РФ обґрунтовує геноцид: державне видання пояснює, чому Україну та українців слід знищити
Зазнавши поразки в боях на Київщині в наслідок чого світ побачив результати заздалегідь запланованих злочинів, російський режим змушений відкинути маскувальні заяви про "денацифікацію" і починає ідеологічне обґрунтування геноциду українців. У РФ вже прямо починають говорити про необхідність знищення українців як нації. Те, що вони змушені це казати відкрито і демонструвати суть російської політики щодо України це ще один крок до нашої перемоги. Адже сила Росії частково базується на брехні, якими вона уміло маскує свої справжні цілі.
Ми прочитали статтю на російському державному ресурсі РИА "Новости" під назвою "Что Россия должна сделать с Украиной" та публікуємо окремі тези про те, що Росія хоче насправді зробити з Україною.
Російська версія подій: всі, хто проти російської агресії — а це вся Україна — мають пройти так звану "денацифікацію". Відкрито говориться про необхідність запровадження репресій та жорсткої цензури, зокрема у сферах освіти та культури. Війна — це "справедливе покарання" для українців.
"Сьогодні питання денацифікації перейшло в практичну площину. Денацифікація необхідна, коли значна частина народу — найімовірніше, його більшість — освоєна та втягнута нацистським режимом у свою політику. Тобто тоді, коли не працює гіпотеза "народ добрий — влада погана". Визнання цього факту — основа політики денацифікації, всіх її заходів, а сам факт і є її предметом.
Нацисти, які взяли в руки зброю, мають бути максимально знищені на полі бою. Не слід шукати суттєвих відмінностей між ЗСУ та так званими нацбатами, а також територіальною обороною, що приєдналася до цих двох видів військових формувань.
Однак, крім верхівки, винна й значна частина народної маси, яка є пасивними нацистами, посібниками нацизму. Вони підтримували нацистську владу та потурали їй. Справедливе покарання цієї частини населення можливе лише як несення неминучого тягаря справедливої війни проти нацистської системи, що ведеться по можливості дбайливо й обачно щодо цивільних осіб. Подальша денацифікація цієї маси населення полягає у перевихованні, яке досягається ідеологічними репресіями (придушенням) нацистських установок та жорсткою цензурою: не лише у політичній сфері, але обов'язково також у сфері культури та освіти.
Ідея знищення країни та українського суверенітету. Російська ідеологія не може заперечуватися в Україні. Російська окупація триватиме не менше одного покоління українців. Рух за незалежність треба ліквідувати, бо вільні українці — це загроза Росії. Пропонується навіть ліквідувати назву країни "Україна" та утворити купу незалежних утворень, які "завинили" перед Росією, бо не люблять її та мусять перебувати в руїнах.
Денацифікація може бути проведена лише переможцем, що передбачає (1) його безумовний контроль над процесом денацифікації та (2) владу, яка забезпечує такий контроль. У цьому плані країна під денацифікацією не може бути суверенна. Денацифікуюча держава — Росія — не може виходити щодо денацифікації з ліберального підходу. Ідеологія денацифікатора не може заперечуватися винною стороною, що піддається денацифікації.
Тривалість денацифікації ніяк не можуть бути меншою за одне покоління, яке має народитися, вирости та досягти зрілості в умовах денацифікації. Нацифікація України тривала понад 30 років — починаючи як мінімум з 1989 року, коли український націоналізм набув легальних та легітимних форм політичного самовираження та очолив рух за "незалежність", кинувшись до нацизму.
Особливість сучасної нацифікованої України — в аморфності та амбівалентності, які дозволяють маскувати нацизм під прагнення до "незалежності" та "європейського" (західного, проамериканського) шляху "розвитку" (насправді — до деградації), стверджувати, що в Україні "немає жодного нацизму, лише приватні поодинокі ексцеси". Адже немає ні головної нацистської партії, ні фюрера, ні повноцінних расових законів (тільки їх урізаний варіант у вигляді репресій проти російської мови). Як наслідок — жодної опозиції та опору режиму.
Проте все перелічене не робить український нацизм "лайт-версією" нацизму німецької доби першої половини ХХ століття. Навпаки, оскільки український нацизм вільний від подібних "жанрових" (політтехнологічних по суті) рамок та обмежень, він вільно розгортається як фундаментальна основа будь-якого нацизму — як європейський і, у найбільш розвиненій формі, американський расизм. Тому денацифікація не може бути проведена компромісно, на основі формули типу "НАТО – ні, ЄС – так". Колективний Захід сам є проєктувальником, джерелом і спонсором українського нацизму, тоді як западенські бандерівські кадри та їхня "історична пам'ять" — лише один з інструментів нацифікації України. Укронацизм несе в собі не меншу, а більшу загрозу миру та Росії, ніж німецький нацизм гітлерівського зводу.
Назва "Україна", мабуть, не може бути збережена як титул ніякого повністю денацифікованого державного утворення на звільненій від нацистського режиму території. Новостворені на вільному від нацизму просторі народні республіки повинні й зростатимуть із практики господарського самоврядування та соціального забезпечення, відновлення та модернізації систем життєзабезпечення населення.
Їхня політична спрямованість насправді не може бути нейтральною — спокута провини перед Росією за ставлення до неї як до ворога може реалізуватися лише в оперті на Росію в процесах відновлення, відродження та розвитку. Жодних "планів Маршалла" для цих територій допускати не можна. Ніякого "нейтралітету" в ідеологічному та практичному сенсі, сумісного з денацифікацією, бути не може. Кадри та організації, що є інструментом денацифікації в нових республіках, що денацифікуються, не можуть не спиратися на пряму силову та організаційну підтримку Росії.
Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією — відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздмухування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії. Будучи інструментом комуністичної надвлади, після падіння штучний етноцентризм не залишився безхазяйним. Він перейшов у цій своїй службовій якості під керування іншої надвлади (влади, що стоїть над державами) — надвлади Заходу. Його необхідно повернути в природні кордони та позбавити політичної функціональності.
На відміну, скажімо, від Грузії та країн Прибалтики, Україна, як показала історія, неможлива як національна держава, а спроби "побудувати" таке закономірно призводять до нацизму. Українізм — штучна антиросійська конструкція, яка не має власного цивілізаційного змісту, підпорядкований елемент чужої цивілізації. Дебандеризації буде самої по собі недостатньо для денацифікації — бандерівський елемент є лише виконавцем і ширмою, маскуванням для європейського проєкту нацистської України, тому денацифікація України — це її неминуча деєвропеїзація.
Бандерівська верхівка має бути ліквідована, її перевиховання неможливе. Соціальне "болото", що активно і пасивно її підтримало дією та бездіяльністю, має пережити тяготи війни та засвоїти пережитий досвід як історичний урок і спокутування своєї провини. Ті ж, хто не підтримував нацистський режим, постраждав від нього та розв'язаної ним війни на Донбасі, мають бути консолідовані та організовані, мають стати опорою нової влади, її вертикаллю та горизонталлю. Історичний досвід показує, що трагедії та драми воєнного часу йдуть на користь народам, які спокусилися і захопилися роллю ворога Росії.
Зазначимо також, що напередодні війни німецьке видання Більд опублікувало російський сценарій окупації України, який зокрема включав і таке: " Вже плануються «табори для утримання проукраїнських активістів» та складаються списки тих, хто буде силою загнаний туди. Воля до спротиву решти населення буде придушена терором і масовим використанням російських та новостворених проросійських спецслужб, доки опір російським окупантам не буде зламано."
Підтвердженням цих планів є і колони підрозділів Росгварідії (відповідає за порядок в середині країни), які рухалися слідом за військами і везли кийки та поліцейські щити. Також за інформацією джерел Тексів росіяни везли до кордонів України навіть колючий дріт, для облаштування згаданих таборів.
Але реальність ще гірша ніж очікувалася, так посол Великої Британії в Україні сформулювала важливе спостереження: "Зґвалтування – це знаряддя війни. Хоча ми ще не знаємо повної міри його використання в Україні, вже зрозуміло, що воно було частиною російського арсеналу. Жінок ґвалтували на очах їхніх дітей, дівчат - на очах у їхніх родин, в якості свідомого акту підкорення. Зґвалтування є військовим злочином". Це вкладається в російську логіку придушення волі до спротиву.
І коли ви читатимете всі подальші жахливі новини із Бучі чи інших звільнених міст, пам'ятайте про "придушення волі до спротиву", яку запланував Кремль.
Як правило їм це вдавалося, бо вони перемагали організовані збройні сили країни жертви і подібні інциденти залишалися невідомими. Та цього разу все пішло не так. Завдяки успішному збройному опору та тому, що існує українська держава жахливі факти набирають широкого розголосу в Україні і світі та викликають лють і готовність битися до перемоги.
