини відсутності його видобутку. Це не предмет цієї колонки.
Цифра запасів у 500 тис. тонн оксиду літію, яку журналісти винесли на початок матеріалу – це не результат підрахунків науковців. Вперше вона з’являється в колонці колишнього голови Держгеонадр Дмитра Кащука в січні 2018 року, де він своєю чергою посилається на дані директора Інституту геології КНУ ім. Т. Шевченка Володимира Михайлова без посилання на пряму цитату. Науковці НАН, яких цитує El Mundo, вказують цю колонку в списку використаної літератури. Далі ця цитата «гуляє» в ЗМІ уже без посилання на першоджерело. Володимир Альбертович, щоправда, працює завідувачем кафедри геології родовищ корисних копалин, а не директором цього інституту, але це нюанси.
Ще одна стаття, яку взяли як джерело науковці, вийшла на Liga.net у квітні 2019 року. Там використано формулювання «за даними ще радянської геологорозвідки, вони [запаси літію] можуть коливатися в межах 500 000–5 млн тонн». Проте цілком можливо, що тут можуть бути змішані поняття оксиду і літієвої руди.
«Прив’язка» до місцевості
Отже, обсяги наших літієвих запасів – точно не новина ані для наукового світу, ані для Путіна.
Утім, це не спинило журналістів від спокуси прив’язати дату виходу дослідження до наказу про евакуацію з Донбасу, де розміщене одне з родовищ. Щоб «докрутити» цю очевидну маніпуляцію, ось вам ще «фактаж»: «австралійська компанія European Lithium та китайська компанія Chengxin Lithium виявили зацікавленість у розробці запасів літію як у Донецьку, так і в Кіровограді (Кропивницькому), на північ від Миколаєва – міста, яке стало символом українського опору після того, як вдалося зупинити просування Росії з півдня».
Це щоб у читача остаточно склалося враження, що росіяни навіть стратегічні напрямки наступу вибирали за картою літієвих родовищ.
Що стосується «угоди з Євросоюзом», то, як і варто було очікувати, вона виявилася звичайним «меморандумом про наміри», яких уряд підписує десятки в різних галузях. З погляду піару розповісти про його надзвичайну важливість для подальшої енергетичної безпеки Європи – припустимо. Але ж до конкретних дій такий документ однаково не зобов’язує.
***
Отже, що ми маємо в підсумку? Гучний заголовок із присмаком теорії змови та таємних знань, слабко перевірені факти, притягнуті за вуха «збіги» подій у часі. І поважне міжнародне видання, очима якого світ сприймає потенційна аудиторія на 500 млн іспаномовного населення.
Чи зробили журналісти це навмисно? Чи є це частиною стратегії з відволікання уваги чи дезінформації? Ми далекі від цієї думки. Ба більше, журналісти будь-якої країни можуть припуститися помилок і перекручувати факти, особливо, якщо пишуть про далеку країну, хоч і таку важливу, як Україна сьогодні.
Задача читача – попри величезний потік інформації – намагатися продовжувати критично її сприймати. Принаймні спробувати не вестися на очевидні маніпуляції та теорії змови.
