Як російська армія знищувала бучанців. Розповідь очевидця
"Здається, це було другого березня. Я і ще десь сотня людей, серед яких були діти, жінки, люди похилого віку, ховались в укритті, розташованому в районі склозаводу (це вулиця Яблунська, місцеві називають цей район "стєколка" – ТЕКСТИ). Там було протиракетне укриття з двома герметичними дверима. Коли рашисти зайшли в місто, ми вже сиділи там. Але нас майже відразу знайшли. За перший день вони зламали перші двері, а наступного дня вже стукали в другі. Ми зрозуміли, що в будь-якому випадку до нас доберуться, і вирішили відчиняти..."
Про вбивства, які вчиняли російські солдати в цьому районі, у місцевих чатах і телеграм-каналах згадували з перших днів окупації Бучі та Гостомеля. Але ці історії не могли бути розказані, доки тисячі мирних людей залишалися у підконтрольних російській армії містах. Окрім того, росіяни блокували мобільний зв'язок.
Мешканець Бучі Владислав Козловський поділився своєю історією з автором бучанського телеграм-каналу Bucha Live та з незалежним телеканалом "Вот так" від Belsat (створений українськими, російськими та білоруськими журналістами). Далі – цитати з його розповіді, опублікованої у згаданих вище двох джерелах 3 квітня 2022 року.
Перші російські військові, які зайшли до нас в укриття, нікого не чіпали. Дали нам своїх пайків і сказали не виходити один-два дні. Пообіцяли, що після зачистки нас відпустять.
Але через два дні прийшов уже інший загін. Ці теж сказали сидіти декілька днів і не виходити. Доки ми перебували в укритті, на вулиці вже зібралось понад 50 одиниць техніки та дуже багато особового складу. Серед військових були буряти, білоруси й росіяни.
На шостий день нас вивели на вулицю. Людей похилого віку, жінок з дітьми відпустили. Мене і ще 14 хлопців поставили на коліна і забрали телефони. Нас роздягли, почали шукати тату з націоналістичними символами (герби, руни і т. п.). Не знайшли.
Хлопців, у яких знайшли фотографії техніки або якісь чати, які їм не сподобались, вбивали відразу. Комусь стріляли в бік і примовляли: "это чтобы домой не спешил".
Тих, хто вижив, почали бити та питати: "Где тероборона? Где живут АТОшники?" Вони знали, що у нас немає ніякої інформації, але все одно продовжували нас бити. Було видно, що їм це просто подобалось. Вони отримували задоволення від цього процесу. Після побоїв до моєї голови піднесли автомат і вистрілили біля вуха, а потім вдарили прикладом по голові. В результаті нас відпустили. Із 15 хлопців вижили шість. Я не міг повірити, що залишився живим.
Невдовзі після цього ми побачили перші каральні загони Кадирова. Це взагалі нелюди. Чотири дні вони їздили та убивали всіх, кого бачили на вулиці.
Ми щодня когось хоронили. Складали тіла в ківш трактора, а потім, коли вони не бачили, копали могили й відносили їх туди. Серед тих, кого ми ховали, були з простреленими потилицями, вирізаними щоками та іншими слідами насильства.
Вони вбили нашого сусіда, пенсіонера на прізвище Стрілець. Він просто сидів на лавці й в житті нікому не робив нічого поганого.
Мій знайомий на ім'я Сергій Семенов, йому років 40, вирішив піти з другом пішки через склозавод в Ірпінь. Їхні тіла знайшли через кілька днів. Сергія вбили вистрілом в потилицю. А іншого катували – вирізали щоку, вистрелили в серце. Ми поховали їх на території заводу.
Другого березня під час боїв за місто вбили п'ятьох мирних жителів: трьох чоловіків, одного з них – пенсіонера, а також жінку. Їхні тіла кілька тижнів лежали в автобусі, нам не дозволяли їх вивозити.
Ще двох чоловіків кадирівці розстріляли, коли вони заводили авто, щоб з'їздити по воду. Їх поховали лише через кілька днів за гаражами, загорнувши у ковдри.
Владислав евакуювався разом із родиною через пішохідний прохід на місці підірваного мосту в Ірпені.
