«У росіян немає звички забирати тіла загиблих». Чому сім’ям окупантів байдуже на долю своїх дітей в Україні
Сім’ї солдатів, які опинилися в Україні внаслідок російського вторгнення, не надто активно шукають не лише способів зв’язатися з живими, а й з’ясувати долю померлих. Відповідальний секретар Союзу комітетів солдатських матерів Валентина Мельникова у нещодавньому інтерв’ю розповідає, що під час чеченських воєн і нападу Росії на Грузію батьки й дружини цікавилися своїми родичами-загарбниками набагато активніше. «Тексти» наводять тези із годинного відео, які передають рівень деградації суспільства країни агресора у її ставленні до власних дітей, відправлених на гарантовану загибель, за роки після розпаду СРСР.
За словами Мельникової, батьки почали дзвонити до комітетів солдатських матерів іще в грудні, коли Росія уже проводила масштабні «навчання» біля українських кордонів. У комітетах радили «приїжджати та забирати» своїх дітей і чоловіків подалі від очевидного вторгнення. Однак цього так ніхто і не зробив.
«Казали: ну як же я поїду. Я відповідаю: кажи, яка частина, я скажу, який рапорт куди написати. – А що як його віддадуть під трибунал і розстріляють? – Я кажу, ти молода дівка, звідки слово таке знаєш? Жодна суча дочка, жоден сучий син нікого нікуди забирати не поїхав», – розповідає вона.
За її словами, в 1995 році, перед і після початку чеченської війни багато хто з солдатів теж не розумів, куди їх скеровують. Але щойно це стало зрозуміло, батьки одразу відреагували й відгукнулися на пораду комітетів солдатських матерів «забирати дітей чи через дірку в паркані, чи через коньяк на КПП чи за гроші». «У нас був героїчний мужик, який з-під Твері так вивів 60 солдатів лісами [які мали їхати до Чечні]. Так і не розповів, як він це зробив»
Мельникова говорить, що статус військових у Росії зараз досить сумнівний: навіть якщо вони контрактники, то воювати не зобов’язані: повинен бути наказ про відряджання в Україну, на участь «у спецоперації». «Якщо вони не знали куди їдуть – значить наказу ніхто їм не зачитував». Це, впевнена вона, може бути однією із підстав, завдяки якій батьки та дружини могли б пробувати забирати своїх дітей і чоловіків із підрозділів, які потенційно можуть бути відправлені до України.
Якщо російські солдати не знали куди їдуть – значить наказу ніхто їм не зачитував, отже воювати вони не зобов'язані
Утім, родичі чомусь не користаються цією нагодою. Понад те, за її словами, звернення родичів до комітетів солдатських матерів по допомогу – радше поодинокі, аніж масові. «Приходять до десяти людей на день». При цьому багато хто телефонує із проханням про допомогу, але не хоче (чи не знає) називати місто і частину, де служив вояка. Бо не хочуть, «щоб було гірше».
Деякі випадки взагалі кричущі. «Кажуть: перестав виходити на зв’язок. Скільки, питаю, не дзвонив? Місяць. Уявляєте? Нехай коли не було мобільних телефонів, по місяцю не приходили листи – це ще можна уявити, що ви так довго не переймаєтесь. Але ж зараз – для того, щоб ви зарухалися, треба, щоб він місяць не дзвонив, хоча до цього ледь не кожен день»
На думку Мельникової, батьки та родичі російських солдатів – не та категорія людей, які будуть виходити на вулицю проти війни з Україною, і тим більше масово протестувати.
«Що вони вийдуть натовпом – я такого не чекаю. Мені достатньо, якщо вони зайшли та подивилися у списки, які вивішує українська сторона. Вони переважно достовірні, з того, що я бачу. Знайшли – чи не знайшли свого, це вже інше питання. Знайшли – лишили у нас заяви. Достовірність списків підтверджують документи, відео. А де ж батьки цих людей? А вони – десь на просторах Росії. А немає офіційного звернення від них – ми не можемо нічого вимагати від військових [щоб вони повернули людей]», – розводить жінка руками.
Щодо реальності кількості загиблих, Мельникова відзначає, що порядок цифр, які озвучує Україна, є цілком реальним. «Інше питання точні цифри. Скажу з досвіду старих воєн – наші не мають звички збирати тіла загиблих і не завжди навіть поранених забирають». Дешевше написати: «пропав безвісти», натякаючи на те, що могли вбити й свої, і просто покинути напризволяще неідентифіковане тіло.
На її думку, щоб оцінити реальні втрати, слід організувати гуманітарну місію для обміну всіх на всіх (і полонених, і загиблих, чиї тіла є в розпорядженні сторони противника) якомога швидше. «Звичайно, йдеться про обмін всіх, починаючи з 2014 року», – додає вона. Утім, проблема в тому, що неясно, де і скількох полонених українців тримають росіяни. І незрозуміло, хто з російської сторони може надати таку інформацію.
Мельникова додає, що одна з лазівок, якою можуть скористатися військові, аби не їхати на майже гарантовану загибель в Україні – це оскаржувати незаконність відряджання призовників, навіть якщо їх примусили підписати контракт. «Єдина інстанція, яка стежить у цьому плані за дотриманням закону – це військова прокуратура. Якщо вистачило духу не підписувати контракт під тиском – військовий прокурор прикриє».
Та, судячи з усього, дуже вистачає духу у небагатьох – самостійно чи за підтримки родичів – виступати проти посилання на війну в Україну. Нещодавній випадок, коли бійці краснодарського ОМОНа знайшли лазівку, щоб не їхати на «спеціальну операцію», були звільнені, і тепер це звільнення оскаржують (але лишилися при цьому живі) – радше виняток.
